Це була неабияка подія — князь у Вітрову Балку. Відколи пригадують найсивіші діди, ні один з отаких наїздів князівських селянам не обходився без сліз. Не часто й бувало це: коли-не-коли восени, бувало, наїде з гістьми цілою навалою на полювання. Але що вже творилось тоді! Давніш, за кріпацтва, оці наїзди були наче справжні ворожі набіги. Вітробалчани їх інакше й не мали, як за "кару божу", і багато про них збереглося в народі кривавих легенд. Пізніш полегшало трохи. Але й до останнього часу Вітрова Балка ждала завжди князя й терпіла його з гістьми, як справжнє своє нещастя. Ні в степу робити тоді через них, дітей на пашу з худобою вирядити страшно — або кіньми стопчуть (бувало ж таке), а худобину чи сп'яна підстрелять, чи на розвагу собі хортами зацькують-(бувало ж, що й розривали). І нема на них суду. А вже що жінкам — ні в ліс, ні в степ і виткнутись не можна: по степу серед білого дня кіньми так і ганяються. І отак тиждень-дру-гий побенкетують, нажируються вволю та й як вітром здмухне їх. Але востаннє приїхав князь, як і батько та діди наїздили, і бешкетував не менше за них, а виїхати вже йому звідсіль, як тим, і не довелося: повезли в труні. Хто зна, як воно було. На полюванні одбився од гурту, та й приволік увечері кінь до двору його з проваленою головою (як упав, та ногою й зачепився в стремені). Було Вітровій Балці халепи потім на кілька літ: чимало селян у в'язниці попосиділо, а винуватого не знайшли. І звідтоді ото як виїхала княгиня-вдова у столицю, та й по цю пору. Інколи чували, що й сама навідувалась в інші економії, але сюди — мов зашморгнуло шлях. Вже літ, мо, якихось п'ятнадцять. І оце нагло знов — молодий князь у Вітрову Балку.
Учора чутка пройшла, а сьогодні були селяни на полі та й бачили — по дорозі, куряву здіймаючи, проїхав цілий поїзд фаетонів. Догадалися — ніхто ж, як князь.
Цього вечора, вернувшись із поля, вітробалчани не пізнали палацу: завжди німий, з темними вікнами, він сьогодні увесь горів у вогнях. І по всьому парку горіли ліхтарі; і з берега над ставом — смолоскипи, а на самім ставу виноградом оповита альтанка-поплавець горіла, як заквітчане панікадило. Саме заводили у ній бенкет.
Не наважились селяни цього вечора йти до князя. Але й спати не спало цілу ніч усе село, хіба вже на світанку.
Усю ніч у маєтку огні й гриміла музика, по ставу тихо плавали човни, як білі лебеді. А по цей бік ставу на призьбах, під стріхами, й за ворітьми попід тинами зморені працею сиділи селяни. Навіть діди сиві позлазили з печі,'діти малі. З глухих кутків аж на вигін повиходили. І на землі сидячи юрбами, очима на палац, гомонять без угаву.
Сиві діди мали себе сьогодні мов на весіллі на покуті. Поважно й урочисто розповідали про давнє минуле, що самі застали або чули від таких же сивих дідів. Про гніт споконвічний, про наругу, про нелюдське знущання. Скільки дійсних випадків, і казок, і кривавих легенд було розказано тієї ночі попід тинами. Скільки дум важких передумано мовчки. Мужики хмуро кусали вуса, жінки божкали й хитали головами, а дівчата, задумані, смутні, сполохано горнулись одна до одної, і молодики — не один цієї ночі уперше зціпив до болю в яснах щелепи, а очима гарячими уперше з кривавим гнівом глянув на князівський палац.
На ранок таки зібрались вітробалчани до князя. Пішли — коваль, Цигуля, Невкипілий і ще душ кілька. Але князь і на очі до себе не пустив. Переказав через управителя, що з бунтарями в нього не може бути мови. Потім од себе вже управитель, з власної, мовляв, приязні до селян, порадив, щоб кинули оцю свою вигадку, бо нічого з цього не вийде. Якось і сама економія вправиться: завтра пускають всі свої жатки, а ще чотири на станції вивантажують. З тим і повернулись посланці.
Похнюпились селяни. Знову загалдикали легкодухі.
Як клином, ця звістка роздвоїла страйкарів. Одні хоч і зараз ладні були ставати до роботи. Але друга частина цупко трималась, свого: почали, мовляв, так кінчаймо, доводьмо до ладу, а не — курям на сміх!
— Боягузи бісової віри!— гарячився Невкипілий.— Жаток полякалися! Жатка — що! Вона і нашим, і вашим: скаже пан жни — жатиме, мужик тпрукне, теж послухає — стане!
Гармаш розважав:
— Правильно Прокіп каже. Машина сама жати не буде, людей до неї треба. А людей ми не дамо. Треба буде, то й строкових познімаємо.
Але з строковими того дня не вдалось збалакатися. І на ранок, як казав управитель, так і було: виїхали на степ всіма жатками. Селяни, як побачили це, навіть косити кинули. З крайніх нив на дорогу посходились косарі, стояли юрбами й дивились похмуро в отой бік. В однім гурті старий Легейда сердито розмахував руками й насідав на Цигулю. Саме підійшов Невкипілий. Він і на цього тоді.
— О, ще ось розумака! Правильно, Прокопе,— і перекривив Невкипілого:—"Жатка — що? Скаже пан жни — жатиме!.." Правильно, Прокопе, жатиме! Ану ж бо ти своє тпру скажи. Розумака!
Невкипілий, суворий, мовчки зняв косу з плеча, мовчки сперся на кісся і, не виймаючи цигарки з рота, кинув похмуро:
— Підожди, старий! Дай ось цигарку докурю, губи не гу лящі.
Дід Легейда аж не стямиться.
— Іч, падло! Ще йому смішки!
Забриніла перша жатка, а за нею й усі. Понад шляхом плазують одна по одній в буйній пшениці. І от на перших же гонах (ще, мабуть, Невкипілий і цигарки не докурив),передня жатка — тиць, і стала. Під'їхала друга і теж стала, і так усі. Зійшлися робітники до передньої, щось довго біля коси возилися, як підвелися, хтось із селян гукнув через шлях: "Що там таке?" Один із наймитів підняв руки з клаптем коси в кожній і вигукнув:
— Пакіл!
До снідання отак об паколи порвали всі коси як є. (Хтось, видко, не поспав ніч). Позносили до кузні, але коваль зварювати не схотів. Так просто управителеві й сказав: "Не буду, та й квит". Залив горно, знявся й пішов додому. І цей учинок ковалів для всіх строкових був за гасло. До обіду ще послонялись майже без діла. А за обідом "причина" трапилась: знайшов котрийсь із хлопців черв'ячка в тарані з борщу. Не яке й диво — хіба це первина! Колись би тільки лайнувся та й вихлюпнув би з ложки. Але тепер всі як один покидали ложки, а Гарасько Муха схопив миску й об землю нею — хрясь. Галас ізчинився. Прийшов управитель. Спершу був криком напустився на них, але вгамували його одразу. Самі на нього напали: "Доки знущання терпіти отаке: в три поти робимо, а червою годуєш!" І зрештою заявили одностайно — як не отака ціна та не отакий харч — нехай дурніші роблять! А самі за свої пожитки, дівчат усіх зайняли, навіть і тим, що в покоях, переказали з нахвалкою і всі огулом покинули економію. Самого тільки воловика Омелька й залишили біля худоби.
Події ці,— вранці у степу з жатками та забастовка строкових в обід,— наче приголомшили всіх у маєтку. Напружена тиша залягла на чорному дворі і в самому палаці. І через став по цей бік селянські оселі затихли — ніде ні душі. Але то здавалось так. Безліч очей потайки крізь тини, з-під стріх пильно стежили за всім, що діялось за ставом на тім боці. Бачили, як верхи виїхав кудись прикажчик, як згодом біля конюшні Омелько запрягав у бігунці коняку. І сам управитель виїхав на них з двору. Куди — догадувалися всяко, але ніхто не знав. Виявилося само невдовзі: на змиленому коні повернувся надвечір управитель у двір, а слідом за ним на парі чалих у бричці становий в'їхав у село і просто підкотив до волості. Зігнали сход. Та становому гаразд нічого було й робити. Селяни похмурі стояли перед ним, поскидавши шапки, як і завжди, і на всі його погрози (погноїти у в'язниці, на Сибір запроторити) лише переступали з ноги на ногу й мовчали. А як допит чинити став, то й виявилося, що ніякого, власне, заколоту не було. Справді, жати не стали за економічеську ціну. Ну, та коли ж про такий заробіток з голоду пухнути доведеться! Який же це бунт? У самих душа болить — перестоює хліб, сипатись починає. Ну, та коли ж не можна! З жатками от, правда, вийшла халепа: паколів хтось понабивав у ниву. Ну, та хіба ж це громада зробила? Може, знайшовся один, а через нього на всю громаду тінь. Прикопатись гаразд ні до чого було. Забрав Невкипілого (хтось ніби чув, як нахвалявся, що не вжнуть жатками) та Гараська Муху "за бунт" в економії. З цим і поїхав.
Пізно вночі повернувся прикажчик. Хто і як довідався про це, але вся слобода на ранок уже знала, що їздив він женців набирати. І в Ліщинівці був, і в Глибоку Долину за десять верст мотався, але і там "вкрутили хвоста".
Цього ж ранку, як неждано наїхав був князь, так несподівано й виїхав. "Закрутило в носі!"— сміялись женці на куряву по шляху. Та й захапались — кожен своє дожинати. Бо завтра вже, може, й ніколи буде.
І так,— повернулись додому ввечері з поля, а дома новина: управитель об'явив нову ціну. Не ту, що селяни домагалися, але нічого собі, підходящу. Посуткувались, порадились мужики: можна б іще подержатись який день, та що сипатись зерно стане, не вжнеш тоді. То й вирішили завтра ставати до роботи.
— Хай! Де вже наше, мужиче, не пропадало!— хитрувато всміхались собі в бороду.
IX
(Продовження на наступній сторінці)