Жала й Катря в економії з Остапом удвох. Заробили дві копи пшениці, як золото. Тепер домувала вже. Як оглянулась у хаті вперше після жнив на дозвіллі, аж руки згорнула: отак літо зійшло. За роботою ніколи дітей і не бачила по видному: ще й не світ — з дому, а верталась увечері смерком. І ось ба, тепер не впізнати їх, отак наче виросли. В хаті Орися, дарма що тільки восьмий пішов, справжня паніматка: заметено в хаті, припічок, видно, учора помазала. Артем споважнів, посуворішав, а давно не стрижений, вихрястий чуб іще виразніш одтіняв у ньому цю зміну.
Домував Артем. Ще тиждень тому десь на пасьбі звихнув ногу в коліні,— опухла, ступити було ніяк, то це й одлежу-вавсь. І щоб же, здавалося, втихла нога, ходити ніяк іще, ну, а лежав би собі — спочив би трохи. Мало ще увірилося за тією отарою день у день від світанку до смерку на ногах! Так ні, не лежиться Артемові. Усе ту ногу випробовує та все розгадує, коли воно можна вже буде. "За товариством скучає",— думала мати. І вже, щоб потішити сина, то ввечері, коли хлопці забігали провідати товариша, допізна не заганяє Артема до хати,— нехай уже набалакаються досхочу. Тільки зниже плечима хіба: і про що вони, мовляв, знайдуть там говорити! Деколи аж розбирала цікавість. Але хлопці береглись усякого стороннього^ як ті змовники.
Проте одного разу вдалось-таки підслухати Катрі. Доїла вівці у повітчині, а під стінкою знадвору саме хлопці сиділи, жваво щось проміж себе розмовляючи. Катря спершу не прислухалась,— доїла собі, чимось своїм заклопотана, і насторожилась враз, коли хлопці нагло урвали розмову, наче й не стало їх. Перестала й Катря цяпати — прислухалась. Ні, не пішли — сидять тихо, а ще котрийсь і шепнув: "Глядіть же! Тсс..." Згодом почула Катря кроки, але по голосу, як привітався, не впізнала хто. Відповіли і йому на вітання всі, але стримано. І знов мовчали. Катря вже знову почала було доїти, як раптом Артемів голос:
— То коли ж ви, Павле, виїздите з Корнюхою?
— Через тиждень,— відповів хлопець. (Цього літа Макар Іванович готував свого Павлушу разом з Чумаковим сином до гімназії; уже їздили на іспит — склали обидва. А це до навчання домують.)
Артем заспокоєно:
— Ну й добре, значить, устигнемо ще. А я так що, мабуть, уже завтра й вийду. Нехай там начувається! Тепер уже наша візьме... Я надумав як...
Тимко Невкипілий перепинив:
— Ти стій, а може, він підісланий?
Тиша. І Катря так виразно уявила хлоп'ячі обличчя з підозріливими поглядами, в тиші напруженій звернені на Павлушу. Хлопець ображено відповів:
— Що ж я, шпійон?
— Шпійон не шпійон, а от приятелюєте з ним, учитесь разом, буваєш у них.
— Ну й що ж, що буваю!— озвався Павлуша.— От і на завтра кликав Корнюша на баштан кавуни їсти. Чи не можна? Аби я у ваше діло не мішався: б'ються, як дурні. Я й йому казав. А він на мене як напустивсь... "Тобі,— каже,— не жалко нашого добра. А їм тільки спусти раз, то вони не те що з баштана тягатимуть, а й у комору прийдуть!"
— Ну, хватить!— перебив Артем.— Ми й самі знаємо, чим він на нас дихає. Можна про це нам і не розказувати. Нічого, ми ось йому дамо і за картуз, і за оцю "комору". Уже тепер я надумав як. Тільки ти гляди (до Павлуші, певно),— не мішаєшся, так держи язик за зубами!— І далі почав розповідати про свій план, що його оце всі дні продумував.
Хлоп'яча стратегія Катрю не цікавила. Доїла собі і вже не прислухалася. А в голові думки всякі: так он чого від ту ногу все випробовує; і видно, що й звихнув — дурить, у бійці доскочив. Та й що за діти такі,— як дорослі проміж себе. О, ці вже зуміють постояти за себе! Ця думка остання аж тиху гордість зворушила в серці Катринім. І то не просто материнську гордість, бо ж не тільки за свого сина, а й за його товаришів.
Пізніше, як, подоївши вівці, Катря вийшла з повітки, хлопців уже тут не було. Десь із городу чути було голоси. По дорозі до хати виглянула Катря з-за рогу,— що вони там затіяли! Та й спинилась, уражена такою картиною: від клуні просто сюди на хлопців ішов... сніп (колоссям донизу, гузирем догори). А хлопці, хватаючи з землі груддя, мовчки, заповзято шпурляли ним у той сніп. "Стій!"— гукнув раптом Арте-мовим голосом сніп. І затим із-за нього виткнулась голова Лртемова. "Аж ні чорта, хлопці! Тільки гупають..."— і нараз обірвав, вгледівши матір біля хати. Мерщій повернувся і, шкандибаючи, обережно поніс назад сніп до клуні.
Увечері, як полягали діти спати (батько звичайно влітку в клуні спав), лягаючи й собі, мати сказала:
— Погану ти, сину, звичку взяв собі — дурити матір. Ану ще розкажи, як ти "вивихнув" собі ногу? Я все чула.
Артем від несподіванки хвилину помовчав, а далі:
— Ну, й що ж. А як чули все, то нащо ви й питаєтеся? Та чи й не дурю. Не все одно: звихнув чи хтось грудкою трахнув. Нічого, уже володаю!— докінчив зовсім весело.
— То скажи хоч, за що ви завелися? За який там картуз? Артем знов помовчав трохи. Тепер уже повірив, що мати
щось знає про це. Не міг тільки збагнути — хто б же це міг розповісти їй? Остап хіба? Потім подумав, що, власне, й ховатись тут немає чого: що ж тут поганого? Став розповідати.
Діло таке: купив старий Прядка нового картуза на спаса14 в ярмарку Мишкові. А він тільки надів його та того дня й збувся: на баштані застукав Чумаченко з хлопцями хуторянськими, побили, а тоді щей картуза Корнюха зняв. Ну, а дома ще й батько вибив і старого картуза не дає. "Ходи,— каже,— сукин сину, простоволосий, коли так. Та й додому без нового картуза не вертайсь!" Плаче Мишко на паші. То хлопці-пастухи й вирішили виручити товариша. Добром не оддає ("Нехай і не ждуть",— каже), вирішили силою. Тут аби Кор-нюху в руки захватити,— до хуторянських пастухів виходить іноді. Підібралося охочих душ, мабуть, більше десятка. Ну, ото й спробували раз: повів Артем на приступ. А воно й не вдалося. Видко, догадались,— обережні стали, із-за рову на шлях ні ногою. А до них на приступ теж ніяк, мерщій у рові засядуть і звідти груддями як засиплють, ні підступу до них. Проте раз було, що вже чисто підступили. Як нагло Артемові грудка в коліно, так і скрутивсь. Зам'ялися хлопці, і довелось відступити.
— Ну, та дарма, ми таки свого доб'ємось,— закінчив Артем.
— Таки хочете голови один одному попровалювати? Тепер озвався Остап:
— Ну, а що ж! Нехай знущається, значить! їм тільки спусти, та вони й на шию сядуть, багатирня чортова!
А Орися й собі:
— їй-бо, ви таки, мамо, чудні як коли!
Матір звеселила така одностайність дітей; вона, невидна в темряві, всміхнулась, а мовила, удавано жахнувшись:
— Ой, та цур вам, напосіли на матір. Та про мене, робіть, як собі знаєте. Хоч і всі завтра йдіть та воюйтеся. І ти ж, дівко, з рогачем. Та тільки з вавкою не біжіть до матері.
Артем раптом рвучко звівся на лікоть і, дивлячись у невидиме в темряві материне лице, сказав упевнено:
— Жарти, мамо, жартами. А я так скажу, як батько кажуть, що за праведне діло своєї голови не жалій, ну та й чужої не милуй!— і.затим знову ліг і затих.
І потім уже в хаті запанувала тиша. Але довго ще,— знала це мати,— не спали всі. І вгадувала: Остап лежить ниць, голову поклавши на руки; Орися — бічком, долонею під щоку, заплющилась, але ледь-ледь тремтять повіки, а Артем горілиць, з одкритими в темряву очима. Ось ворухнувся — напевно, заплющився, а це ще й долонею очі прикрив (як це батько робить). І все не спить. Про наступні події думає — суворий і зосереджений. Як і кожен справжній полководець, що хоч і певен своїх сил, але разом із тим не недооцінює й ворога.
Проте другого дня Артем заспав. Одвик за цей тиждень рано вставати, а мати навмисне тихенько собі підвелась і безшумно поралась біля печі — нехай діти довше'посплять, коли є змога. Прокинувсь уже, коли сонце снопом било в напільне вікно. (Авжеж, погнали отару!) Схопився-таки мерщій. І був би хоч услід подався, та мати не пустила. Мовляв, сьогодні ще дома побуде, з Остапом у клуні приберуть: возити хліб, може, з неділі випаде. Артем крутивсь, крутивсь та й мусив залишитися дома. Тільки виговорив собі таку умову: не на цілий день залишається, а доки в клуні приберуть. Хоч би й до снідання вправились,— діло їхнє.
Працювали обидва завзято. До снідання все скінчили, щоправда — лишилось іще тічок постругати. Але ж як угледів Артем (саме снідали в сінях), що повз двір парою в шарабані проїхали з села Чумаченко з Павлом, то вже ніяка сила не могла втримати. Та й Остап брався сам управитись. Поснідав Артем, за байбару і, ще трохи шкандибаючи, подався в степ.
Наздогнав отару за версту од села, на князевих стернях. Пораділи товариші, з розпитами до нього. Артем ствердив, що сьогодні. І вже за кілька хвилин по всьому степу, де розкидано пасли вітробалчанські хлопці, понісся наказ, щоб усі, хто пристає, попаски подавались до Великого шляху. І самі отару свою навертали туди.
Якраз опівдні були біля шляху. Понапували вівці біля "казьонного" колодязя. Потім стирлували їх у холодку під вербами. Дід-чабан і сам приліг покуняти. Чисте хлопцям добро. І хуторські теж були в зборі — гарцювали, як і завжди, па своему улюбленому місці — на рові. Але Чумаченка з ними ще не було.
(Продовження на наступній сторінці)