Юхим з усмішкою дивився на дівчинку, потім, не гасячи усмішки, перевів погляд на вчительку. Докія Петрівна відповіла теж усмішкою:
— Бідова! Вона вже й телеграфську азбуку вивчила. "І іавіщо це тобі, Славонько?"— питаю. "Аякже, все може бути. Не тепер. Щоб знала перестукуватись".
Пересміхнулись усі.
— Це так у тюрмі роблять. З камери в камеру,—відповів Юхим на Катрине запитання. Помовчав трохи, а тоді спитав учительку:
— Докіє Петрівно, а що, він з дороги дуже морений?
— А я ж оце того й прийшла до вас. Макар Іванович просив, щоб прийшли.
Юхим зразу ж і загадав жінці лагодити вечеряти.
Уже сідаючи за столика, тут же біля порога, спитав про Артема. Мати відповіла, що не пригонили ще. Та він сам, мовляв, повечеряє.
— Не об тім річ.
— Еге ж, бач,— до розмови пристала й Докія Петрівна,— і мені треба з Артемом побачитись.
— Накоїв уже, мабуть, щось?— краючи хліб, глянув Юхим. —г— Та знаєте...— ухилилась од відповіді Докія Петрівна,— недарма ж і приказка є: малі діти — малий клопіт...
Юхим похмурився, але не став допитуватись. Більше для годиться запросив гостей до вечері. А як учителька відмовилась тим, що вже повечеряли,— підібрав кінець розмови.
— Вам що за клопіт, Докіє Петрівно! Один, та й той уже на дорозі: це ж учитися вище піде. Мабуть, уже й квартира йому є.
— О, йому квартира давно готова,— сказала Катря,— дядько ж у місті.
Докія Петрівна відповіла, що він не в Сави житиме. А потім, щоб чимось заповнити незручну мовчанку, поки вечеряли ті, розповідала, що воно, правда, і Сава згоджується узяти, та Макар Іванович не хоче. У чужих людей договорили квартиру, у дияконші одної. Ніби нічого родина. В гімназії директор сам і порекомендував. Ну, а все за очима. Та ще яке товариство підбереться.
— А ви, Юхиме, кажете — який клопіт!— закінчила Докія Петрівна.— Вистачить на материну голову.
— Та воно так!
І знову говорили дуже загально на ту саму тему — про дітей. Про свою справу до Артема учителька й не заїкнулася. А його з степу все не було. Аж почала вже Славонька нетерпеливитись. Так їй хотілось і до брата швидше, але разом кортіло й на того хлопця подивитись. (Сьогодні в школі у Діденків про нього Павлуша розповідав; і про бійку в степу з хуторянами.) Усе поглядала в той бік. Вона-то перша й помітила куряву на шляху.
— Отару женуть!
Усі теж глянули в той бік. А Остап звівся з-за столика й пішов до воріт, щоб свої вівці залучити.
Повз двір прогонячи отару, Артем додому не забіг. Тільки шпурнув свиту через тин у двір. Та біля воріт з Остапом словом перемовилися. Повернувся згодом, порозлучавши вівці по дворах. І з перелазу просто в повітку пішов чогось. І довго не показувавсь. Аж мусила мати гукнути. Підійшов хлопець, привітався спідлоба.
— Сідай вечеряти мерщій,— сказала мати. (Столик 'іще стояв біля порога, хоч уже всі й повставали од вечері.) Сів хлопець. Але не встиг ще й ложки вмочити, як батько:
— То що ви там наробили в степу? Які там копи порозтягали?
Артем одразу зрозумів, звідки це: об'їждчик саме наскочив, як стягали снопи через шлях до кіп назад. Накричав, настрахав батькам похвалитись.
— Нехай не бреше,— сказав Артем,— ми тільки один полукіпок розібрали. Та й то назад склали, як і було, і шапку прикрутили.
— А навіщо розібрали? На дорозі вам стояв, чи що?
Артем мовчав. Він передбачливо, зарані ще, посеред батькового запитання, кусонув хліба, наскільки рота хватило, і, кутуляючи зараз, природна річ, не міг же відповідати. Відповіла мати за сина:
— Так і є, билися, значить! Отож учора вони й морочилися з снопом.— Та й розповіла, на яку картину вчора наткнулась на городі. Потім — про історію з картузом. І навіть не втрималась — згадала про Артемову мову про "праведне діло" та "свою й чужу голову".
Всі слухали по-різному: батько наче в задумі, похиливши голову, і мовчки курив. Остапові та Орисі це не була новина, вони більш роздивлялися на чужу дівчину, користуючися з того, що дівчина, не одриваючись, дивилася на хлопця, стежила за кожним його рухом, неначе їй загадано було подивитись на нього, а тоді дома по пам'яті намалювати в свій зошит. Докія Петрівна сиділа спокійно-сувора, як бувало в школі на уроках. І теж мовчала. Але по цих останніх Катриних словах озвалась:
— За це він у вас молодець, що за правду стоїть. Та от погано тільки, що сам іноді брехні не цурається.
Артем і їсти перестав, звів погляд здивований на учительку. Та й зразу ж, тільки та нагадала, як по весні в школі під час однієї перерви...— опустив голову і навіть ложку поклав,, кутуляючи самий хліб. А Докія Петрівна вела далі,— як умовились вони тоді. Артем обіцяв, що то було востаннє, отак погано він лаявся. Докія Петрівна повірила тоді. А воно, бач, як віддячив за її довір'я. Інша на її місці зараз і говорити б уже не стала. Яка з брехуном розмова!..
— Ти що ж мовчиш?— похмуро озвався батько. Артем звів голову і, одверто дивлячись учительці в лице, сказав:
— Я вже тепер більше не буду ніколи.
— Це твердо?— спитала вчителька.— Твердіше, як тоді було?
— Ну да, твердіш!— і навіть зітхнув з полегшенням. Але справа на цьому не скінчилась. Помовчавши трохи, Докія Петрівна знову звернулась до хлопця. На цей раз зацікавило її, за що саме Артем отак полаяв Павлушу, отак уразив його й образив. Розповіла, що додому повернувся заплаканий. І досі ще ходить сам не свій. Артем відповів:
— А що ж він, каже "не мішаюсь", а потім усе видав їм, як той шпійон!
Докію Петрівну пересмикнуло.
— Та й слова які в тебе, Артеме! А ти ж спитався в нього, як воно сталося? Ні! Отож-то й лихо!— І стала розповідати, як воно, за Павлушиними словами, сталося, що він ненароком проговорився Корнюші.
Це ще як їхали вони вранці на хутір. Похвалився Павлуша, що чув — нахвалялися бити. Ну, Корнюша й став допитуватись, чи не чув, як саме наміряються. Але Павлуша відповів, що хоч і чув дещо, та не скаже, бо не шпійон же він, справді. Корнюша не відставав. Став дорікати, що так товариші не роблять, товариші допомагають один одному. А як Павлуша упирався, спинив раптом коні: "Злазь, як ти такий!" Але тільки Павлуша звівся, щоб устати, як він по конях віжками,— не дав устати. Почав підлещуватися, задобрювати, мовляв, на конях увечері верхи кататимемось,— скажи тільки. Павлуша довго й тримався...
— Тьотю Докіє,— раптом озвалася Слава,— а мені він зовсім не так розповідав. Що він того й пішов тоді увечері, щоб вивідати щось у хлопців.
Докія Петрівна суворо глянула на дівчину.
— Ну, мені він брехати не буде ж!
— Ого, ще й як!— не втримався Артем. Після Славиних слів він ще більший гнів відчув до нього в собі. Тим-то, коли вчителька, нарешті, порадила йому, як вихід, при зустрічі з Павлушею попрохати пробачення в нього —"як це водиться в добрих людей", Артем тільки похмурився й нічого не відповів. Аж підмивало сказати прямо: "Хай жде!" Але похмуре батькове мовчання непокоїло зараз його і примусило стриматись. А коли вчителька, підвівшись із призьби, звернулася до батька, щоб разом іти, а батько відповів: "Ідіть, я дожену, треба ще тютюну тернути в кисет",— Артем зразу ж і подумав собі: "Так і є. Ох же й тернуть, мабуть!" І весь час потім сидів зосереджений, прислухаючись до шереху в хаті біля припічка, де саме батько наминав тютюн. Ось іще чхнув батько уже тепер у сінях. Переступив поріг і став. Артем і дух затаїв Батько помовчав трохи, далі промовив:
— Ну, що ж, спасибі, сину: дуже приємно було батькові лупати очима. — Диркнув папером на цигарку. Повагом скрутив, прикурив і ще потому постояв трохи. І знов, але тепер лагідніше. — Ну, та дарма! За одне ти справді молодець у нас.— Навіть рука батькова опустилася хлопцеві на голову, але не погладив (мо засоромився й сам своєї до сина ніжності), а навпаки — повів проти волосся, настовбурчив і так вихрястого чуба. І додав, ніби в жарт:— Та отакий і рости, сину, сердитий за правду, за нашу, бідняцьку, правду. От! А що лаєшся, то покинь. Щоб то мені було іменно востаннє! Чи, може, забув уже пасок батьків різдвяний?
— Ні, тату,— похопився відповісти хлопець.
— Отож!— І тепер уже рушив батько до воріт.
Артемові наче гора зсунулася з плеч. Усміхнувся щасливий та й мерщій до галушок, що за цей час уже й вихолонули. Дарма, до чого ж і смачні! Потім зиркнув іще на ворота і до Орисі з Остапом:
— А батько таки справді в нас — правильні. Даремно не будуть!— І згодом:— А що воно з нею ото? Диви яка, піддержала! Що воно за перепеленя таке?— І чмихнув у ложку. Таким-бо чудним видалось йому самому порівняння тонконогої в коротенькій спідничці дівчинки з перепеленям на стерні.
— Ох, і дівчина!— засміявсь Остап і став переказувати Артемові розмову за вечерею, доки його ще не було.
— А що це таке, Остапе, за азбука телеграфська?— спитала Орися.
— А чи я знаю! Ти ж чула — щоб перестукуватися. Коли в тюрму посадять.
— Кого в тюрму посадять?— звів голову Артем.
— Та її ж, оту саму перепеличку.
— А хіба ж малих у тюрму саджають?
(Продовження на наступній сторінці)