З Вітею я розумілася більше, ніж із Оленою, бо він любив про своє, йому цікаве, розповідати: що прочитав, які винаходи в техніці... Я розпитувала, що вони вчать у школі з літератури, що читають. — Копиленка "Десятиклясники". — Цікаве? — Так собі. — А кого з письменників у школі люблять? — Рильського. А Тичини не любимо. — Що вчать з історії? — Про героїв Мініна і Пожарського та ще про Суворова.
Про українську героїку ніхто нічого цьому поколінню не казав, — ні про гетьманів, ні про Богуна, Залізняка, Остря-ницю, Гуню, ні про гуманського Ґонту. А що ще мене здивувало — він хоче змінити своє прізвище. Воно буде звучати ось як гордо-велично: Віталій Монолітов! Серце краялося, таке слухаючи.
В Києві довелося Віті пережити гострі боки життя. В нас у хаті, як звичайно, було дуже злиденно на їжу. Оце стоїмо ми, я й Вітя, біля універмагу на розі Хрещатика й Лютеранської у довжелезній черзі із самого рання. Може дійде черга, то дістане черевики, а може й ні, тільки даром стоятиме. Я прийшла його замінити. Вітя, бачу, голодний, корчить йому у шлунку, блідне, умліває з незвички. Такого вдома йому не трапляється, бо все найкраще там — найперше йому. А я нічого не можу йому дати. Думає Вітя: "Скупа Явдоніна!" А в мене нема за що купити йому яку іриску...
Його юнацьке щасливе буття переломила одна велика травма. Батько його, Дмитро Безносюк, повісився у дровітні біля хати зимою. Довела до загину горілка. Випивав, а для цього крав. Ганя не раз оплачувала такі розтрати з власної платні. Звільнили такого робітника. Дмитро почав потайки виносити з дому, що було. В хаті зробилося пекло. Дмитро з пиятики опух. Тікав він і в Київ, отак зайшов до нас один раз, посіяв у хаті таку саму атмосферу, як колись розпускала навколо себе ота Валя-повія в Кубучі. Він уже тоді був із тими думками. Почував свою скінченість, усвідомив, який він тягар усім. Повернувся додому, знайшов мотузка та пішов у дров'яну повітку. Страшно, прикро, кошмарно... Віті було тоді років 13-14.
Отже, Ганя все це на собі тягла. Батьки на шиї, чоловік-п'яниця, синоньо, якому вона ще й досі вигрівала до постелі укривало, щоб часом дитина не змерзла, лягаючи спати. Дві праці, щоб утриматися. Від цих двох сидячих бухгальтерських праць стала вона кругла, як барилко. Коли вона приїздила до Києва та бачили мене з нею, то ніхто не вірив, що ми — рідні сестри. Я — тонка скрипочка, така легенька, що не ходжу, а лечу "як трамвай", темна шатенка з золотистим відсвітом волосся на сонці, з карими, трохи скісними вузькуватими очима і коротким широким носом. Ганя — кругла бочечка, дуже білява, з русим волоссям, з сірими молодими очима, рівним продовгастим носом і зовсім іншим виразом. Дві різні раси! А тим часом, я дуже подібна на тітку Тодоську, Ганя ж — на Цимбалів. Всі Цимбали такі: русяві, з рівними і навіть закандзю-бленими донизу носами (Саміло, Тихін, Саша). Я в мойому виразі ще часом ловлю мамин, але в Гані ніколи такого не вловила.
Але не зважаючи на такий життьовий тягар, Ганя не падала духом. Де в неї бралася сила витримувати своє нещасливе життя? Навпаки, вона казала, що їй дуже добре, що вона щаслива. Радянська влада дала їй незалежність. Вона ось, жінка, може сама утримувати родину, її поважають за її власні здібності, дорожать нею, запрошують з установи до установи на працю.
І я знаю, чому вона так казала. Вона щаслива тією дійсністю, що випала на її долю, бо як не буде нею задоволена, то як жити? Неможливо!
Щось подібне й я... Ось бачу таку сценку: Ганя, Вітя, Льона, я — всі вдома. Я сиджу на кушетці, застеленій "Русланом і Людмилою", і оповідаю Гані про свої блискучі пляни, як то я стану зЧздовою стенографісткою. Льона недовірливо закопилила губи і скосила вбік очі, мовляв, дурень думкою багатіє, а я радію й тішуся в безпричинній біологічній радості, зовсім так, як Вітя...
А ось ще одну родинну сценку підсуває пам'ять. Це вже я приїхала до Гуманя, на Різдво. Вже Дмитро не жив і не було тієї тягучої атмосфери, що він ширив навколо себе.
Ми готуємося до Свят-вечора. Ще всіх нема вдома, бо наш батько сторожує і приходить пізніше. Ганя ще теж не прийшла з роботи. Мама порається біля печі, я сиджу на підлозі, розтираю макогоном у макітрі мак. А це вже й Ганя прийшла. Помогає мені, тремо по черзі, тут і Вітя. Почали пробувати, чи втерся мак, додавати зварену й вихололу в сінях пшеницю, мед. Пробували, пробували і там же на підлозі почали й їсти добрими ложками, не чекаючи урочистої вечері. Тут же почали самі з себе сміятися, як то в нас, совєтських перевертнів, побитих життям і викинутих із гнізда, виглядає цей найсвятіший у році вечір. Сміялися ми, бо знали, як то було колись у Жашкові...
37
Вистрілила електрично новина: столиця переходить у Київ!
Про це вже давно говорили, але ніхто не вірив. Київ, бачите, близько кордону, тут не розвивають ніякої промисловости, тут нічого не будується, стоять недобудовані навіть ті доми, що були початі перед війною. Київ став тихий, навіть авто рідко побачиш... Москвичі називали Київ "бальшая дєрєвня". А киянам так і добре. Замріяні зелені вулиці, повітря чисте, з Дніпра до нього весь час пливе річний озон. У неділю — будь ласка, без особливих транспортних труднощів — вже й на тому березі, вже й пляжся собі на Трухановому острові, чи йди далі в плавні, там серед рукавів Старого Дніпра знайдеш нерушену красу природи... Це не те, що Харків. Вічні вітри, пилюка, нема чим дихати. Київська розкіш ніколи не може перестати вабити. Кращого міста нема в світі!
І от — факт! Київ — столиця.
Всі установи переїжджають із Харкова до Києва. Спішно добудовуються незакінчені будинки. Величезний на Володимир-ській — Академії наук; біля нашого будиночка росте з порослого лісом фундаменту нова озія; "Роліт" спішно закінчується, бо й Спілка письменників переноситься до Києва. Вже не треба буде Гасі їздити до Харкова. Голова Оргкомітету, Кулик, уже тут, вже не Ле заправляє письменницькими справами. І вже не бачити Гасі мешкання в "Роліті". А тим більше — мені. Я ж вигнана з колективу письменників. Вже дійшло до мого вуха, що моє мешкання передане Саві Голованівському, отому, що такий важливий для українського письменства... От тільки невідомо, чи вміститься він там із своїм приватним музеєм: картинами, статуями, килимами, Гобеленами й античними вазами.
Сказав мені про це Антін Дикий, уповноважений для будівництва "Роліту" та переїзду, людина з чорною борідкою а-ля Винниченко. Дикий — письменник без творів, але знаменитий оповідач і дотепник. На свою сіру сорочку він казав: "Смерть прачкам", або: "Радость бєднаво єврєя". Взагалі, безперервно балагурив.
Але скоро його не стало, а уповноваженим прислали Олександра Сороку, поета. З Сорокою я навіть була трохи здружилася. Він ходив зо мною вулицями Києва (Ще не роздивився, що я — ніщо, голівка збитої квітки на пилюжній дорозі?), допроваджував до хати і багато розповідав про письменницькі харківські справи. Різні історії. І хоч і член партії, а дуже був озлоблений на все існуюче.
Оце він мені широко розповів про тодішнього диктатора й деспота в побуті літераторів, Івана Микитенка. Казав, що Ми-китенко топтав усіх і все на шляху своєї кар'єри. Почалася вона з плаґіяту. Приніс до нього у Одесі один студент на прізвище Волошин свою п'єсу про безпритульних із проханням дати літературну консультацію. А Микитенко вже п'єсу не повернув, тільки видрукував під своїм ім'ям, назвавши "Кадри". Іншими словами — украв. Оця п'єса й дала йому ім'я та матеріяльні достатки. Йде вона по всьому Радянському Союзі.
Справжній автор п'єси не залишив справи, а судився. Він дійшов аж до вищих органів у Москві. І нічого! Москва відповіла: "Нам неважливо, хто написав. Нам важливо мати відоме ім'я. Тому що Микитенко вже має, то й будемо вважати, що автор п'єси він".
Якесь піратство серед білого дня! І ніхто — нічого?.. Індивід нічого не значить у машині продукування слави й успіху?
Це мені розповів О. Сорока. І запам'яталося. А внедовзі зимою прочитала я у Правді постанову дрібненьким шрифтом всесоюзної інституції охорони авторських прав, що затверджувала авторство п'єси за Микитенком, не заперечуючи, що автор Волошин. Так у тій постанові цинічно й написано: "нам неважливо, Іванов чи Петров..." Тут же була й постанова Все-укомдраму.
Може я трохи й не вірила Сороці, даючи скидку на його озлобленість і особисту антипатію до Микитенка, але постанови підтверджували почуту він Сороки історію. Я вирізала обидві ці постанови і сховала, сама не знаючи, нащо. Потім, через роки, це стало сюжетом роману "Діти Чумацького шляху". Вирізка ця доїхала зо мною до Ґрацу, а там загинула. Про це — в іншому місці. Але ще про Сороку.
Що він ще говорив, я й досі пам'ятаю? Ось:
Микитенко, Рильський і Сорока поїхали раз на виступ у якесь мале місто, Запоріжжя чи що. Рильський тоді був ще в загоні, тримали його "в чорному тілі". А Микитенко — цар і бог у харківській організації письменників. Зупинилися вони в готелі, всі троє в одній кімнаті, бо більше місця не було. І от, після виступу, Микитенко просто серед ночі, о 12-й годині, викинув Рильського й Сороку з кімнати, знаючи, що їм нема де бути. Причина? Не сподобалось йому, що Рильський скрити-кував його виступ, а Сорока був на боці Рильського. Оце такий він пролетарський письменник, — додав тоді Сорока. — Син великого землевласника, півтисячі десятин землі...
(Продовження на наступній сторінці)