Потрапивши до міста, Павлуша Діденко зразу ж опинився в обставинах досить складних. Це — не Вітрова Балка, де вже самий стан його батьків-учителів забезпечував йому одне з перших чи навіть — виключне місце серед сільських дітей. З самого малечку хлопець звик бути в центрі уваги. Побутова обстановка цілковито сприяла цьому. Батьки його жили при школі. Тут Павлуша і ріс — єдиний малюк на цілий натовп дітвори-школярів. Під час перерви, бувало, дівчатка аж товпляться біля нього: такий він гарненький, завжди чисто і гарно вдягнений. Одна поперед одної — хоч на руки взяти чи хоч гостинця — шматок житнього пирога або квашену кислицю — потайки від Докії Петрівни (бо забороняла давати Павлуші будь-що з їжі) ткнути хлопчикові в руку.
Та й хлопці: чи пташину яку спіймає котрий, чи змайструє яку немудру іграшку, та ще як нема в своїй сім'ї малечі,— ото й несе в школу Павлуші. В ігрі чи бійці, коли Павлуша десь на четвертому році змінив дівчаче товариство на хлоп'я че, всі, звичайно, як перед меншим, поступалися перед ним. І він все це сприймав як належне. Тим-то з самого малечку почував себе дуже добре в колі старших за себе дітей, і хвилини перед початком занять та в перервах були найприємніші для нього. Коли розходилися учні по класах, нудився сам. Часто, бувало, як занадто вже набридне самота, заходив і в клас під час занять. До батька,— ні, Макар Іванович забороняв йому це; іноді й мати, коли сердита, теж виведе за двері і гукне Степаниді, служниці, щоб забрала і не випускала в коридор. Але якщо в доброму настрої, то посадить на парті між школярами, дасть і йому зошит та олівець,— і він тоді разом з усіма літери пише або, коли усний урок, сидить і слухає. Тож і не диво, що на п'ятому році не тільки знав уже всю азбуку, а навіть умів і слова складати. Іноді, коли.учень, викликаний до дошки, не вмів відповісти, разом із школярами і Павлуша піднімає руку. І Докія Петрівна, бувало, і його запитає, коли хоче особливо присоромити недбайливого учня. Павлуша, не зводячись (неписаний привілей!), самовдоволе-но відхилиться на спинку парти і відповість на запитання. "Он бач! Дарма, що менший за тебе літами якраз удвічі!" І від цих слів матері, від здивованих, а то і захоплених поглядів цілого класу серце Павлуші аж завмирає з гордощів та від свідомості своєї винятковості. Так і минали літа. Став школярем уже Павлуша. Вчився добре; перший рік без всякої натуги ішов у навчанні попереду всіх. Але в другому класі вже мусив і натужитись, а все ж довелось поділити першість із своїм однолітком Гришком Саранчуком. А на третій рік, в останньому класі, уже й натуга ніяка не допомогла: за загальним визнанням і учнів, і вчителів, першим учнем у класі став Гришко Саранчук. Павлуша сприйняв це дуже болісно. Спершу вирішив було на чім би то не стало "вивернутися з-під Гришка". І місяців зо два тривало завзяте змагання між ними. Павлуша аж схуд, став часто жалітись, що голова болить. Не знати, чим би кінчилося це, коли б не Кор-нюха Чумак, приятель Павлушин, поміркований, розсудливий хлопчина. "От дурний! Ну і нехай! Йому що! Оце до весни повчиться — та й все. Та й буде тоді волам хвости крутити. А нам з тобою ще вісім років гімназії. Нам треба свої, голови он як берегти!" І таки відговорив. Не став уже Павлуша тепер "перериватися", байдужіше, принаймні зовні, ставився до успіхів Гришкових, хіба що іноді не стримається — ущипливо натякне на "волячі хвости" або так, мовби між іншим, заведе розмову про гімназію: що от восени доведеться йому з' Кор-ніошеїо... А розмови про це справді були вже і в сім'ї, і між батьками його та між волосним старшиною Чумаком: домовлявся все, щоб і його Корнюшу разом із своїм готували в гімназію. Так і було потім: закінчивши школу, тижнів зо два погуляли хлопці, та й знову за книжки. Ціле літо Докія Петрівна готувала їх до вступних іспитів. І десь після жнив (іспити обидва, хоч і не блискуче, а склали-таки) уже гімназистами тепер, в нових формених кашкетах з гербом, їхали хлопці у Славгород.
Удосвіта було це, від Чумака. (Звечора з матір'ю прибули до нього, переночували тут, а це разом з Корнюшею від'їздили Чумаковими кіньми до міста.) З фургона, як виїхали вже на Великий шлях, ще глянув Павлуша в той бік, де село. На одну мить защеміло ніби жалем за батьком, за вітробалчансь-кою школою, де народився, ріс, але не дуже. Може б, і більш було, якби не хотілось отак спати, самі очі злипалися: таки рано ще дуже було. "І чого вони отак рано! То б уже й віт-робалчанські пастухи були біля шляху. Нехай хоч подивилися б". Оце й була остання Павлушина думка при розставанні з рідним селом. Далі закутався краще від ранкового холоду, схилився до Корнюші, що з самого двору задавав хропака, та й собі заснув.
І попрокидалися, Щербаки вже проїхавши (це на півдоро-зі до міста). За Щербаками виїхали на горб, а тут уже й місто видно: ген-ген удалині бовваніло кам'яницями, куріло димарями млинів, заводу, горіло на сонці золотими банями церков.
— Ну, що, хлопці, бачите, куди ми їдемо? — оглянувся старий Чумак до хлопців.— А ти, Корнюшо, все не хотів, дурнику!
Корнюша й тепер іще по звичці буркнув: "На чорта воно мені здалося!" Здумав про хутір: "Оце б на баштан зараз!" Але задивився й собі на величну панораму далекого міста. Павлуша був захоплений. Усе товариша тормошив: "Он, диви! а диви — он!" Корнюша поглядав, куди той показував, але захоплення особливого не виявляв. Пізніш уже, як підснідали, заїв кавуном (кілька десятків везли-таки на фургоні з собою), поволі пройнявся й він Павлушиним піднесеним настроєм. І так уже й у місто в'їхали — збуджені обидва і схвильовані.
Потім і цілий день настрій цей не залишав хлопців. Ходили по вулицях уже у формі гімназіальній, милуючися своїми відображеннями у вітринах, ходили на набережну до Дніпра. Заходили з Докією Петрівною до Дорошенків. Увечері з батьками ходили в "біоскоп"1 на "живі картини". Полягали спати, приємно потомлені новими враженнями. Корнюша зразу й заснув, але Павлуша довго крутився на ліжку, надміру щасливий.
Але другий день з самого ж ранку почався слізьми: від'їздила мати з Чумаком додому. Жаль було, і лякала самота. Хоч би це дядько Сава був дома. (Заходили вчора — у Києві зараз. У якомусь соборі щось там розмальовує. Тьотя Серафима Ксенофонтівна і розповідала, та хлопець не второпав гаразд. Нібито аж через місяць має повернутися.) Невеселий ішов до гімназії. І в гімназії потім у величезному коридорі в кипучій каші гімназистів, од вусатих восьмикласників до пискливих "приготовишок", ходив приголомшений. І в клас по дзвінку зайшов стриманий. Скільки разів дома ще марив про цей свій перший вхід до'класу, як про святковий, переможний. Не вийшло! Щоправда, по вітробалчанській звичці сів був на першу парту. Але підійшов один пихатий, викоханий (Міхно, голови міської управи син,— пізніш уже Павлуша дізнався про це) і попрохав звільнити місце: "Це моє!" Павлуша заперечувати спробував, але зашикали товариші Міхнові, з перших же парт. Здався Павлуша. Розгублений глянув на клас, а воно вже всі місця зайняті. Сів на вільне біля самої грубки. Ще добре, що хоч сусіда його згодився помінятися з Чумаком місцями, хоч сіли вдвох — і то вже добре.
Але це тільки першого дня на таких скромних умовах помирився хлопець. За кілька днів, оговтавшись, придивившись до товаришів по класу, до їхніх взаємин і ставлення їхнього до нього й до інших отаких, як він,— задумався пильно.
Справа була зрештою досить ясна: нерівня! І найгірше, що й заперечити ніяк — природно цілком. Що він поряд з ними? Син там якогось сільського вчителя. А вони — хоч і той же Міхно: син отакої шишки! У Пирогова батько директор банку, у Росинського — інженер на заводі (у місяць плати більш огрібає, яч Павлушин батько з матір'ю за цілий рік). Дехто був з поміщицьких родин, з повіту,— були такі,— по тисячі десятин мають... Звичайно ж, нерівня! Але чим більш хлопець відчував це, тим більше хотілось йому здружитися з ними. Уже як не примірявсь! І все дарма. Але ж могло бути... авжеж, могло бути зовсім-зовсім інакше...
І не раз Павло в ці дні поминав недобрим словом своїх недбайливих предків. І насамперед прадіда по матері, Самій-ла Іовича. "Дурило старий! — мимоволі пригадувались слова дядька Сави, сказані колись у присутності небожа-малюка.— Наплодив дітей цілу купу та й пустив з торбою!" Павло тепер цілковито погоджувався з дядьком Савою. Легко сказати — цілий маєток промотав до останнього дворового мужика. Овдовівши, вже зовсім старим дідуганом зійшовся з гувернанткою-француженкою, а та женила його на собі. І за яких два-три роки обідрала, як липку. Добре, що родичі були, розібрали дітей-дрібноту, як цуценят... Ну, як же не дурило?!
(Продовження на наступній сторінці)