Посміливішали селяни. Тепер уже балакали про все, не оглядаючись і не притишуючи голосу. Де б не було — чи на вулиці, чи біля крамниць, чи навіть біля волості. Іноді хоч і урядник чи й старшина мимо проходять, не замовкають. Урядника, не помічаючи, пропустять, а з старшини ще хтось і посміється. І хоч начальство він, а ні слова не скаже, нахилиться тільки й обминає хутенько.
Зо дня в день бубнявіла Вітрова Балка, як брунька. Уже видно було — ось-ось розпукнеться й розпуститься вогняними язиками пожарів. Цигуля це бачив. Він пильно стежив за всім, що діялося в селі, і за останній тиждень навіть схуд од клопоту та безсоння. Цілими днями десь пропадав на людях і ввечері — хто вів коні на ніч на панські отави, хто брав сокиру й ходив у ліс, а він завжди лишався дома, збирав однодумців своїх і чи в себе в хаті, чи в коваля отак просиджував у бесіді до півночі.
Іноді на зборища отакі, крім Цигулиних спільників, приходило чимало й іншого люду. Тоді балачкам та гарячим суперечкам не було краю, од крику аж тютюновий дим по хаті ходив хвилями й на полиці каганець ось-ось погасне. Зборища щоразу ставали все людніші, стало вже тісно в хаті, перейшли тоді в школу. Щовечора збиралися до школи, про людські очі, ніби на співанку. Сходилися і бородані, і молодь. Хлопці та дівчата таки й проспівають кілька пісень, а потім — хай собі як знають. Учитель дивився крізь пальці навіть на їхнє жирування в коридорі, аби не заважали. А "старики" збирались у класі. Тут щовечора, бувало, Макар Іванович і газету прочитає їм, інколи якусь політичну книжечку. Тут же вирішували й усі найважливіші громадські справи. Десь дістали були план усієї землі вітробалчанської, вирахували, скільки десятин, а по кутках перелічено, скільки дворів та по скільки душ у кожному. Усе було напоготові. Хоч і завтра постановила б громада землю забрати, не яка й морока була б: землеміра викликати та й хай розпланує, розмірить — і квит. Були гарячі, що й домагалися-таки вже скликати сход та й до землі братися, і до маєтку. Проте розважливіші спиняли до якогось часу, а тут нагло й пригода трапилась: виписав управитель у двір чеченців для охорони. І не скільки їх — усього п'ятеро, а от морока. Порозумітися з ними ніяк — джеркотять щось по-своєму, а так — коли б і різанини не вийшло. Що тут будеш робити? Сперечались багато і всяко міркували. Були такі, що хоч і вирізати вночі.
Проте вирішили почекати кілька днів, а коваль тим часом мав з ними якось уладнати.
І от саме під цю нагоду несподівано для всіх вернулися на село Муха Гарасько та Невкипілий.
Гарасько того ж вечора й показався на людях. Розповідав селянам цікавого чимало. Сиділи ж в одній камері з усіх країв люди. А після ярмарку навіть із різних повітів. Двоє з міста оуло. Розумні хлопці. За оці останні дні, що сиділи вкупі, у кожного од їхніх розказів поробилися отакі голови. "Хоч би її ще з місяць сидіти — не жаль би було",— сміявся Гарасько. Про Невкипілого розповідав. Невкипілому було погано. Тоді ще з першого разу, як обізлився становий на нього, то відтоді щодня й було: спершу щоранку й щовечора бив становий йому пику, а потім пом'якшав — по разу бив щодня. Аж почорнів сердега Прокіп, уся пика, як один суцільний синець, балакати по-людському розучився, од людей ховатися став.
Таки й справді, Невкипілий ні того вечора, ні другого дня піде не показувався. Думали селяни — прийшов, а дома безладдя, ще стіжок недомолочений, то, мабуть, порається. Але ж не молотив у дворі. Мо', занедужав? Старий Муха таки й зайшов другого дня провідати товариша, а Невкипілиха йому й розповіла, що як пішов удосвіта кудись, та й досі нема, і сама не знає, куди він пішов світ за очі.
Не було Невкипілого й третього дня. Вже аж четвертого надвечір вернувся він на слободу. З степу йдучи, по дорозі зайшов у кузню до Юхима.
Повна кузня була людей. Як угледіли Невкипілого на порозі — почорнілого, худого, з костуром, як рожен утовшки, в руці, всі так і замовкли одразу, цікавими очима, як реп'яхами, обліпили його велику кострубату постать. Невкипілий наче навмисне виждав хвилину, поки роздивилися на нього, а тоді важко ступив з порога в кузню й поздоровкався глухим простудженим голосом. Став посеред кузні, спершися на свого костура. Обступили його чоловіки. Коваль навіть кинув кувати. Підійшов, потиснув міцно руку Прокопові й став розпитуватися, де ходив та що виходив. Невкипілий став розповідати, важко, як пеньки викорчовуючи, незграбні слова всуміш з лайкою. Ходив оце на власні очі побачити, що воно та куди воно. За оці кілька день, мабуть, верст із сотню обкружляв усюди по селах. Гех, чорти їх матері,— народ! Один на одного зглядаються, огинаються, ждуть, щоб хтось поблагословив.
— Треба починати! — як пакіл у землю вбив Прокіп. І замовк, важким поглядом втопившись у ковалеві очі.
Відповів коваль: мовляв, починати не штука, але ж бо треба й те розуміти, як починати. Сказав, щоб сьогодні приходив до школи. Але Невкипілий на це тільки губи злісно скривив. "Мудруєте все!" І почав натягати глибоко на вуха свою облізлу шапку.
— Звісно, вчитель там і Цигуля з своєю казочкою... А що хоч і той дурний Прокіп поніма? — цідив далі зневажливо Невкипілий крізь стиснуті зуби.— Йому й становий ось місяць морду бив за його дурний розум...— І нагло на оцій мові лице його набрякло кров'ю, брови зійшлись, і вже він не сказав, а прохрипів якусь лайку. Потім повернувся незграбно на місці й вийшов із кузні.
Тієї ночі Невкипілий до школи "на співанку" не прийшов. Ждали допізна його — не було. Цигуля аж трохи був занепокоївся. Відомо, що за людина з Невкипілого — кремінь. Такого якби до свого гурту залучити, добру б підпору мали. А як не вдасться, то лиха такого може накоїти своєю гарячністю, що потім і не оберешся. І це саме тепер, коли треба розуму та витримки, як іще ніколи.
Охорона маєтку найбільш ускладнювала справу. З ковалевого наміру нічого не вийшло. "Мови не розуміють",— як доповів потім. Проте, може б, хоч на мигах якось порозумілися, та стражник, що до них приставлений, і близько не підпускає до них. А сам як тільки їх не накачує, що й вирізати нібито хочемо їх. Не так економію бережуть, за себе трусяться. Увечері до двору й близько не потикайсь, так зразу й клацає затвором. А за їх спинами та й свої підняли голову. Управитель знов ціну строковим на стару звів і прикажчик та об'їждчики знахабніли: уже селянам на економі-чеській землі й ходити не та воля.
А вчора вночі зайняли з об'їждчиками троє селянських коней. Звісно, не зайняли б, якби не проспали були селяни,— там би їм і кишки випустили! — украли, власне. А тепер у загоні коні стоять, візьми їх. Та й на селі тепер погіршало: урядник очуняв після переляку. Треба щось діяти! І оце постановили скликати сход, були із Ліщинівки посланці — збалакались, що сход відбудеться спільно з ліщинівцями та зеленоярцями. Це на неділю. Але ж тим часом треба було обміркувати справу як слід, щоб уже мати на зборах одну якусь і сталу думку і один певний план.
Над оцим всю ніч і бились у школі коваль та Цигуля з своїми спільниками. Але ні до чого й не дійшли, бо насереди-ні обірвалась бесіда. На Юхимовім слові нагло цитьнув хтось. Усі принишкли й прислухались. Та спершу за дівочим реготом у коридорі нічого добрати не можна було, але ж чути — на вулиці якийсь притамований шум. Потім раптом і в коридорі стихла молодь, видко, прислухається теж,— шум на вулиці чути стало виразніш, пролопотів на коні хтось повз школу і в оту ж мить нагло забовкав на сполох дзвін.
Повибігали чоловіки надвір. Ще біжачи коридором, кожен уже догадався, що горить економія. І як на вулицю вивалили, всі глянули в отой бік. Горіло. Але не економія. За вигоном па тім боці ставу мирно дрімала вона,— виступала чорними плямами будівель, і лише в одній — у конторі, де постій чеченців, світилися вікна. А горіло далі, за економією, за горбом. Угадували на Чумаківку, але ні, ближче. А ближче голий степ. Не інакше, горять ожереди економічеські. Полум'я не видко було з села, з балки, лише заграва та димовий вихор над нею. А над усім у чорному небі кружляла зграя сполоханих птахів.
Од заграви відблиск червоний і на село. В порожевілих сутінках різко виступали стіни хат, людські постаті на воротях, попід хатами, юрби на вулиці. Тривожно бовкав дзвін, не вгаваючи, ревла по хлівах худоба, вили собаки. Навколо темна ніч, як безбережне море, і Вітрова Балка в ній — одинокий в тривозі пливе корабель. Але іноді, як ущухав дзвін на хвилину,— з глухої ночі з-за панського парку чути було далекі дзвони, видко, в Пісках. І з другого боку, з-за Ліщинівки, але ще далі, ще тихше, ледве уловить ухо — теж дзвони. І вгадувалось тоді, що всюди отак, куди тільки видко заграву,— сполохані повибігали люди з хат, стоять на воротях, попід стріхами — очима на далеку пожежу, як на поданий знак. І самі озиваються на знак отой ґвалтовними дзвонами.
І од цього в серці у вітробалчан вщухла тривога. Бо ж не сама, не сама Вітрова Балка пливе оце в безвість. А пливе їх серед темної осінньої ночі, як у безбережному морі, ціла ескадра тривожних кораблів.
XIV
(Продовження на наступній сторінці)