— Ох, і ловко ж ти його!..
— А головне — дешево. За один цап!
У Луки, як видно, запал уже пройшов, відповів спокійно:
— Та то я жартома. Прийде — віддам.
— От і дурний будеш!
— Еге ж, з Гмирею тільки зв'яжись, мороки потім не обберешся,— застеріг Харитон.— За десять пудів жита він з тебе двадцять стягне. Та й не житом, а пшеницею!
— Затвора, правда, не віддам: скажу, що загубив.— І Лука тут же при всіх вийняв з гвинтівки затвор і поклав собі в кишеню.— Нехай без затвора козакує. Безпечніше.— Тоді, звертаючись до гурту, запитав весело:— Ну то яка ж у нас сьогодні повістка денна?
— Та, що й учора,— відказав Антон Теличка. Вважав себе, як видно, за призвідця в цьому гурті: самовдо-волений, розвалився на прилавку.— Можеш записуватись на пренія.
— Та ні, вчора попопрів немало. Перепочити треба. Замість себе я вам свіжішого оратора привів.— І Лука поступився місцем Артемові.— Тільки сьогодні з города.
— Артем?!— здивовані й зраділі почулися голоси.
Це були переважно його однолітки, недавні, як і він, фронтовики, з котрими не бачився всю війну, а з декотрими навіть аж відтоді, як сім років тому пішов із села на заробітки. Тож і не диво, що сунули до порога, простягали руки один поперед одного, вітаючись.
— Ану, хоч покажись!
— Живий? Цілий?
Артем, зворушений такою сердечною зустріччю, міцно тиснув руки товаришам, одразу й сам пройнявшись їхнім веселим настроєм.
-— Та вроді б цілий! Ну, а ви тут як? Одвоювались! Пошабашили!
— Та не доки ж його!
— Будь вона тричі проклята!..
— Та воно так...
— Ну, либонь, з усіма поручкався.
— А ти? Чи надовго?
— Зараз поговоримо.— Тоді ступив до прилавка і спитав цигарок.
— А що ж ти зі мною не здоровкаєшся?— хмуро озвався Теличка. Тепер він уже не лежав, а сидів на прилавку.
Артем мовчки глянув на нього і не встиг ще нічого відповісти, як Антон простяг руку.
— Слона, як то кажуть, і не помітив? Ну, я не гордий. На, держи й мої п'ять.
— Лиши свої п'ять при собі,— сказав Артем.
— Он як?!
— Отак, як бачиш. А коли хочеш знати чому,— поясню.
— Хочу!
— Таке правило в мене, Антоне,— давнє і непорушне: раклові руки не подаю.
— Що?— Антон пругко сплигнув з прилавка. Обличчя налилося кров'ю.— Що ти сказав? Це я — ракло?
— А про кого ж мова? Та хіба ж порядна людина отаке вчинить? Ти що дівчині вчора — та ще якій дівчині!— Горпи-ні-бідоласі, що ти їй вчора сказав?
— А ти був при тім?
— Омелько Хрін брехати не буде. Куди ти її посилав шматок насущного хліба заробляти? У бардак?
— Тю!— засміявсь Антон.— А я вже подумав хтозна й що. Уже хотів з усього маху!..
— Тільки гляди не промахнись. А то дорого промах тобі обійдеться.
— Не лякай! Не з полохливих!
— Завелись!— нарешті втрутився, мабуть, найстарший серед присутніх поміркований Петро Легейда, теж фронтовик з ополченців.— Ось годі вам. Як ті півні.
— Та ні,— здвигнув плечима справді-таки неабияк здивований Теличка.— Чудний чоловік! Під гарячу руку ще й не туди, буває, пошлеш. Велике діло!
Артем часинку з презирством дивився Антонові в очі, потім хитнув головою:
— Ех ти! Соціаліст, та ще й революціонер!
— Лівий до того ж. Затям собі.
— Та вже куди лівіш! Коли навіть не можеш уявити собі соціалізму інакше, як... з бардаками! Ну, а собі ж яку службу намітив? Вишибалою? Якраз по тобі робота! — І повернувся до гурту. Почастував цигарками, сам закурив і став розпитувати, хто ще з вітробалчан з війни прийшов.
Та є! За останнім підрахунком (якраз учора на отакому ж зборищі перебирали всіх — із хати в хату) близько сотні домували вже. І після госпіталю котрі, і ті, що самовільно "п'ятами накивали". Майже половина з тих, що пішли на війну з села, коли, звичайно, не рахувати тих, котрі вже ніколи не повернуться додому: лягли кістьми — у Східній
Пруссії, в Польщі, в Галичині. Та й зараз, що не день, та й приб'ється хтось. А к різдву валом повалять. Та не доки ж його гибіти?!
— Еге ж, і рада б душа з пекла, та не так легко це, як здається,— сказав Харитон. І, як видно, не самому йому трудно було з війни вирватись. Бо ось іще похопивсь один:
— Правду Харитон каже. Коли ж на кожній вузловій станції заслони. Як не донці, то юнкери, а то й свої ж, гайдамаки.
— А чого ж тоді вони "свої",— спитав Артем,— коли в одну дудку з донцями та юнкерами дмуть: воюй до перемоги? За англо-французький капітал.
— Та це так мовиться — "свої". А є серед них, звичайно, всякі.
— Це вірно,— озвавсь Лука.— Ось, хоч би й мене, ще як у Полтаві в запасному батальйоні був, хіба не сватали в курінь. То, може б, і встряв був отак, як Павло Гусак та Кушніренко.
— За чим же діло стало? — іронічно спитав Артем.
— Жінка не пустила,— без усякого жарту відповів Лука. В гурті засміялись.
— Та в тебе, справді, Дарина, дарма що глянути — тиха, сумирна, як черничка, а всередині, як ягода, з кісточкою,— сказав Легейда.— Що ж вона, чи ультиматум пред'явила?
— Атож. Якраз оце місяць тому діло було. Приїхала з гостинцем. Я й хвалюся їй: так і так, мовляв, у курінь хлопці наші охотяться, у гайдамаки. То оце і я думаю. Тебе тільки й ждав, щоб порадитись. Умови підхожі: нове обмундирування одразу видають. І харчі кращі, аніж у запасному батальйоні. А главне діло: коли війна скінчиться, в першу чергу землі наріжуть, та, мабуть, так, що й з добавкою. Що ти на це? Мовчить моя Дарина, ні пари з уст. Ну, ясне діло, думаю: вболіває за мене, боїться, як би знову не потрапив на фронт. Потішаю, що війну і без нас закінчать, а ми отак зиму простоїмо в Полтаві, а на весну... Дарина моя в плач. "Так що ж це мені всю зиму отак і мучитись: двічі на місяць з торбами на буферах гибіти?" Та в курені ж, кажу, харчі непогані. Можна так часто і не їздити. Не пропаду якось і без твоїх книшів. Отут мою Дарину й прорвало. Тернула долонею очі, де й сльози ділись. "Та ти що, придурюєшся чи справді-таки дурень? Хіба ж у книшах діло?! Книші тільки привід, зачіпка!"
— Го-го! — дружній регіт струснув стіни крамниці. Лука почекав, поки втихомирились, і повів розповідь далі:
— А як же ти, жінко, питаю, всю війну прожила? Без малу три роки! "Бо всі так жили, отож і я з ними. А тепер до кого не зайду,— і в тії чоловік дома, і в тії... Інша борошно над ночвами сіє чи там голкою в шитві колупається, говориш до неї, а вона спить. Бо ночі їй мало було. Для спання. А я що, теля у бога з'їла?!" Регіт вибухнув знову.
— А далі й заявила,— коли стихло, докінчив Лука: — "Оце собі як хоч: або їдьмо додому разом, або — нарікай тоді на себе!"
— Ультиматум серйозний,— сказав котрийсь.— Ну то й що ти на це їй?
— А ти б що, на моєму місці бувши? — здвигнув плечем Лука.— Ясне діло: здався. Викрав з казарми речовий мішок, а от гвинтівки так і не зумів, шкода! Та того ж дня й поїхав з Дариною. То оце й домую, слава богу!
— Бог тут ні до чого,— сказав Артем.— А от Дарину свою все життя дякувати будеш. Що не дала тобі в халепу вскочити.
— А чи ж таки справді халепа?
— Ще й яка! — І Артем уже намірився був пояснити Луці (та й іншим не завадить, мабуть), вже примірявсь у думці, з чого б почати.
Антон збагнув це і, щоб не дати йому, похопився з запитанням до Луки:
— Ну то й як же воно? Чи втихомирив Дарину вже, чи ще й досі?..
— Годі! — сказав Легейда.— Посміялись трохи, а тепер можна і діло говорити. Халепа, кажеш, Артеме?
— Та я й сам іще тоді сумнівавсь трохи,— не дав Артемові на цей раз сам Лука.— Уже одне те, що офіцерні в тому курені більш як треба. Не те що на кожній чоті, а мабуть, і на кожному рої,— це так у них взвод та отдєлє-ніе,— пояснив він.— До речі, і Чумаків Корній, старшини колишнього, сотником там. Та й інші — теж не з бідняцького класу. А раз так...— І замовк.
— Куркульська гвардія, якщо одним словом сказати,— підсумував Артем Дудчині думки,— отож і політика їхня наскрізь куркульська.
У крамниці на хвилинку залягла мовчанка. Кожен зважував, певно, щойно почуті слова. Потім котрийсь сказав не дуже впевнено:
— А що ж, може, воно й так. Тоді другий:
— Ну, а поміщиків і вони таки не дуже празнують. Що не кажи, Артеме.
— Та самі ж у поміщики пнуться.
— Навряд! — хитнув головою Легейда.— Це вже не знаю, яким дурнем треба бути, щоб на таке надіятись! Що їм, повилазило? Не бачать, чим народ дихає?!
(Продовження на наступній сторінці)