Він був колгоспник. Завдяки цьому, виправив у колгоспі "бомажку", поїхав на Урал сам і звідтіля легально забрав тітку Тодоську, дядька Хведора та менших двох, Василя й Миколу. Тільки Ганю, тоді шістнадцятилітню вже, влада не пустила. І зосталась вона сама, молоденька дівчина в лісах, у снігах, у бараках. — А як же ти тут опинилася, на Вкраїні? — Утікла! Пішла й пішла, так пішки аж до Москви дійшла, обдерта, голодна, ноги опухли... а там якось до поїзда вчепилась, як безпритульна...
Дядька Хведора вже нема. Загинув під час голоду. Поїхав поїздом до Сидора тітчиного Мокрининого в Балаклаву і вже не вернувся. Може десь по дорозі вбили голодні та з'їли.
— А Сидір у Балаклаві? — Так, вони всі — і Лукіян, і Палазя, за голоду одне за другим виїхали з Леміщихи. З ними і Олександра (ще одна Тодосьчина дочка, моя однолітка).
— А де ж Василь і Микола тепер? Вже, мабуть, виросли? — Е, ім тепер чи не найкраще. Вони тепер у Поті, на Кавказі, там працюють на пристані. — Це той Василь, що як було йому чотири-п'ять років, виносив хліб на дорогу та роздавав воякам, як вони брьохались у сльоту й дощ повз хату...
Отак всіх нас розвіяло, всіх тих, що фотографувалися колись у діда під ожередом соломи на Василевому весіллі. І тут ще розказують сестри про "черевичка". Це дядину Меланю, Иосипову жінку, вивозили активісти з хутора, а їздовим за нарядом від колгоспу був Настин чоловік. Цю історію, так, як мені її розказували, особливо про "черевичка", я через роки відтворила в оповіданні "Поклонник зорі мудрих"...
Невідомо, де тепер Меланя, де дядько Йосип, де Ганя, Василева дядькова жінка. А де Ваня Гуменний? Де дядина Ки-лина?..
Розказують мої сестри все це, що знають, і чого не знають, з усміхом, що грає на лиці. Було, минуло... В кожній бачу себе. Хоч і перелетів над нами гураган, та ось далі живемо. Тільки тяжке життя тепер! Колгосп — та це ж нова панщина! Роби без відгалу, і в свята, і в неділю. Навіть на Великдень навмисне виганяють у поле до роботи, щоб люди не мали ніякого свята... Дармоїдів годуємо! Містові віддаємо свою працю! Робимо на чужу нетруджену пельку...
Так, це я чула влітку і в Плютах.
Ось вона, правда! Ось — колгоспна тематика, а не те, що вимагають Корнійчуки з Іванами ле. Це вже то я знаю, які то ці Тодосьчині дівчата роботящі й витривалі. їхній голос — найчистіший виразник ставлення хлібороба до колгоспів. А не голос "соцреалістичного" письменника, що прочитав у передовиці Правди про "щасливе, заможне, сите життя колгоспника" і зварганив п'єсу, а за це дістав орден Леніна. Розуміється, він пише правду і тільки правду, — ви ж понімаєтє!
9
Те, що зо мною діялося в ОБЛЗУ, не могла я нікому розказати, довірити. Та й не хотіла. Було б профанацією. Воно недоторкане. Кожне найнезначніше, що мені діставалося, — промигне похила постать Ломако, покличуть на нараду і я дихаю тим самим повітрям, ненавмисне здибання й той синій розлив погляду, — було десь близько до неозорного безмежжя потойбічного дива-щастя. Воно мені було таке необхідне, що навіть бути десь близько — раювання. А Ломако ж ніколи й ніяк не провокував на щось, не тільки не виділяв чимось, а просто не помічав, навіть підкреслено. Тільки оте ненароком, несподіване — і спалах синього вогню, безмежжя.
Ах, не кажи, Докіє, що ці очі тебе не бачили, не обкрадай себе! Вогонь цей синій тоді й спалахував, як несподівано, зненацька мене ті очі бачили, саме тому, що бачили. Це не була еротика, хоч би в якій енній долі, ні екстаза, що інколи на мене налітала в полях чи від пісні. А саме — всесвіт, без меж, кінця, краю. Ні до, ні після не переживала я емоції, що не потовплю-валася в земних сферах, такої дивної.
А від того чоловіка мені ж нічого не треба було.
Я дивувалась, я не могла зрозуміти себе. Я ж бачила, що цей чоловік з виглядом аскета — просто апаратчик. Вигляд ідейної фанатичної людини, так. Але це роки після голоду, 1935-й рік, як міг він бути і фанатичним ідеалістом, і партійним комуністом одночасно? Могла я не знати справжнього механізму подій на Україні, але той коло керми не міг його не розкусити. І на власні очі бачила я, як він віддано оваційно плескав при згадці імени Постишева, на сцені великої круглої залі якогось вшанувального зібрання.
Але моя манія опанувала мене безмірно, деспотично і щоб дати їй вихід, я записувала, що зо мною діється. Не був це "матеріял для повісти", а доконечність, щоб себе розвантажити. Навіть знала ж, що радянська література не терпить таких тем, як глибоко інтимне життя серця. Але це ж для себе! Я просто давала собі волю на папері і то — ніколи не могла всього в нього вкласти, що відчувала.
Все це я друкувала у машиновому бюрі після роботи, практикуючись на друкарській машинці, і дала йому назву "Манія".
А тим часом, мої дні в ОБЛЗУ зближалися до кінця. Вже ніколи начальник не викликав мене на наради. Секретарка Гла-фіра виконувала секретарство у Сквірского, я сиділа часто за столом у відділі буряківництва і не знала, що робити. Стенографістки тут ніхто не потребує, крім завідувача фінансовим відділом для писання його листів. Він може обійтись. І вийшов наказ, підписаний рукою начальника ОБЛЗУ, Михайла Федоровича Ломако, про моє звільнення в зв'язку із скороченням штату, за два тижні від сьогодні.
Вже звільнена, — що я роблю? Тепер я вже не підлягаю начальникові, я — стороння апаратові особа. Мені до нестями хочеться, щоб Ломако знав про цю мою манію. І я прошу секретарку при його дверях, щоб доповіла — я бажаю бути прийнятою. Я даю йому рукопис "Манія" в руки, а за пару днів він мене викликає, з якоюсь милостивою усмішкою каже, що я можу залишатися на тій самій посаді в апараті ОБЛЗУ.
Ні!!! Якби не звільнення, ніколи не дійшло б до цієї сцени в кабінеті начальника!
Я відмовилась. І опинилась на вулиці.
Але серце не питає. То було моє безрозсудне найбільше кохання. Мабуть, бо й тепер я часом плачу, згадуючи той синій вогонь, так мені потрібний. Коли я опинилась за межами того будинку, де витав дух синьоокого аскета, стало мені так жаско-порожньо, хотілося не жити. Більше, ніж у звичайні часи, бо в мене часто, з студентських часів, бувало таке почуття, що коли б оце так розлетітися й не бути. Як це так? Думаю увесь вік про смерть — і живу! Тоді ж опинилася я в якійсь темній безвихідній ямі. Хотілося йти, йти у безвість, кудись бігти, нікого не бачити, не відчувати себе...
Це була вже третя важка травма. Перша — вимушене ком-незамство в ІНО, змушеність брехати, що роз'ятрила в мені невилікувану неврастенію і бажання розлетітися. Друга — викинута з літературного життя, а за що — не знаю. Там же моє найбільше право! Третя — тепер... І я безрадісно тупо, непотрібно — якось жию. їм, а воно мені не їжа, а сіно. Всміхаюся, а то не я всміхаюся, моя маска. Говорю непотрібні слова, непотрібні мені й нікому...
Більш ніколи я не бачила тієї синьоокої мани. Знаю, що кінець його звичайний. Полетів Постишев, заарештували й його. Тільки часом і тепер раптом яскраво згадаю, і не знати чого жаль маю до нього. За що ж? Він же ні сном, ні духом не завинив у моїй манії.
А рукопис "Манія" лежав собі в моєму архіві й дожидав своєї долі.
10
Після ОБЛЗУ опинилась я в Наркомздорові. Чи мене хтось послав туди із знайомих стенографісток, чи курси стенографії — пам'ять мовчить. Але яскраво пригадую собі всю цю пишну установу, як якийсь февдальний замок. Це була наче суверенна держава з усім своїм.
Три поверхи. На першому — канцелярії й машинове бюро, на другому — кабінет наркома й кругла велика заля для засідань із чорними шкіряними фотелями навколо стола, застеленого зеленим сукном. Ще вище — їдальня, де годують "борщом українскім", "свінимі отбівнимі" і компотами.
Я потрібна була у відділі науково-дослідних медичних інститутів, а їх у системі Наркоздоров'я було 46 по всій Україні. Мені з усіх назв інститутів найбільш вбилася втямки назва — Інститут оторінолярінґології, мабуть тому, що мій безпосередній начальник, заступник керівника відділу, молодий доктор Гаврищенко* був фахівець саме оцієї "оторінолярінґології" (попросту — вуха-горла-носа). Мав він типово українську "галу-щано-полтавську" круглу фізіономію (з тюркським налетом) і акцент його мови був полтавський, але ні разу ніколи не почула я жадного українського слова з його уст. Говорив він старанно (і вимучено, сказати б) російською, може тому, що був він тут один. Всі лікарі в апараті, починаючи зверху, від наркома Кан-торовіча, були жиди, усна мова в наркоматі панувала російська. А він же не хотів відставати, він хотів бути зразковим, щоб у
* Приблизно. Пам'ят точно не відтворює.
нього навіть секретарка була така, що "на ходу падмьоткі рвьот" (Його слова.). Це нічого не значить, що його зверхник, вже справжній начальник відділу науково-дослідних інститутів (прізвище забула) звертався спеціяльно до мене українською мовою, диктував обіжники також українською (казенним жаргоном). Цьому можна, він жид. Мав він борідку еспаньйоль і вигляд сито-наїдженого, добродушного, зичливого тобі купця. Ще був третій, рівнорядний Гаврищенкові заступник. Мав він чисто жидівське прізвище (наче Розенбліт), акцент і профіль, говорив тільки російською, а в пашпорті він значився: українець. З таким явищем зустрілась я тоді вперше. Коли вони нараджувалися втрьох, а мене садовили записувати їх постанови, то той з еспаньйолкою добродушно матюкався, наче мене не було. Мені залишалося вдавати, що я нічого не чую.
(Продовження на наступній сторінці)