Осінь тиха снувала по степу бабине літо, плела з гайвороння на ріллях густі сітки й закидала їх у повітря — виловлювала останні сонячні дні. Проте вітробалчани не дуже хапались з оранкою та сівбою. Уже на економічеських парах сходила озимина, де-не-де й на селянських землях — на багатирських клинах — зеленіли смуги; орали на зяб. Але бідняцькі осьмини та опруги лежали перелогами. Своя нива кожного цікавила мало — лежала несіяна, неорана. Улітку в робітний гарячий час вщухло було. А це з осені знову стали носитися чутки про нарізку. Ждали з дня на день. Щоранку біля волості селяни аж товпляться за новинами: може, з повіту щось є, може, в газеті вчитель щось вичитає. Та з повіту нічого не було, а в газеті хоч новин і було досить, але про землю ні слова. То вже самі, як уміли, втамовували свою мужичу спрагу. Розходились од волості юрбами. До роботи мало хто брався, хіба в кого у дворі стояв стіжок недоби-тий — домолочував ціпом. А більш — никали по селу, сиділи купами попідтинню. Повз них вулиця — річка чуток, а вони як з кручі перехилялися над нею, пригорщами черпали й жадібно пили.
Але Цигуля та коваль були тверді, як цілина, в селянській гущі. В них не вгрузали ніякі чутки. Худий, тихоголосий Цигуля, бувало, хіба всміхнеться лагідно та й рукою махне, мовляв: пусте, балачки! Потім почне терпляче доводити, через що селянам на це не сподіватись: Коваль,— той не дуже любив говорити. Бувало, слухає-слухає отак у гурті про різні небилиці, а далі й плюне з лайкою: "Невтриноси! На блюді їм земельку подадуть! Чорта пухлого — як самим своїми кліщами не взяти!" І хитне головою на Цигулю — слухайте, мовляв, що он розумна голова каже.
Селяни Цигулю слухали. Здавалося, вірили в усе, що він говорив, і погоджувались, і підтакували. Та це, поки чули мого голос. А замовк — той, той вихопиться з гурту, і вже знову заграє громада, як запущена дріжджами опара.
Найбільше каламутив Муха Іван. Після синового арешту вже, здавалося, мав би зневіритись та й замовкнути, але з ним цього не сталося. Він схуд, зсохся — ще ніби менший став, та від того, що віра лишилася та ж,— іще виразніш виступала з усієї його постаті. А як на людях кричав, набухала вузлуватими жилами на чолі й на худій шиї. Одне він тільки знав: не треба, не треба піддаватися "на оцю вудочку" (це про Цигулю та про коваля). Силою тут нічого не вдіяти. За бунт он що буває! (Натяк на свого Гараська та на Нев-кипілого.) Треба тихо сидіти та й ждати. Більш уже ждали, а тут з дня на день, може, завтра...
— Братця! — розпинав він свої непомірно великі руки й кумедно розмахував ними в себе над головою.— Наша земля буде! Ніде не дінеться, наша!
Селянам був до серця Мушин крик. Завжди, бувало, уже і вночі, розходячись по домівках, та й ще гукне навмисне хтось: "То як, значить, Мухо?" — а Мусі й недовго. Охрип уже за день, а свого ще докаже. У темній ночі вже й не видко його, а самий голос,— мов жалібно чайка кигикне. Так і по хатах розходились з останнім у вухах Мушиним голосом (а вже ніби й не Мушиним — таємничим і віщим). Так і засинали у пам'яті з ним. І від того бачили ночами каламутні сни.
Іноді ходили в степ і юрбами, і поодинці. Увесь день до пізнього вечора можна було бачити, як всюди по степу, наче чорногузи, блукали постаті. То нетерплячі ступнями міряли землю — дізнатись, по скільки припаде на душу, та одразу й оком накинути, де яка нива: чи солонці, чи вівсюгувата дуже, щоб, як.буде нарізка, та не вловити гаву.. Ходили, роздивлялися, міряли — і ніхто їм нічого. Аж дужче вірилось кожному: правда-таки, наша буде земля. Але, ну чого ж таки вони там у місті баряться?
А з неділі в Князівці ярмарок. Ще й раніш вітробалчани ждали його з нетерплячкою, а тепер і поготів — вся надія була на нього. Якщо й отут, на велелюдді, не дізнатись, не розторопати, що воно діється та куди воно йдеться, то вже де ж тоді!.
З самого досвітку стали вирушати селяни на Князівку. Кому треба було ярмаркувати з чимсь, кому й ні — однаково, їхали на підводах, я!то верхи на конячині охляп, ішли валками піші.
Зібрався ярмарок — чи коли й був отакий: з усіх країв людей привалило — з околишніх сіл, а були й здалеку, з інших повітів. Весь майдан, як є, захряс народом. Посеред майдану аж дві релі — крутяться в брязкоті, в музиці, ні на хвилину не вгаваючи. Крізь музику й увесь шум ярмарковий: ревла та іржала худоба, кричали перекупки, божились і ляскали долонями селяни біля возів, гарцювали кіньми цигани — усе, як і завжди, на ярмарку. Але щось було й нового в сьогоднішньому ярмарковому русі. Оці хвилі народу, що нагло то збігалися в кола, то розбігались, як круги по воді. Ціла орава кінних стражників гасала по ярмарку, розганяючи зборища. Та невправка їм: тут розженуть, а вже в іншому місці збились натовпом. Над головами тільки рука чиясь б'ється, як птах, за шумом мови гаразд не чути, лише окремі крики: про війну, про землю, про злидні, про царя... То й окремі крики, кожне слово селяни жадібно ловлять, очей не спускають з руки отої. І нагло буває, як за спинами залунає крик — "разойдись", і від кінної навали колихнеться натовп, зникне в ньому рука, а натомість пурхне догори, мов табунець голубів білих, і, як підборкані, тут же над головами сідають. До них сотні рук — під нагаями ловлять, хапають їх та мерщій у кишеню чи за пазуху.
Наярмаркувались, надивились, наслухались селяни. Декому й попало: крім кількох "студентів" та "соціалістів", було заарештовано і чимало селян, а в багатьох на спині горіли рубці од нагайки. Проте роз'їздилися, обнадієні бурхливим велелюддям. Отака силища народу. Події, що про них гомін ходив у народі і що до них закликали всі оті промовці на ярмарку, тепер уже здавалися не химерою, як це було ще вчора, а неминучою дійсністю. Палахкотить гнівом трудящий люд, як одне серце: одібрати в поміщиків землю, знести, розтягти до цурки їхні кубла. Та це ж бо силищі отакій голими руками за одну ніч з усіма управитися. Аж дивно було самим на себе за своє колишнє невір'я та страхи. Сиділи собі, як бабаки, по своїх селах, варилися в чутках і хоч іноді аж закипали рішучістю, але до діла не бралися — боялися свого безсилля. А воно бач! Безсилля, це коли кожна громада сама собі, а як злиті в одне, то яка це й сила — народ, грізна та невпинна, як градова хмара.
Уже й по дорозі їдучи, глянути вперед, оглянутись назад: як плав пливе люд по шляху. І ген-ген по всіх дорогах в усі боки валують густими валками, як мурашня. В цей бік аж до самого Великого шляху одна дорога і на Вітрову Балку, і в Ліщинівку та на Зелений Яр і на Піски. Гуркотять колеса по накоченій колії. Обіч піші йдуть крикливими юрбами (крізь гуркіт коліс треба кричати). Іноді десь на горб виїжджаючи, а то й на рівному буває, нагло стишиться валка. Хіба хто на парі арденів17 у фургоні то зверне, прогуркотить по вибоях, обминаючи валку, а то всі — кожен ніжки накине на люшню чи молодиці дасть правити, а сам плигне з воза й до пішого гурту пристане. А тут є що послухати. Змішалися люди по гуртках з усіх сіл, розказням нема краю. А як є ще в гурті письменний, то вже прокламацію, ідучи, прочитали. Тоді галас, і лайка, і веселі вигуки, наче це йде весільний похід.
На Великім шляху біля могил роз'їздились валки на всі три сторони: вітробалчанам просто, ліщинівцям та зелено-ярцям — управоруч шляхом, може, з версту, а тоді й завернути луками до лісу, а піщанам — уліворуч шляхом. Роз'їздилися шумно. Та ще й з доріг, кожен із своєї, перегукувались довго, доки й голосів стало не чути. Але ще й тоді хоч руками махали, немов подавали один одному якісь таємні знаки.
XIII
Після ярмарку в Князівці ще каламутніше завирувало життя в Вітровій Балці. Уже другого дня вранці всюди по селу — на повітках, на крамницях, навіть на церковній огорожі — порозклеювано було прокламації. І заклепали язики по селу. Хто був на ярмарку, той знав, звідки воно є. Але більшість знала щось зовсім інше. Нібито оце ж воно й є "бомага царська".
І коваль, і Цигуля доводили всім, яка це дурниця отаке думати. Мовляв, підписано ясно: "Соціал-демократи". Це партія така робітнича, закликає саме й не вірити маніфестові царському. Хтось із селян вірив їм, хтось ні, а дехто просто байдуже махав рукою, мовляв: "Чи ж нам не однаково хто! Оголосили землю в панів забирати, а самих їх стребити,— нам цього й треба, забирай! А потім доберем, кому дякувати, а'кого батькувати".
Цього дня й урядникові роботи було. Увесь ранок удвох із стражником ходили по селу, зривали прокламації. І зразу ж послав становому. А потім уже взявся з корнем винищувати "крамолу" на селі. Робив труси по хатах, викликав до волості декого з селян на допит. Комусь набив пику, когось заарештував. Проте другого ранку було те саме. Уночі знову чиясь невідома рука порозклеювала ще більше "крамольних" папірців по селу й навіть на дверях самого урядника. Чутка пройшла, що нібито й листа йому було підкинуто: так і так, мовляв, не визвіряйсь, а сиди тихо, бо рішимо — й не гавкнеш, і навіть хату спалимо. Хто зна, нікому про лист сам урядник не хвалився, та вірити чутці можна було. Бо несподівано якось урядник справді притих і пом'якшав. Прокламації таки позривав, але трусів та арештів уже не чинив, ще й усіх заарештованих випустив.
(Продовження на наступній сторінці)