Авжеж, Гордій знав про взаємини Грицька та Орини. І тоді, на початку війни, звичайно ж, з його відома та дозволу Грицько збирався сватати дівчину. Та що Мусій одго-ворив тоді, бо таки справді невчасно було. Не можна казати, що Гордій мав Орину за таку вже підхожу Грицькові молоду. За такого сина-молодця — роботящий, розумний, вродливий — можна було б і з заможнішого двору взяти (не всі ж дурні такі, як отой піщанський Середа! Бідолаха зараз, мабуть, чуб на собі рве з горя та від каяття, після того, що сталося з дочкою!), але правда й те, що не у багатстві щастя. Полюбилися — їм жити, хай будуть щасливі! Тим більш, що дівчина і йому була до вподоби: скромна, але разом з тим весела, щебетлива. Така тільки б у хату ввійшла, одразу і в хаті повиднішало б. І брати нівроку. Ну, а про сваху Катрю що вже й казати! На все село немає другої такої молодиці. Недарма ж отоді, в дев'ятсот шостому році, як овдовіла
Катря, Гордій (а був уже років два жонатий вдруге, на Федорі) частенько жалкував, що поспішив тоді з одруженням. Хоч і розумів, що без хазяйки та без мачухи синові два роки не зміг би тягти. Навіть до Федори гірше ставитися почав був. Та якраз сама Катря й допомогла йому звільнитися від цієї "химери". Якось виходячи з церкви, за оградою вже, Катря зіткнулася у натовпі з Гордієм: "Щось хочу, Гордію, спитати тебе". Вийшли з натовпу, стали обіч. "Чого ви, Гордію, з Федорою ніяк не вживетесь? Учора хлопця замалим не перелякали. Таке розказував! Аж не вірить-ся".— "Ну, коли вже сама спитала, розкажу". І він розповів їй все так, як воно було. Катря похитала головою. "І ото через отаку химеру мучите одне одного! Та чи ж я вийшла б за тебе!" — "А чого? Що — діти?" — "Ні, не через дітей. Де троє, там і четверо. Та й Гришко твій і так мені, як рідний".— "Може, хату жаль було б кидати?" — "А певно, жаль. Але можна було б і не кидати: ти б покинув свою".— "Ну а що ж тоді?" — "Чудний ти чоловік, Гордію. Про все спитав, а про найголовніше не догадався. Не пішла б, бо Юхима свого любила дуже. Помер, а я його й тепер не перестала любити. І вже ніколи не перестану. Та й що та смерть! Коли ж день у день і бачу, і чую його!" — "Сниться?"— "І сниться коли-не-коли. Але я не про це. Та Артем же наш — вилитий батько. Живий Юхим!" Після цієї розмови з нього все як рукою зняло. З Федорою життя скоро наладилось. А до Катрі відтоді пройнявся ще більшою повагою.
За спогадами отакими Гордій запорався в стайні довше, аніж звичайно. Нарешті вийшов надвір.
— Ну що, Артеме, роздивився трохи?
— Роздивився. І знаєте, на Грицьковому місці бувши, я нізащо не пішов би жити на одруб.
— А там не гірш! Тут в один бік видно далеко, а там — куди не глянь! — А сам подумав, чи це його власна думка, чи, може, говорили вже цілою родиною? Та, мабуть. Це ж якраз усі в зборі.
— Відлюддя там! — сказав Артем, зовсім і не підозрюючи, яку роль, помимо його волі і навіть відома, нав'язав йому господар. І який вигляд має перед ним з своєю вимогливістю.
— Це тепер. За кілька років і там хат набудують. Дивно було трохи: невже й Остап? І тепер уже не так для
самого Артема, як для Остапа та свахи Катрі, яким, звичайно ж, перекаже Артем цю розмову, почав доводити всі вигоди від виділення Грицька на власне господарство.
— Краса у природі,— почав він,— діло велике. Це — правда. Але зваж, Артеме, що самою красою не проживеш!
До краси ще й хліба насущного треба. Та й до хліба. Отож про це перш за все і треба думати, як його хліборобити, щоб хоч коли-не-коли та висихала-таки сорочка від поту. І щоб їсти було що. От, скажімо, так: одинадцять десятин у мене було, є та, мабуть, так і залишиться: ні одріжуть, ні приріжуть. Пара коней. Важкувато! Бо далеко земля,— не наїздишся! А тоді б: у мене кінь, і в Грицька кінь. У мене корова, в Грицька корова. Уже на самій вивозці гною яка вигода! Уполовину менше з села возити. А возовицю взяти — те ж саме: наполовину менше із степу снопів у село. А тягло яке було, таке й лишилося: пара коней. Всю польову роботу — з Грицьком у супрязі.
— Та це все вірно,— сказав Артем.
— Ні,— рішуче махнув рукою Гордій, передбачаючи якесь іще нове Артемове "але".— Думано-передумано. І вирішено! Ось уже й дерева на хату навозив.
Артем похвалив дерево. Висловив тільки сумнів: чи так уже треба було отакі здоровенні дуби на сохи рубати. Такі — на клепку.
— Та не на десять же літ і не на двадцять. На вік! Щоб і діти, й онуки.
— Ну, а як Грицько на все це?
Гордій одразу посмутнів. Відповів, важко зітхнувши:
— Лякає мене Грицько. "Як хочете, тату, так і буде. А мені все байдуже!" Я вже й таке думав: може, контужений був, та не признається?
Федора сьогодні якраз мазала. У хаті, як і завжди в таких випадках, розгардіяш. Щойно побіловані стіни ще не висохли, і в хаті через те — незатишно. Та й господиня — у джерзі, в драній кофтині та хустці, геть-чисто заляпаних глиною, була цілковито в тон обстановці.
— А я вже думав, що ти упоралась. Запросив гостя на обід.
— Такому гостеві ми завсігди раді,— відказала Федора.— Роздягайся, Артеме. Із щасливим поверненням з війни тебе!
У вузенькі двері біля кутка з кочергами із хатини на голоси вийшов Грицько. В розтоптаних валянках, у домашній вишитій сорочці, шия чомусь замотана шарфом. Не голений, мабуть, іще із Славгорода.
Артемові зрадів, але не міг приховати й того, хоч і силкувався, що прихід Артема схвилював його дуже. Привіталися щиро, мовби тії суперечки за сніданням у Бондаренків зовсім і не було.
— Тільки не заважайте мені, швидше обідати дам,— сказала Федора.— Ідіть в хатину собі тим часом.
Грицько з Артемом зайшли в хатину, а Гордій, щоб не заважати їм, лишився в цій хаті,— одійшов до полу, де борюкалися сини-близнюки, і саме в цей момент один кір-чив другого,— чи то Кузьма — Дем'яна, чи то Дем'ян — Кузьму, такі вони були схожі один на одного.
— Як Орися?— тільки-но зайшли вони в хатину, спитав Грицько.
— Одужує помаленьку. Вже сама і хату перейде. Але слаба ще, звичайно.— І зразу ж спробував перевести мову на інше:— Ну, а з тобою що? Сам ти чи не захворів? Що у валянках в хаті, шия замотана. Ти що, може, і з хати не виходиш?
— Ні, з хати виходжу. А за ворота, правда, не ступав ще ногою.
— Чого?
Грицько, замість відповіді, сам запитав:
— А вона що думає, чого я не був іще у вас і досі? Артема шпигнуло і оце "вона" замість "Орися", і те, що
Грицько так безцеремонно пропустив повз вуха його запитання, і він, замість відповіді, спитав з неприхованою іронією:
— А ти певен, що вона знає про твоє повернення? Я, наприклад, зовсім не певен.— А помітивши, як після цих слів Грицько зніяковів, щоб надати словам своїм ще більшої переконливості, додав:— Та й звідки їй знати було? Ми з матір'ю тільки вранці сьогодні вернулись, Мотря в сипняку лежить. (Про Остапа він навмисне не згадав). Сама на хазяйстві з Кирилком.
— Та це однаково — знає чи не знає,— після мовчанки сказав Грицько.— Якщо не зараз, то згодом узнає.
— А тобі що, важко пояснити буде Орисі своє сидіння дома оці три дні?
— От іменно!— признався Грицько.
— Ну, тут я тобі не порадник. Бо не знаю ж і я причини. Може, ти скажеш?
Грицько повагався трохи, потім сказав:
— Про це не так просто розповісти. Хіба, може... поки обід...— Не доказавши, він одійшов до вікна і вже взяв з лутки пляшку з рудою рідиною і склянку, але на порозі став батько.
— Ходімо, хлопці, обідати.
В хаті за ці кілька хвилин, поки хлопці були в хатині, все перемінилося. Стіни, правда, були такі ж темні, але від свіжої ясно-жовтої житньої соломи, якою була потрушена долівка, у хаті повиднішало. Стіл був застелений по краях чистим вишиваним рушником, і на ньому розкладено ложки, не буденні, а покупні — червоні з синіми квіточками. Тільки перед місцем господаря лежала темна саморобна ложка, яку він сам і вистругав з власної груші, що всохла ще в перший рік війни. Господиня, уже переодягнена в святковий одяг, поставила миску борщу на стіл і запросила сідати за
СТІЛ* 119
— Тільки вибачай, Артеме, за пісний обід. Пилипівка.
— Це ви мені вибачайте: нежданий гість...
— Е, не вигадуй,— перепинив Гордій.— Чого там нежданий! З такої нагоди годиться й по чарці випити.
— Аякже!— Федора дістала з мисника, поставила на стіл карафку з рудою рідиною.
Розмова за столом спершу зайшла про останні події в Славгороді. Гордій завів мову про це. Але Артем обмежився на цей раз стислим викладом, бо й Грицько недавно з города, напевно, розповів уже дещо. Та й, крім того, йому зараз хотілося використати нагоду, щоб дізнатися більш про вітро-балчанське життя. Почав розпитувати про недавній "бунт" солдаток. З чого воно зайшло?
— Зайшло воно з того, що у декого ще з осені хліба не стало. На лободу перейшли. Щомісяця комітет видавав солдаткам таки хоч потроху. Щоб було з чим лободу мішати. А в цьому місяці — відмовив Пожитько.
— А чого?
Гордій трохи повагався, а потім відповів-таки:
(Продовження на наступній сторінці)