До діда Петра Павло ставився поблажливо. Та, власне, які претензії могли бути до нього? Без всяких маєтків, без зв'язків — якого особливого становища міг він добитися в суспільстві?! Служив лісничим на казенних дачах, верст за сорок від Славгорода. І це, за словами матері, були найкращі роки в житті цілої родини. Жили не гірше за поміщиків-сусі-дів (тих, звичайно, котрі бідніші). Величезний будинок у лісі над озером. Свій виїзд, а були й верхові коні. І навіть ціла псарня (заядлим мисливцем був дід). Потім, коли підросли діти і треба було думати про гімназію (а це збіглося в часі і з підвищенням по службі: призначений був начальником повітового лісництва), переїхали в Славгород. Купив дід будиночок. Але це, здається, і було єдиним його надбанням. "Інший на його місці,— говорив, бувало, дядько Сава,— не такий занадто вже совісний, хіба ж так нажився б на тому лісі! Дуже він пан був великий. Пухом йому земля!" Павлові жаль було добра, ніколи не нажитого дідом. Може, навіть не менше жаль, як маєтку, прожитого прадідом. Але, разом із тим, йому й подобався дід саме цією рисою вдачі: дуже великий пан був. Одного тільки не прощав Павло дідові: як це він міг дозволити своїй єдиній доньці, його, Павла, матері, вийти заміж за мужика! Ну, хай вона...Але ж він добре знав, що таке по-томствене дворянство. Ще місяць тому такі думки не так вже й дошкуляли Павлові. Але тут, серед усіх оцих Міхнів, Пирогових та Росинських, він дуже швидко зрозумів, що справа не лише в маєтках, але і в становій приналежності, тому так обурювала його тепер легковажність діда та матері в цьому питанні.
І сказати б — не було інших женихів у неї. Були ж. Хоч би й отой ротмістр драгунського полку — з приводу чого і дядько Сава та й батько іноді підтрунювали над матір'ю. Кілька днів Павло навіть не відповідав матері на її лист — перший лист до нього після розстання. Поки одного разу серед ночі (слабував на безсоння в ці перші дні в Славгороді) не перевернула все в душі хлопця одна розважлива думка, до того ж така проста, що аж дивно було, як вона не прийшла йому в голову з самого початку. Навіть схопився — сів на постелі.
"Ох, і дурень же ти, Павле, ох, і дурень! Ну вийшла б мама заміж за того драгуна, та хоч би й за самого генерала! Тобі від цього яка радість?' Авжеж що так! Ну, були б у неї діти, але ж ні один із них не був би ти. Адже отакий, як є, ти на світ з'явився лише тому, що мама вийшла заміж саме за Діденка. З цього й треба виходити"
Тоді пригадувати став, як воно на селі було: хто саме з бідняцьких хлопців др.ужив з Корнієм Чумаком, наприклад, чи з Пожитьками — Яшком та Микитою, чи з Даньком Шу-милом (усе синки сільських багатіїв),—і аж дивом дивувався: не міг згадати жодного! І сам він товаришував лише з цими хлопцями. У Корнія на хуторі влітку, бувало, цілими тижнями жив. З одної миски їли, під одною ковдрою спали. А от у інших хлопців, бідняцьких,— чи хоч у п'яти, од сили десяти, з цілого села, бодай поріг у хату переступив! Навіть самому зараз ставало трохи моторошно: невже справді отаке страшне і непереступне оте саме — "нерівня"?! Тільки спогади про Гришка Саранчука і обнадіювали. З усіх сільських хлопців він був єдиний, до кого Павло та його приятелі (хоч і не дружили з ним) ставилися зовсім не так, як до всіх інших. І тільки через те, що був першим учнем у школі. Аналізуючи тепер своє ставлення до Гришка, Павло признавався собі, що коли б отак до нього Міхно з своїми приятелями ставився, то це його цілком улаштувало б. Принаймні на перших порах. За це і вхопився тепер Павлуша.
Зразу ж і засів за науку. Хлопці гуляють іще, тягло і його — такі дива у місті: одна вже Миколаївська вулиця чого варта, на Сінній площі на муштрі солдати; паради на Соборній; десь робітники з червоним прапором, а козаки розгонять... Цілий день можна по місту гасати і не набридне. Але Павлуша заплющується, затуляє вуха й, ритмічно похитуючись над книжкою, віддається "зубрьожці".
За перший місяць уже й висунувся в число перших по балах: п'ятірки, четвірки (таки здібний був, а до того, готуючись до іспитів з батьками, і вперед пройшли поза програмою). Але з російською мовою було погано. І не через те, що не знав уроків, а за саму вимову. Учитель-мовник вважав, що вихованці класичної гімназії повинні говорити "как богі". І через те з трійок Павлуша не вилазив. Але й не здавався. Навпаки, ще наліг дужче. Став уже не тільки в школі, як раніш, але і вдома говорити виключно російською мовою. Завів штрафи для себе: за кожен випадок, коли, забувшись, починав не по-руськи, з тих грошей, що лишила мати на гостинці, перекладав копійку у спеціальну жерстянку з-під пер, що носив її завжди в другій кишені, але зарікшися не тратити їх аж до першого хорошого балу з руської мови,— не менше четвірки. Щось із полтиник було вже там, проте інтервали між копійками чимдалі ставали довшими.
І от саме в цей час повернувся з Києва Дорошенко, дядько Сава. Після його телеграми тьоті Серафимі, що такого числа прибуде, Павлуша вже й не знав, як ті дні прожив, дядька чекаючи. А того дня просто з гімназії і подався до нього, навіть на квартиру обідати не заходячи.
Зустрілися тепло. Мабуть, рідному батькові б отак не зрадів хлопець, як дядькові Саві. Радий був йому й Сава Петрович, веселий. Саме обідали.
— О, та ти зовсім молодчина, Павлушо! А повернись-но, синку! Козак хоч куди! Обідав, ні? Сідай!
Став розпитувати, як живе, як учиться. Павлуша розповідав докладно про все своє життя за цей місяць. Що вчиться добре, от тільки з російської мови... Але раптом на цьому Сава Петрович перепинив його: спершу був і не помітив, а тільки тепер.
— Ану, ну, стоп, хлопче! Ти що ж це зарусив отак? І тільки місяць минув, а що ж з тобою далі буде? — Потім звернувсь до гостей,— двоє було їх за столом: Компанієць — Ґалаґанів управитель із Князівки і ще один червонопикий з рижими "козацькими" вусами товстун, кооператор Мокро-ус: — Ви бачили? Ми для них, можна сказати, сил своїх не жаліємо, культурно-національної автономії домагаємось, а вони, бач...
— Негоже, негоже, козаче! — несподівано тонким голосом сказав Мокроус.
Павлуша став виправдуватись тим, що вимагають цього в школі. Сава Петрович поналивав бокали вином. Потім витер вуса салфеткою й сказав:
— А ти, хлопче, роби, як той Христос робив та й нас учив. Свого часу він прекрасно розв'язав цю проблему: "Кесарево — кесарю...". Отак і ти. В гімназії говори по-руському (вистачить з них і на трійку), а то завжди — по-своєму, по-українському. Чи для кого ж це ми дбаємо? Домагаємося й преси своєї української, і рідної школи. А так, так,— на Павлушині здиврвані очі,— і шкіл теж, навіть гімназій. Та вони вже, властиво, і є в нас. Не тут,— в Галичині, правда. А чому б їм і тут не бути? А взагалі, одним словом кажучи, це значить: "Ану, посуньтеся трохи, панове-добродії Міхни та Пирогови всякі, дайте і нам лишень місця за спільним столом", як це люблять поети висловлюватись високим штилем,— на бучному святі життя! — І, випивши з гістьми знову, став уже поважно розпитуватися в Мокроуса про новини тут у місті за цей час, що був у Києві, а в Компанійця,— що там нового на селі.
Павлуша уважно прислухався до їхньої розмови. Говорили більше про речі незрозумілі для нього, але дещо хлопець таки й схоплював: окремі події в місті й на селі, окремі знайомі прізвища батьків товаришів сроїх по гімназії. І Савині окремі поцінування подій тих і осіб. Але, прислухаючись навіть, Павлуша не переставав думати про своє,— про дядькові слова перед цим. Особливо до вподоби було йому про українську гімназію. І найбільше оте: Ану, посуньтеся трохи, панове-добродії!" От би тоді в класі отак підійти до Міхна... Просто як у казці. Аж боявся хлопець, що, може, це дядько Сава пожартував.
Тим-то по обіді, як уже Мокроус з Компанійцем пішли, а Сава Петрович мостився в кабінеті "схропнути", зайшов Павлуша попрощатись і знову завів мову про те, чи справді ж таки на російську мову не дуже наполягати? Сава Петрович, тепер розімлілий після обіду та вина, в'яло відповів, що, звичайно, і в цьому треба триматися золотого правила — "краще як краще". П'ятірка й тут не завадить, але ж не в такий спосіб. Штрафи оті щоб покинув зразу ж. І українською мовою щоб говорив завжди поза класом. Спитався ще, з ким він живе на квартирі, з ким у класі товаришує.
— І взагалі, хлопче,— звернувся наприкінці до небожа.— Ходи до мене частіш. Книжки буду давати читать українські.— А дізнавшись, що не вміє читати по-українському, зауважив, що це не трудно: руське "и" треба читати, як "ы", "э" на-вивороті — як "е". Оце й вся мудрість.
Хлопець аж зашарівся. Несміливо спитався, чи зразу б не можна яку-небудь книжку. Сава посміхнувся, задоволений.
— О, та ти гарячий, напористий! — Але як лежав уже на канапі, ліньки було зводитися, шукати десь, сказав, що нехай іншим разом.— Не все одразу, ще час буде — начитаєшся. Ну, а зараз задрімаю трохи.
Павлуша зрозумів натяк і зразу ж попрощався з дядьком. Повеселілий вийшов від Дорошенків і просто, не заходячи додому, подався на Миколаївську вулицю в кондитерську, з'їв одразу аж п'ятеро тістечок за ті гроші з жерстянки. Хотів іще й шоколаду купити, та згадав про свої давні наміри й залишив решту грошей до завтрього для шкільного буфету: так на всі одразу й накупить всячини. Треба їм тим часом коли й "не посуньтесь", то хоч носа втерти, мовляв, і ми можемо. Запив ситром й пішов додому.
(Продовження на наступній сторінці)