Остап спохмурнів.
— А цей, гляди, ще гірший за Пожитька. Ох і настирливий! Чи ба, як над народним добром уболіває! Хазяїн! Над чужим добром.
— А чого ж "над чужим"?— сказав Артем.— Народне. Виходить і його.
— Авжеж! Але за кого тоді він мене має? Я — хто такий? Чи теж не хазяїн?!
— А все-таки він більший над волами хазяїн, аніж ми з тобою,— докинув Мусій.
— Більший? Це тим, що доглядає їх?
— І через те. А главне діло, спробуй без нього! Тридцять пар у загороді — розлигані. І не второпаєш, якого з яким злигати.
— Це правда,— погодився Остап. І через те, що планував і назавтра ще в Омелька воли взяти (на цей раз уже без дозволу пана Погорєлова), то вже хотів був братися за налигач, щоб рушати, але в останню мить передумав, з сорому перед братом. "Та що я справді за макуха такий був би! Ну, хай уже перед генералом, бо не так це легко — вікове з душі викорчувати. Але щоб ото перед кожним!.." І сказав підкреслено байдужим тоном:-— Нічого. Не на того напав! Нехай зорить! — навмисне не кваплячись, вийняв з кишені кисет.— Ти це, ма-будь, сердега, від снідання й не курив?— подав цигарку Артемові. Потім став крутити другу — собі. І, певно, так нічого б і не сталося,— закурив би та й рушив. Але саме в цей час відчинились Гмирині ворота,— сам хазяїн, Архип Гмиря, і відчинив їх, а наймит Савка вивів за налигач воли, запряжені в сани, звернув у глибоку колію вулиці й став, бо спереду — Остапові сани.
— Ану, ей, хто тут на перечепі став!— гукнув Гмиря, як здалося Остапові, вкрай образливим тоном.— Проїзди!
Остапа як батогом стьобнув цей голос. Він спалахнув, але стримавсь. Дуже поволі, щоб не розсипати тютюн з папірця, повернувся всією постаттю до Гмирі і мовив з натугою:
— Як кажеш? "На перечепі"?— Послинив папірець, скрутив цигарку.— А як ти мені на перечепі стоїш? Все життя!
— Проїзди, проїзди!—трохи знизив тон Гмиря.— Не скандаль!
— А тобі що, вулиці мало? Об'їдь.
— Кудою? Не бачиш — кучугури які?!
— Ну, то пожди. Закурю ось. Та й воли нехай відсапнуть.— І повернувся спиною до нього. Неквапом прикурив від запальнички, дав і Артемові прикурити.
Гмиря насилу стримував себе. Але коли побачив, що Остап, і закуривши, не збирається рушати, а навпаки — примостився на оплоні з явним наміром в отакій, вигіднішій, аніж навстоячки, позиції всю цигарку скурити, не стримався:
— Он як! Так ти, значить, насмішки строїти?!
— Ну й людина ж ти, Архипе,— похопився Мусій, щоб запобігти сварці.— Тобі ж руським язиком чоловік каже: воли пристали. Чого ти єрепенишся? Що в тебе, горить? Од-сапнуть — і поїде собі.
— А ти не в своє діло носа не стромляй!
Гмиря рвучко ступив до Остапових волів і вже взяв був за налигач, але ту ж мить Остап з несподіваною для нього моторністю опинився біля нього і вирвав налигач з руки.
— Е, ні!— мовив із хрипом.—Волів ти не чіпай!— І відштовхнув Гмирю. Той поточивсь і впав задом у кучугуру.
Все сталося так раптово і несподівано, що якийсь час Гмиря так і сидів у кучугурі, розгублено дивлячись на людей, що наче з-під землі виросли біля саней. Потім, звертаючись до них, заволав:
— Люди добрі! Бачите — б'ють! Лука Дудка сказав весело:
— Та хіба ж це б'ють? Коли на с.у сів. Та ще й на м'яке — в кучугуру! Б'ють — це коли чоловік носом землю оре! Вставай, не придурюйся. На руку.
Але ображений Гмиря встав сам, без допомоги.
— Що скоїлось?— допитувався тим часом Харитон Покрова, перебігаючи очима з Мусія на Артема та на Остапа.
Пояснити взявся Мусій, мабуть, тому, що вважав себе в цім ділі за найбільш безсторонню людину.
— Та що скоїлось. Скоїлось те, що в пляшку поліз чоловік. І сказати б... так ні, статечний, розумний чоловік, а так, наче вожжина йому під хвіст попала. "Проїзди та й проїзди!" А тут саме воли пристали. Дай відсапнуть. Он ба,— повернувся до Гмирі,— якраз і люди надійшли (навколо вже зібралось душ із десяток).— Є кому підсобити. Ану, лишень, дружненько!
Кілька душ охоче кинулись до саней: хто за оплінь, хто за колоди, щоб підсобити волам.
— Торкай!— гукнув котрийсь.
— Ось одійдіть,— хмуро сказав Остап і поглядом креснув Мусія по обличчі.— Що ви, дядьку Мусію, язиком мелете?! Чого ви мене у страм перед людьми вводите? Самі рушать. Одійдіть!— А сам тоді розібрав налигач і стиха гейкнув.
Воли дружно рушили з місця. І тільки від'їхав на кілька кроків, Савка сердито смикнув за налигач свої, ще й батогом. Воли рвонули, і коток, прив'язаний гнилим уривком, зсунувся назад. Савка спинив воли.
— Що, я ж казав, на моє й вийшло! Так ні,— їдь, їдь, обійдеться. І це ж на рівному. А на узвозі що буде!
— Прикрути другим уривком і не патякай!— відказав Гмиря.
— А що це ти, хлопче, везеш?— здивовано оглядаючи дерев'яний коток на санях, покладений упоперек, так, що війя звисало з саней ззаду на дорогу, спитав Лука.
— Що, що,— сердито сказав Савка.— Не бачиш сам? І чого б ото я питав!
— Та бачу, що коток. А куди? Нащо?
— Коткувати їду. На поле.
— Що коткувати? Сніг?— встряли до розмови інші з гурту. Хтось засміявся.
А Мусій до Гмирі:
— Це що ж, Архипе, годі, виходить, по-дідівському хліборобити, починаємо по-научиому?
— Та виходить,— сказав трохи зніяковілий Гмиря не дуже охоче. Він хоч і був задоволений з того, що привернув увагу односельчан оцим котком (отож, коли треба буде на свідків посилатися, будуть такі), але сміх та глузливі погляди разом з тим і знепокоїли його: коли б не розгадали хитрощів. Тим-то переміг себе і, щоб обгрунтувати свої "агрономічні" заходи, додав, до Мусія звертаючись:— І нема чогlt;^5Мусію, над наукою посмєхуватись! От і в часописі "Рілля" агрономи дуже радять сніг на полі затримувати. Всякі способи вказують. І про коткування пишуть там.
— Не знаю, що пишуть у тій "Ріллі",— сказав Мусій.— Часописів не читаю, бо неписьменний. Ну, а послухати книжку розумну завсігди полюбляв. І научну, і так, котра повчальна. Так оце й згадалось мені, як вчитель, Макар Іванович, колись у неділю на дубках начитував одну. Це ще до війни діло було, а бач — не забулося. Дуже для нашого брата мужика повчальну притча. Дарма що її граф-писатель Лев Толстой сочинив. А особливо для отаких, як ти, Архипе, повчальна. Ось послухай.
— Ніколи мені твоє патякання слухати.— І, мовби лише тепер згадавши про Савку, напустився на нього:— Чи ти ще довго будеш там вовтузитися?!
— Бачите ж, не сидю, ув'язую.
— Ну, ну, дядьку Мусію,— хтось із гурту заохотив Ско-ряка.— Розказуйте вже, як там граф мужика повчає.
Мусій обвів очима гурт і, як досвідчений оповідач, одразу побачив, що слухачі готові слухати. Отож і почав:
— Жив в одному селі мужик заможний (діло ще до революції було)—та можна навіть сказати, багатий мужик. От вроді хоч би й тебе, Архипе.
— Ось одчепись. Я тут при чім?
— Ну так, для прикладу. Все в нього є: земля, худоба, гроші водяться. Ну, а вже як гроші завелись, нема тоді життя спокійного чоловікові: пожадливість дихати не дає. Все йому мало, все йому — якби ще земельки прикупити. А ніде, безземелля страшне. І от прочув він, що десь у Сибіру,— не скажу вже — у калмиків чи у башкирів,— землі можна купити, і не дорога начебто. Взяв калитку з грішми — і туди. Добрався. Справді, продають. "Ну, а ціна ж яка?"— питає калмиків. "Тисяча карбованців за день".
— Як це — за день?— похопився котрийсь із гурту.
— Та отож чисто отак і наш багатій з калиткою не второпав одразу та й питає: "Як це за день?"—"А отак: клади в шапку гроші і міряй собі. Скільки за день землі обійдеш до захід сонця, вся твоя буде. Купчу складемо".
— Ти скажи!— не втерпів котрийсь.— І привалить же чоловікові отаке щастя!
— А ти не поспішай.
— Стривай, Мусію,— перепинив Харитон.— Ти ж так і не сказав, коли це діло — взимку чи влітку?
— А тобі не однаково?
— Дивак-чоловік. Та чи ж можна літній день рівняти до зимового. Та й потім, одне діло — в чоботях, а друге діло — босоніж.
Мусій глянув на Харитона, похитав головою, а далі сплюнув.
— А нехай тобі грець, Харитоне! Що ж ти клас наш бідняцький ганьбиш! Я — про Архипа, а ти й собі до нього у при-стяжні.
В гурті засміялись. А Харитон зніяковіло став виправдовуватись:
— То я ж хіба що? А якби й на тебе!
— Та ось не перебаранчайте! Доказуй уже, Мусію, свою притчу.
— Ну отож наш покупець і мотнувся міряти ногами. До снідання верстов з п'ятнадцять одмахав.
— Ого!
— Це — гони!
(Продовження на наступній сторінці)