Юрій Тамарський. Він був кінооператором і здіймав фільм "За-гибіль ескадри" в Одесі на Чорному морі. Авторами сценарію, — каже Тамарський, — були режисер Кордюм і літератор Вадим Охрименко, а Корнійчука приділили до цих кіноздіймань тільки як практиканта, літературного редактора, як комсомольця. Бувало навіть і так, що варта не хотіла впускати на поклад корабля Корнійчука, аж поки хтось із фільмарів не скаже впустити.
Так у руках Корнійчука опинився сценарій. Кордюм був заарештований. Охрименко чомусь мовчав, а Корнійчук скористався матеріялом і зліпив щось на зразок п'єси. В театрі І. Франка вже режисер з купи безпорадного матеріялу зробив п'єсу...
Потім пішли одна за одною п'єси драматурга Корнійчука із одноманітними стандартними сюжетами, розгорненими гаслами передовиць газет на поточні теми. Навіть Богдан Хмельницький у нього — щось ніби секретар обласного партійного комітету... Аж ось знайшовся ідеал партійного письменника, вірного виконавця завдань партії та уряду!
П'єси йдуть на всіх сценах Союзу, Корнійчук стає найба-гатшою людиною в СССР. І ніхто не помічав того парадоксу, що ця найбагатша людина стала "виразником прагнень і сподівань бідного народу". Наглядна ілюстрація марксистської тези: "Буття визначає свідомість". Його "одноголосно вибирають" депутатом до Верховної Ради УРСР від його рідної сторони, Христинівки! Цю комедію на очах безцеремонно робили швидкісним темпом: щодня його фота на сторінках газет, нема такої, щоб не було хвалебних статей. Слова критики ніхто не смів і пікнути. Він — лавреат премій, орденоносець, депутат, — що можна ще придумати?
З непомітного досі, услужно усміхненого Шурки зробився диктатор. Він завів у Спілці письменників копію маленького Кремля. Ні одна деталь не повинна пройти в життя без його наказу і санкції. Всі журнали мусіли давати йому на затвердження зміст наступних чисел, від нього залежало, кого "висувати", а кого "засувати" в небуття. Корнійчук особисто затверджував списки запрошених на бенкети. Тепер вже повелося не так, як колись: ти член колективу, то й приходь. Ні, тепер вступ за запрошеннями, що затвердив Корнійчук. Мав він свою особисту стенографістку, як депутат Верховної Ради, мав у новобудові на Терещенківській за будинком Академії наук мешкання з сімох кімнат (цілий поверх), тільки було йому там тісно.
Чорт знає, що таке! В такому свинстві він жити й працювати не може! Так то й Корнійчук може бути скривджений у радянській дійсності!
А ось на цих днях зустріла я Єжеля, нашого товариша із ставищанської педшколи. Архітект міської управи. Вже не один дім збудовано в Києві за його проектом. Так ішли ми, йшли та й ненароком дійшли до його місця проживання на Печерському. То моя кімнатка ще розкіш у порівнянні з тим, як живе із родиною (троє дітей) творець новобудов у Києві. Це була роз-вальоха. Обдерта ззовні й усередині старосвітська хата, свині підрили її основи, діри в стінах, глиняна порепана долівка, ніяких зручностей, без водогону...
І не знайдеться для нього ордера на краще помешкання, ніж це антисанітарне руйновище? Я ніколи не уявляла, що в Києві існують такі райшури. Чим же гірший радянський архітект за радянського письменника?
Добродушний Єжель тільки всміхався своїм рижим заростом, а при цьому розводив руками. Скільки вже подавав заяв...
Востаннє бачила я Корнійчука в Лівадії, із Лотою Варшавер в обнімку, коли він ще був практикантом на кінофабриці і мав трохи приятельства на лиці. Тепер, зайшовши до Дерпартамен-ту літератури, проминулась у фойє із сановником. Олександер Євдокимович вдав, що мене не знає. А то часом зустрічала я на Басарабці між ятками Лоту, в найдорожчому каракулевому манто. За нею слідом іде наймичка, несе в кошику те, що мільйонерка купила саморучно, не довіряючи наймичці. Але чого така кисла, кисла міна на цім обличчі дружини найба-гатшої і найуспішнішої людини на весь Союз? Я безцеремонно розглядала вельможну Лоту Варшавер, колишню непманку і студентку в тюрбані, користаючи з того, що вона мене "не знає".
7
Чи я вже описала нашу кімнату? Опишу ще раз, все ж таки, прожила я там 14 років, із них 9 років із Льоною. Я спала на кушетці, а на ніч ми вносили розкладачку і витягали з кушетки постіль. Вранці все це закладалося назад у дно кушетки. Місця в хаті було якраз на одну розкладачку. Було ще два стільці, стіл, шаховка для їжі (тумбочка). Шафка для одежі. Льона привезла із собою диктову коробку, вона стояла під столом. Ще й етажерка була! І все це в такій малій хатині, де ми боками бились одна об одну! Кожна річ, вийнята із свого місця, вже робила гармидер.
Коли з Гуманя приїздили Ганя, Вітя чи мама, то ми вже не вносили розкладачки, а стелилися на підлозі. Це саме для нас був девіз одної киянки, що десь підхопила Ганя: "Обожаю не імєть барахла!" Що не становить першої необхідности, треба його позбуватися. Тоді стає легше жити. Цей девіз мені дуже сподобався, от як тільки його українізувати з київського жаргону? "Мило мені жити без барахла" чи що?
Вітя з розвеселого, безжурного хлопчика із ніжними дівчачими рум'янцями і блакитними очима ставав уже дорослим юнаком із гарною русою чуприною. Дуже подібний на Дмитра. Вітя доростав, Ганя не старілася і вони вводили в грішні думки людей. Коли вони заходили десь до їдальні, то публіка оглядала їх двозначно, приймаючи за любовну пару, і в очах сусідів за столом світилися цікавість та осуд, що ця жінка має такого молодого коханця.
Бачивши не раз, як коверзує Вітя та командує, а Ганя все йому годить, я аж обурена, кажу їй: "Нащо ти так потураєш йому? Чому ти дозволяєш? Ти ж у нього, як рабиня!" А вона дивно відповіла: — Чиєюсь же рабинею я мушу бути! — І це та Ганя, що воювала у Жашкові з усіма хлопчиськами і наводила на них страх?
Ці родинні сценки самі вискакують на екрані пам'яті...
Та й для Віті вже надходив час журби. Він от-от кінчав семилітку і мав велику охоту вчитися далі, а тут вийшов закон: у вузах вводиться оплата за навчання. Самопочуття Вітине вже набирало смутних тонів... Як мені знайоме все те, що тепер надходить до Віті!
Зате, коли я з Вітею знаходила спільну мову, — і досі не знайшла її з Льоною. Окрім того, що ми з одної родини і зовні трохи подібні одна на одну, у мене з Оленою не було ніяких схожостей. Не було їх у Жашкові, там вона вперше пришпилила мені назву "стара діва", — не маємо й тепер, от уже разом живемо стільки років. Вона за ніщо мала мої зусилля втриматися в літературному житті; проймалася повагою, хібащо, тоді, як я приносила перед першим травнем "пайок": кетовий кав'яр, вуджену рибу та інші присмаки. Ми не говорили на ті теми, що мене хвилювали, вони її просто не цікавили. Обидві були замкнені щодо наших сердечних справ. Я нічого не могла розказати їй із свого "я", а коли при ній пускалася розвивати свої думки, що на той час настирливо товклися в голові, — на Олениному обличчі з'являлася секретна іронічна посмішка. І вгадай, що вона думає! Це ж вона надала мені наймодерніше ім'я з усіх, що я досі мала: уже я в хаті звалася Явдо.
З товаришкою, навіть випадковою, легше було поділитись пережитим, ніж із сестрою, а тим більше, що я завжди була проти її наставления на "баришеньку", під впливом Галі Фузік чи Лєни. Вона дуже плекала церу лиця, а я це називала "культом обличчя"...
Така гарна, а яка її доля! Боляче було дивитися, яка шантрапа біля неї крутиться. Така краса — і нікого порядного навколо. Що можна було з тієї "капели" (як казала Рожкова), з тієї "шатії" (от, слово! І в словниках нема!) вибрати? Найінте-ліґентніший з тієї "шпани" був Ніколай, начитаний юнак із сантиментальними висловами. Та що ж? Хоч і хвалиться, що батько його українець (робітник), а вчить мене: — Почему ви нє говоріте по-русекі? Вєдь ви же в Городе! — Цю "капелу" я намагалась трохи схопити в оповіданні "Хвіст павича". Був ще такий Женя, "Хлестаков"... Послужив мені типом у "Мані", як і інші.
Мене всі мої знайомі питали, чому вона не виходить заміж. Звідки я знаю? І вона, мабуть, теж. За кого? За когось із того сміття, мурлів? Та й гарний приклад мала вона з своїх сестер. Ганя. Вийшла в 19 років за того Дмитра, зав'язала собі голову, промучилася. Я. Думаю про щось інше і не в голові мені якась родина, заміж... А цікаво, що не тільки я була ображена, коли прийшла Ірина Михайлівна Коберник сватати мене за Ваню, повдовілого пів року тому. Ображена була не тільки я, але й Льона! Е, значить вона тільки вдає, що має мене за пришелепувату, ідіотку, психопатку, ненормальну! (Це вона мене так називала, коли ми сварилися). Може вона навіть гордилася мною секретно від мене, за мою маніякальність. Я ж виконую заповіт нашого тата, який так любив книжку!
8
Одної неділі прийшли до нас незвичайні гості. З Ірпіня, але не тільки Голяна, а ще й Ганя, Гантонина — наші двоюрідні сестри, дочки тітчині Тодосьчині. Гантонина й Ганя приїхали з Жашкова, веселі й повні життя. От така буря пройшла над ними, потрощила, рознесла, — а вони ось знов цілі, здорові, у великих картатих хустках, як у мами була, як і я колись носила.
— Як же там тітка Тодоська, чи маєте які вістки з Уралу?
— А вони вже давно вдома, — сміються сестри. — Настин чоловік забрав звідти.
(Продовження на наступній сторінці)