Мусій почав стригти. Не поспішав. Отож минуло, може, яких хвилин з десяток. Та скільки ж можна! Скінчив нарешті. Оглянув з усіх боків.
— Ну все, либонь.— Але Остап не рухався з місця. Сидів, тримаючи рукою за крайки хустинку під бородою.— Чи, може,— пожартував Мусій,— з розгону і далі вже ручку гнати?
— Як це, щоб і бороду? — удавано злякавсь Остап. Хоч насправді саме заради цього і затіяні були ним оці "пострижчини". Бо відслужила вже своє борода. Не знав тільки, як це зробити. Ні з того ні з сього,— ніяково вроді б перед домашніми. На Мусія була вся надія: може, він "обгрунтує" якось. І не помиливсь.
— Ну навіщо вона тобі здалась?! — уже в азарт увійшов Мусій.— Що, ти купець чи сіделець у монопольці? Ти ж робоча людина. А хіба це нам личить? Коли за день десять потів з тебе!
— Та це правда,— охоче погодивсь Остап.— Ось хоч би й сьогодні. І в лісі, та й в отій балочці... Одного страшно: як би я дітей не полякав.
— Не полякаєш! — упевнено сказав Мусій.— Це коли б ти десь на стороні, та й увалився готовий уже в хату. А то ж у них на очах твоє преображеніє відбудеться!
— Ну то як, діти, га? — жартома звернувся батько до дітей, що з-під комина, не одриваючи очей, як заворожені, дивились на батька та дядька Мусія.
Федько нічого не відповів, мовби це і не до нього мова. А Софійка ледь посміхнулась і знизала плеченятами. Мовляв, як собі знаєте, тату, так і робіть.
— Ай справді, Остапе,— озвалась мати.— Ну навіщо вона тобі? Та в нашому роді ніколи звіку і не було нікого — щоб з бородою.
— Все! — рішуче сказав Мусій і, недовго думавши, відчикрижив добрий шмат бороди. Стриг тепер майже з насолодою.
Остап узяв з коліна пасмо бороди, довго м'яв у пучці і сказав задумливо:
— А все-таки жаль. Отака борода —дорога!
— Що й казати! — погодився Мусій.— Коли б це в городі у палікмахтерській, немалі гроші можна б узяти.
— Я не про гроші. Не тим дорога. Може, якби не вона, то я оце і не сидів би з вами. А десь ізгнив би вже давно у братській могилі.
— І таке! — похопилась мати.
— А ви ось послухайте. Та ти ж, Мусію, обережно, хоч не дуже скубись! Це ще в Славгороді було, як забрали тоді мене, у чотирнадцятому влітку, по першій мобілізації. Кілька місяців муштрували нас у запасному батальйоні. І трапився мені сусід на нарах, до чого ж розбитний чоловік! Городський сам, з візників. Він ото і напоумив мене. Якось у неділю мостимося з Карпом, сусід мій зліва, голитися, а він і каже:"Ой, не голіться, хлопці. Беріть приклад з мене". А в самого борода справді, як у купця, на всі груди. "Я,— каже,— ще до царського маніфесту про війну, тільки в Сербії заколотилося, зразу й не став уже бороду підстригати. Не так на бога тепер, як на неї вся надія моя". Карпо засміявсь та й за вухом не веде. А я послухав розумну раду. І що ж ви думаєте? На його й вийшло. Десь там узимку вже відправили і нашу маршову роту на фронт. У штабі корпусу стали розбивку робити, кого куди. Майже всіх у піхоту. Як ту отару овець, того ж дня й погнали на передову. І Карпа в тім числі. А нас, може, десяток який,— артилеристів та нас з Іваном, бороданів,— залишили. У важкий артилерійський дивізіон потім попали, у їздові. Отак ми з ним всю війну й провоювали. В тилу майже. Наче три роки дурно-дурнісінько у важких наймах перебули. За харч. А втім, слава богу, що хоч живі лишилися. А Карпо...— І урвав на цьому.
— Аз Карпом же що? — спитала мати.
— Убитий, сердега.
— А ти знаєш! — не втерпів Мусій.— Може, й живий. Не всі ж і в піхоті...
— Та не всі. Але Карпо якраз... Сьогодні в лісі оце з батьком його здибався. Із Ліщинівки. Ще в п'ятнадцятому році, під Барановичами. Двоє дітей сиротами лишились. От тобі й борода!
— Не в бороді діло! Така доля в людини! — філософічно зауважив Мусій.
— А це вже як хоч, так і розумій. Я тобі розповів, ні слова не прибрехавши.
Нарешті Мусій покінчив і з бородою. Остап звівся на ноги, випроставсь на увесь зріст, зняв хустину з шиї.
— А їй-право, аж легше на голову. Не так донизу гне!
— Ви зараз, тату, на Кармелюка схожі,— сказав Ки-рилко.
— На якого Кармелюка?
— У читанці. Розбійник такий.
— То це ти так на батька, сучий сину!
— Та ні,— похопився хлопець.— Він за народ був! У багатих одбирав, а бідним віддавав.
— То який же це розбійник? Ех ти! Це ж самий правильний чоловік!
Він підійшов до люстерка, вмазаного в стіні, і став роздивлятись на себе — без бороди.
— Атож! — сказав, водячи долонею по колючій стерні на підборідді.— Розбійник не розбійник...
— А щось вроді того,— доказав Мусій.
Кирилко, вже одягнутий, стояв напоготові біля порога.
— А школу вже набік, виходить,— сказала баба.— У лісоруби вже записавсь!
— Та яка там школа тепер?! — виправдувався хлопець.— Докія Петрівна хвора. А Макар Іванович сам на два класи. Все каже: ось-ось нову вчительку пришлють. Запасну. А все нема та й нема. А нам уже обридло гарцювати.
— Диви, який свідомий народ пішов! — зауважив Мусій.— "Обридло гарцювати!"
— А ви не гарцюйте! — повернувшись од люстерка і беручи шинелю, сказав Остап.— Не маленькі вже. Діла собі не знайдете? Пишіть собі щось чи стішок розучуйте. Поки Макар Іванович зайнятий у другому класі. Хороші ж є стішки. Хоч би й оцей. А цікаво, чи не забув.— Він так і застиг, одну руку вшиливши в рукав шинелі, напружив пам'ять і згодом проказав неможливою російською мовою:
Што ты спишь, мужичок, Ведь весна на дворе. Все соседи твои из На работе давно
— Работают! — із сміхом поправив батька Кирилко.
— Хай буде й так: работают! От і розучуйте.
— Так це ж ми ще торік. А зараз у нас нова читанка — "Рідна мова". Не по-руському вже.
— Не по-руському? — здивувався Остап.— А по-якому ж?
— По-нашому, по-українському. Отак, як ми й дома балакаємо.
Остап недовірливо обвів очима усіх у хаті. Чомусь на Ори-ні спинив погляд.
— Атож,— ствердила Орися.— Ще з осені по-українському. Самі Докія Петрівна та Макар Іванович, удвох, і читанку склали. А Павло надрукувати допоміг. Галаган із земства гроші дав.
— Поміщик Галаган?
— Ну, а який же! Він же ще до революції за Україну був.
Остап задумливий став одягати шинелю. Підперезався туго паском. Потім, уже з шапкою в руці, сказав, чомусь до Мусія звертаючись:
— А чи знаєш, Мусію, що мені оце на думку спало? Ки-рилко підказав.
— Та звідки ж мені знати!
— Ти думаєш, чого пан Погорєлов до мене вранці ото був такий поблажливий?
— Та я ж не був при тім ділі.
— Бо він же сам руський. А я — з бородою — теж на кацапа дуже схожий. Це мені не раз і в дивізіоні казали. Он через що.
— Ні, Остапе, не через те! — озвався від стола Артем. Остап повернувся всією постаттю до брата.— Панові Погорє-лову отак чисто, як зараз тобі отой віл підручний — сірий він чи половий — однаково. Тобі важно одне: щоб возив та щоб, не дай бо, рогом не вдарив. А який він на масть... Отак само і панові байдужісінько — руський ти чи українець. І поблажливий до тебе він був не тому.
— А чому?
— За твій "під козирок".— Помітивши, як при цім слові Остап враз похмуривсь, Артем сказав:— Ти пробач мені, Остапе, але гірку правду у вічі тобі скажу. Аж вуха горіли в мене, коли Омелько розказував, як ти "по всіх правилах гарнізонної служби"...
— Так то ж я навмисно. Подумаєш! Що мені, рука од того всохла? А, бач, цілий день ось волами дерево возитиму.
— А гідність свою людську завжди берегти треба. І не зважаючи ні на які вигоди.
— Та тобі що! Тобі легко! — хмуро сказав Остап.— Коли б і я отак був, як ти, сам-один... А то, бач, дітвори повна хата.
— Тим більш. Який же приклад дітям своїм ти подаєш!
— Еге ж, повчи, повчи старшого брата! Чули ми вже таких учителів. Набридло! Вуха, кажеш, горіли. А ти за мене не гори. Якось буде. Ти дай мені спершу хоч на ноги сп'ястись. Хай у мене хоч синці гайдамацькі з тіла зійдуть.— Він уже ввесь кипів, але стримувавсь. Та, врешті, прорвалась-таки вся його лють:— А щодо мого "під козирок", на це я тобі, Артеме, так скажу: пан генерал іще відкозирне мені за нього. І теж — при людях. Не востаннє сьогодні оце ми з ним бачились!..
V
Коли лісоруби вийшли з хати, а за кілька хвилин уже виїхали з двору, Артем, як і намірявся, ліг хоч на годинку спочити з дороги. Мати тією карболкою, що привезли з міста, старанно помила лаву. Принесла з хижі не вживані ще рядно та подушку, з Орининого приданого. Постелила йому на лаві.
— Отут, сину, і будеш спати.
— Дякую, мамо.
Якийсь час, уже лежачи, він ще говорив з матір'ю та сестрою (Мотря заснула), а далі одвернувсь лицем до стіни і, удавши, що спить, віддався своїм думам.
(Продовження на наступній сторінці)