О, він уже знає, що я письменниця! Не сховаєшся! А по-друге, цікаво, де це я могла навчитися, коли сама друкарська машинка — недосяжна розкіш? Як то цей барін уявляє мої письменницькі гаразди! Я мовчки проковтнула цей насміх-за-кид, але взяла собі до уваги. В обмін на цей "комплімент" я ще собі подумала. "Що ж ти, вельможо з Москви (по-українському — ні слова!), розумієш у сільському господарстві? Якийсь рафінований пуриц Ґрушецкій... Це, мабуть, присланий із центру комісар..."
А втім, він уже був на відході. Не минуло й двох тижнів, як у кабінеті начальника з'явився його заступник, зовсім незначна фігура в порівнянні з породистим Ґрушєцкім. Без начальницького голосу, манер, у потріпанім лихім дощовичку. Але скоро стало всім відомо, що він цими днями стане начальником ОБЛЗУ, владикою цієї установи.
Новий начальник, Михайло Ломако, висунутий з низового апарату якогось району, з цукроварні чи що, відразу змінив стиль установи. Розкішний "наркомівський" кабінет він зліквідував, а своїм кабінетом зробив сусідню кімнату, потойбіч приймальні, вже без портьєр, без драпрі на стінах, тільки з таким самим довгим столом засідань. І до такої розкоші, як стенографістки, він не звик, відразу відмовився. Сікора і я стали там непотрібні. То Сікора пішла десь інде, а мене перевели до бурякового відділу, вже не чисто стенографісткою, а ще й секретарство додали. Крім секретарювання, я мала йти на кожний виклик чи начальника ОБЛЗУ, чи начальників відділів, записувати наради або листи. Ломако ніколи не диктував листів, дуже рідко викликав записувати нараду, а здебільшого викликав мене начальник фінансового відділу, дуже приємний, приятельсько, аж улесливо, всміхнений старої закваски бухгальтер, щоб я йому писали листи. Найбільше ж працювала я із начальником бурякового відділу, Сквірскім.
Нехай у фінансових справах орудує жидівський спеціяліст, це зрозуміло, — старий фахівець, фінансова специфіка... Але що може знати Сквірскій у вирощуванні цукрових буряків, коли він ніколи не виростив жадного бурячка, ані близько біля нього не був? Типовий комісарчик, невисокого росту, у напіввійськовій одежі, що тоді була уніформою для партійців, які виконували завдання: приборкування України. Захисного кольору Галіфе, косоворотка, ще тільки кобури й пляншетки не вистачає. Ніс його — орлиним дзьобом, очі — совині, дуже ясно виказували расу. Але з першої хвилини бачиш перед собою надзвичайно приятельську, легкодобродушну, говірк^, веселу людину. Зникала дистанція між ним і одвідувачами (здебільшого, головами колгоспів, агрономами), чи й з нами, підлеглими. Володів він досконало природною українською мовою, все в нього на устах якийсь жарт, анекдота з живого життя. Словом, "свой парень в доску". І мені здавалося, що він навіть не грав цю ролю, а був справді такий доброзичливий, життєрадісний, повний доброї волі і віри, що так і треба налагоджувати життя після катастрофи голоду в селі.
Ця панібратська "маска" Сквірского була мені знайома трохи. Петро Товстолужський. Це була його робота — депортувати в морози й сніги, на голодну смерть жашківське селянство, вигнати з хутора Явдокима Кравченка, Натиного рідного дядька. А який він був милий, говіркий, добродушний, дотепно-веселий... Або отой ситий з вблом директор Миронівської МТС, родич Рожкової, присланий з Москви під час голоду, що казав мені про причину голоду: — Це диверсія куркуля...
Тепер уже зломили українське селянство — майже сто відсотків у колгоспах, тепер ОБЛЗУ в ролі поганяйла: відсотки виконання й перевиконання пляну; змагання Київської области з іншими областями; районів з районами; шукання й фабрикація "знатних людей". Зранку до вечора (і цілими ночами) "висять на телефонах" оперативники-аґрономи та вимагають від підлеглих у районах зведень, — скільки зорано, посіяно, зібрано, — та висилають ці цифри вище... Все це вимагав від свого апарату Сквірскій. А в щоденному побуті такий приємний чоловік!
Я себе цілком добре й вільно почувала із Сквірскім. Коли в відділі з'явилась ще й секретарка, Глафіра Ляшко, вона називала начальника запросто: Абрам Єфімовіч...
Не те в кабінеті начальника ОБЛЗУ.
Був він білорус, цілком добре говорив українською мовою — з тими, котрі так до нього зверталися. Все таки час-від-часу доводилося приходити в його кабінет на виклик і записувати нараду чи постанову наради. І кожен раз — якась спутаність, щось зовсім не те, що в присутності Сквірского. Що воно таке? Якось не сміла я глянути на нього, а одночасно страшенно хотілося роздивитися на цю людину. Щось таке притягальне, для мене загадкове, було в ній. То я ловила кожну мить і кожне випадкове здибання, хоч би в коридорах, мигцем, щоб скласти собі образ.
Він не прибирав пози високого начальника, а незмінно зберігав вигляд низового роботяги, звідки й виринув. Замість роздавати накази апаратові через стенографісток, як роблять сановники, він намагався переробити все сам. День і ніч сидить у кабінеті й приймає начальників відділів, фахівців, районових агрономів, начальників районових земельних відділів, директорів цукроварень, голів колгоспів... Ночами сиділи й дрімали на ковчежній канапі всі ці одвідувачі, дожидаючи своєї черги.
Може тому, що не вигрібався днями й ночами із засідань та нарад, був він такий блідий і вимочений, худий, як скелет, з витяги} гим профілем носа. Дуже негарний. Як ішов, то не рівно, а зсутулившись. Одягнений більш, ніж недбайливо — бідно. Якийсь дешевенький костюмчик, дуже виношений, якийсь пожмаканий рудий дощовик... Але очей таких я ніколи — ні до того часу, ні ось уже ще 38 років живу — не бачила. Вони, коли розгоралися бездонним синім вогнем, ставали величезні, виповнені всесвітом, моїм. Це не була мрійність розпливу, не п'яність, а море, океан.
І раптом погасали. Ставали водянисто-сірими, малими, безвиразно стомленими. Поголоска була, що він хворий на якусь шлункову хворобу. Одначе, ось родинний стан: переїхала вже з провінції до Києва жінка, от-от прибуде дитина. А головне ж, цей ходячий скелет відбив її від когось іншого! Ет, звичайна собі людина, стандартна, мільйон разів повторена історія! І чого мені так хочеться його розглядати?
А тому, що той синій вогонь очей був для мене незвичайним. Спочатку я дивилася зчудовано, потім випивала, а ще згодом смертельно ним переповнилася, до щастя понад вінця. Втім, я й тоді й тепер питаю себе: чи не був він який наркоман? Коли діяв наркотик, тоді й розгорався отой несамовитий погляд людини, що несе в собі всесвіт, що не тут вона. А коли наркотик переставав діяти — ставала звичайна людина.
Ніколи я цього не дізнаюся.
З
Мені раз-у-раз доводилось мати справу з машиновим бю-ром. Все, що я записувала, мало бути відразу розшифроване, подане на підпис для розмноження чи розсилання. Я приходила в кімнату, де стукотіло з дванадцять друкарських машинок, і старша друкарниця призначала мені, до якої машинки я маю підсісти. Сікора вміла друкувати сама. Якби я друкувала, то завжди є якась вільна машинка, що я могла б сама собі надрукувати розшифроване... Я пам'ятала заувагу Ґрущецкого і почала пробувати. А щоб не даром пробувати, я брала з собою щось своє і після робочих годин змагалася з неслухняними примхами машинки під моїми невмілими пальцями.
І знов... У машбюрі не була я своя людина. Старша друкарниця була яскраво вималювана і одверто казала (натякаючи виразно на мене), що не вважає за жінку ту, яка не має намальованих уст. А я вважала, що кожна намальована жінка втрачає свою особистість і стає стандартною. Тільки кому ти в цім зборищі розмальованих масок скажеш? Ні одна з них не запам'яталась, хібащо, одна Муза, дочка якогось професора, з манерами змійки, може найбільш зорганізована особистість з-поміж них...
Хоч я була така сама службовка, як і всі в ОБЛЗУ, там же й обідала, — але ні з ким не зав'язала ніяких дружніх взаємин. Ні товаришок, ні залицяльників. Через мою мовчазність-маломов-ність ніхто мене й не помічав, ніхто й не знав, яку шалену симфонію щастя й депресії я переживаю. Один тільки раз знайшовся спостережливий, якийсь із численних агрономів ОБЛЗУ. Ми стояли в маленькій черзі до каси їдальні і перекинулись словом, а він каже: — Ви дивна людина. Вперше бачу, щоб так різко, без жадного переходу, мінявся вираз обличчя, від скрай-ньо похмурого й суворого до раптом такого життєрадісного. Що з вами діється? — Так, він трохи вгадав... То було надмірне нервове напруження, що в ньому я постійно перебувала. Але... Але треба носити захисну маску, щоб ніхто не здогадувався, що я вдень і вночі марю...
Що ще можна пригадати з вражінь у цій установі, крім моєї манії? Були жовтневі свята. Це був кінець хлібних карток, тоді повелося в установах влаштовувати бенкети для службовців. І я на такому бенкеті була, а найкраще схарактеризував його якийсь агроном. Цей вислів почула я отак мимохідь: "Печене, варене і так шматками", — себто на столах стояли наїдки, але щоб були вони привабливо розложені, то ні. Але що мені було до того, коли не було там магнету синіх очей?
4
(Продовження на наступній сторінці)