Ця дружба з Сорокою дуже скоро припинилася. Чи то не стало Сороки в Києві, чи то він роздивився, що я — "відлетіла тріска"...
38
З переїздом столиці в Київ Ле вже стушувався, а найголовнішою особою Оргкомітету (чи вже СРПУ) став Іван Кулик, миршавий чоловічок із дуже рудою козлячою борідкою.
Я туди вже не ходила. А якось зайшла. То не впізнала!
Ту велику залю, де відбувалися збори, тепер попереділювано диктово-скляними перегородками, там сидять якісь рахівники-бухгальтери, клацають звідти кісточки рахівниць. З цих бух-гальтерів я запам'ятала тільки одне ім'я — Голосовкер. Може то Літфонд? Як і в кожній такій конторі, є й кабінет начальника, і перед кабінетом — приймальня із столиком та секретарем. Там тебе допустять або не допустять до начальства.
Досі ніяких начальницьких кабінетів тут не було. Навіть вельможний Ле сидів компанійно в загальних кімнатах і, граючи в шахи, вирішував усі справи, аж деколи, хіба, відцалюю-чись до наріжної кімнати, що вважалась редакцією журналу Радянська література.
Тепер на дверях найдальшої кімнати висить великий напис, що за нами сидить ГОЛОВА, товариш Сенченко.
— Що, може Іван Сенченко, письменник із Харкова?
— Ні.
— Критик якийсь?
— Ні.
— Перекладач може, призовник до літератури?
— Теж ні. Це висуванець партії, тисячник, висланий "на прорив", як ото на село висилають. З літературою нічого спільного. А прізвище підібране для українського вуха спеціяльно, — пояснюють.
Яке витягнуте лице в кожного, хоч ніхто нічого не каже. Погонича нам прислали! Так наче свого нікого нема! Хіба ж Кулика їм не досить? Кулик же хоч літератор. Що розуміє висуванець-тисячник у літературних справах?
Це ж поличник для письменників! Відразу цей "Сенченко" зробив із клюбу письменників заготскот!
Ет, що там ви тямите! Заготскот це дрібне в порівнянні з розмахом цього підприємства! Тепер, коли його почистили від усяких клясово ворожих елементів, розцвітає дуже добра індустрія. Що таке Літфонд? Це — постійний відсоток від усіх видань з видавництв, капає та й капає. Літфонд розростається й має свої санаторії, дачі, безкоштовне лікування у спеціялістів, дотації тим, хто потребує, оплата творчих відряджень. Золоте дно. А що таке Всеукомдрам? Всеукраїнський комітет охорони авторських прав драматургів стежить за тим, щоб із кожної вистави ішли відсотки (ну, хай пів, один!) в користь автора й комітету. Такий самий є й у Москві, всесоюзний. Ви ж подивіться — Рильський переклав кілька опер на українську мову і вже з цих відсотків від Всеукомдраму має власну дачу в Ірпіні, піяніно. Це — тільки маленький приклад...
Аби тільки вас до Спілки письменників прийняли, тоді — не ловіть ґав!
Чого ж я прийшла до цієї заготконтори широкого розмаху? Забрати пая. Я цікава була, чи повернуть? Коли переказують мені, щоб я прийшла забрала, бо я вже не пайовик "Роліту". Ще шляхетно повелися. А якби не віддали, а перевели на позику державі, то що, писнула б? Повернули не тисячу карбованців, а 970. Пролетарська держава взяла проценти за те, що користувалась моїми грішми п'ять років.
Я за ту неповну тисячу набрала собі матеріялу на пальто. Саме якраз СРСР продала китайцям якусь там залізницю (я політично неграмотна, то не знаю, яку. Манчжурську чи що.) і в наших універмагах з'явився японський шевйот, що ним китайці заплатили за залізницю.
Пальто це я носила роками, перешивала. Потім, уже в таборах, ще раз попорола й перешила на модний тоді жакет із настовбурченими плечами. Ще й досі маю, жаль викидати, все ж таки це — моє "ролітівське мешкання", гонорар за повість "Кампанія".
А в "Роліт" мені можна було заходити лише в гості, та й то — якщо є до кого. Мені не було до кого, крім Іцека Кіпніса.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МОЇ ПРИМІТИВНІ РОДИЧІ
1
Скільки це вже робіт-професій перепробувала я? Удома — хатнє господарство: обід варити, хліб пекти, свиней годувати, корову доїти, город обробляти... Продавчиня в книгарні й у кооперативі... Вишивальниця, мішколатальниця у студентські часи... Батрачка в Лютежі, робітниця на торфозробках у Бучі, учителька в Запоріжжі, перекладачка, робітниця в Києві на заводі "Точприбор", обліковець на комбайні у радгоспі "Червоний Перекоп", технічний секретар в МК письменників у Києві, літературний редактор у Харкові, канцеляристка у Лєни Ку-ліцької... Курси французької мови, курси англійської, сценарні, курси східних мов,.. І ніде не підходжу, не підходить мені, не можу! З цих усіх перечислених зайнять миле мені тільки пере-кладництво, але ж... Там Ліфшіц і Ґордон, їм є місце, мені нема.
Про мої мандри й нариси я не згадую, як заробітні праці, то була в моїй свідомості життьова місія, що з неї я не збиралась "хліб їсти". А вірніше — були це вправи, тренування на шляху до осягнення справжнього мистецтва прози, щоб читач, почавши з першої фрази, не міг уже відірватися, аж поки скінчить. Від цієї мети, поставленої ще в дитинстві і так підкошеної вигнанням з літературних околиць, я не відмовлялася ніколи. Хоч на колінях буду до неї повзти, хоч лише трохи наближусь до майстерности, але тільки в тому мій життьовий зміст. Щось треба безвідмовно любити і ця любов моя — література.
Але "за Божим духом" щось не виходить. Треба себе утримувати. Ще якби я жила сама, то не сушила б собі цим голови. Як буде, так буде. І чого журитися завтрашнім днем? Прийде, тоді й журитимусь. Вистачає журби й сьогоднішньої. Але нестерпне це становище, що Льона платить за хату, що я живу на її заробітки. Тим то я кріпко надіялась на стенографію. Ось вона вже мене звільнить від вічного холодного й голодного безгрошів'я! ЗЧздова стенографістка заробляє 15 карбованців за годину? То я зароблю стільки, скільки конечно треба, а решта часу — моя. Я буду вільна працювати над собою, ну, просто читати зразки світової літератури, якщо я справді "ялівка", "політично неписьменна", "плазуча емпіристка"... Література — невичерпна криниця, з неї можна все життя черпати — і все цілющу воду. Не обов'язково самій писати.
Тому то я так прихопилась до опанування крилатого письма. Я віддавала безконечно багато часу просто списуванню, щоб "присвоїти" стенографічні знаки. Ми збиралися "бригадами" і на дому, щоб диктувати одна одній тексти "на швидкість".
Учитель наш був добродушний чоловік із міцною білою чуприною, звався Льовшін. Студентами курсів були майже всі жінки, багато з них "бувші", уламки репресованих родин: дочки царських полковників, дружини заарештованих. Але ті, що зійшлися зо мною в "бригаду" (цілком випадково) були: Фаня Подольська, дружина службовця, дуже товариська й жвава, з природною українською мовою; жила на Прорізній. Людмила Ткаченко, дочка шулявських обивателів, які і українці, і Тка-ченки з діда-прадіда, але між собою говорять лише київсько-русскою говіркою. Людмила при тому знала прекрасно й українську, але в побуті не вживала. Вона жила в батьків на Брест-Литовському шосе після свого невдалого шлюбу та смерти дитини. Третя, але недовго, — племінниця Олекси Варавви, Зіна Дзюбенко. Хоч вона мені найбільш підходила духом, я її скоро з овиду згубила. Подольська ж і Ткаченко весь час були у панорамі моєї стенографічної "кар'єри", були моїми "напарницями". Найбистріша стенографістка була Фаня Подольська. Найповільніша — я.
Коли ми закінчили курси із швідкістю 90 слів на хвилину і пішли на практичну роботу, я весь час із ними тримала зв'язок, вони мене кликали в "напарниці".
2
До курсів надходили запотребовання на стенографісток-се-кретарок. Ото з таким запотребованням я й прийшла до Обласного земельного управління. Запотребовання йшло від самого начальника ОБЛЗУ, який потребував мати під рукою стенографістку круглі 24 години, а була в його приймальні тільки одна, Сікора. Це була справжня стенографістка із самовпевне-ними манерами, модним бантом-фантазі і тонкою усмішкою.
Сказати без перебільшення, я навіть у такій ситуації згораю з письменницької цікавости. Це ж я ніяким іншим способом не могла б обізнатися з внутрішнім життям і рутиною установи. А тепер ось сиджу в приймальні начальника ОБЛЗУ, за канцелярським столом, проти мене ковчег-канапа, оббита темнозеленою цератою з височенною спинкою. А ось уже викликає мене начальник і я заходжу в його кабінет, наче будуар: всі стіни оббиті матерією бежового кольору, бганками. На вікнах пишні Гардини кремового кольору. Начальник сидить за столом, накритим зеленим сукном, поміж вікнами, а упритул до його стола простягнувся ще один довжелезний стіл, для засідань і нарад. Оце тут мала я чергувати з Сікорою. Одна зміна моя, одна її, а як треба, то ще й на нічних засіданнях, позачергових викликах.
Мені здалося, що я десь уже бачила оцього вишуканого інтелігента з русявою борідкою а-ля Луначарський, плеканою шевелюрою з тонким профілем, а ще тоншою дотепною мовою, пересипаною висловами з російської літератури. Типовий інтеліґент-революцьонер, що став сановником і без стенографістки не може й хвилини обійтися. Він мене прийняв добродушно-прихильно, але в першій же розмові випитав, чи я й на машинці друкую. І здивувався: — Що ж ви за письменниця, як не вмієте друкувати на машинці?
(Продовження на наступній сторінці)