— Було й у нас попервах усячини. Та що вже можна з солдатом-фронтовиком зробити, коли у нього з'явилась надія на вороття додому. Кажу ж, сталося чудо: оті дві планети знову докупи злилися — в одну. І тепер — ось вона, Вітрова Балка; тільки руку простягти! Ну, од сили нехай три доби залізницею. Це — казати так. Бо як до діла, то за ці три доби десять разів розстріляти б встигли тебе як дезертира, зрадника революції. Сидимо — ждемо. Ото згодом і в український батальйон з'єднались: гуртом легше на Україну добутись. Тепер і про Орисю думати став — і частіш, і краще. І совість дошкульнішою стала. Але не скажу, щоб так уже жити не давала. Почуття в мене таке було, мовби все те — і Альона, і полька ота, забув ім'я, та не певен, чи й знав його,— що все те було хтозна й коли. Сто літ тому. В якомусь іншому світі. Ну, а щоб тепер... зарок собі дав. І так було аж до Славгорода.
Артемові тепер уже все було зрозуміло. Он де він ніч оту перебув. Образа за Орисю опекла йому серце, але гніву великого на Грицька не було. Він бачив, як сам Грицько мучився зараз, хоч і намагався приховати це і розповідати якомога спокійніш. І це йому навіть удавалося. Тільки оце вже, як підійшов у спогадах до Славгорода, помітно захвилювався знов. Замовк і якийсь час силкувався перебороти в собі те хвилювання. Раптом зірвався з ліжка, підійшов до вікна і взяв пляшку та склянку.
Артем і собі встав.
— Ну, то я піду, Грицьку. Бачу, в тебе порадниця є. Випробувана вже.
Грицько швидко обернувся до нього — в одній руці — пляшка, в другій — склянка. Якийсь час хмуро дививсь на товариша. Потім поставив і пляшку, і склянку на лутку.
— Ну, гаразд. Сідай! Посидимо ще трохи. Розказувати вже далі не буду. Все розказав. Не буду і поради в тебе питати. Бо єдині порадники в такому ділі, це — свій розум і своє серце.
— Оце розумно сказано.
— Але є в мене до тебе, Артеме, одна просьба велика.
— Про це не турбуйсь,— з півслова зрозумів Артем товариша.— Я не скажу нічого Орисі.
— Хоч поки одужає, сердешна!
— Тепер не скажу, бо це не к спіху. А як одужає, не буде й потреби...— І, зробивши паузу, щоб дальші слова краще виділити, проказав з наголосом: — Бо ти сам, Грицьку, про все розкажеш їй. Отак хоч би, як мені оце.
Грицько важко зітхнув.
— Та розкажу, ясне діло. Бо як родинне життя з брехні починати, то вже краще...— 1 не доказав, тільки махнув рукою.— Ну, й годі про це! — І таки справді перевів мову на інше: — А ти, значить, сьогодні вернувсь. Чи був уже де? Бачився з ким?
Артем розповів про свою зустріч з товаришами у крамниці. Сказав, що зараз має намір до Тимохи сходити.
— Ось кому заздрю я, Тимосі,— сказав Грицько.— Як у нього на душі зараз — ясно! І подумати тільки — адже міг і я тоді, як Тимоха... Тільки ти, Артеме, не думай, що переконав тоді мене, навернув у свою віру. Не через те. А просто: коли б з вами був отоді, то не був би в іншому місці... Саме ото, коли стрілянина зчинилась, вийшли ми від Діденка. Думалося, проведу додому — бо як таки пустити жінку саму! — та й помандрую до Бондаренків спати. Але тут, уже біля своєї хвіртки, вона й не пустила мене. Умовила пересидіти в неї, поки стрілянина вщухне.
— А що ж у Діденка не пересидіти було обом? Видно, на це й розраховувала, на твоє лицарство.
— Може. Та ні,— згадав раптом, як воно справді було тоді.— Про дитину занепокоїлась. Хоч і з бабусею, але як би не перелякалась. Бо ніколи ще в Славгороді такого не було.
— Заміжня, виходить.
— Ні, не заміжня. А дитина від Галагана. Не знаю, скільки тут правди: нібито ще вісімнадцятилітньою дівчиною жила за репетиторку його дочки улітку в маєтку у Князівці. Ото тоді він її й згріб. Потім іще про якогось есера видатного і теж із дворян. Він ото її, ще перед війною, і в партію свою увів. Але виявивсь якимсь там... не добрав толком, бо вже дрімав. Але вранці згадав-таки про цю розмову. Сидів уже взувався. А й вона тут же, в кімнаті, їдальня по-їхньому, тут вона й спати мені тоді постелила на дивані (а дочка з бабусею в спальні — батько ще з Києва не вернувсь), раненько схопилась, вже тарілками торохтить біля столу — снідати готує. Щось і обзивалася до мене, а я мов не чую. Мовчав, мовчав, а далі й не витримав. "ївго Семенівно,— величаю, бо таки ж учителька, та й старша за мене, як виявилося з розмови, років на п'ять чи й більше,— скажіть, як розуміти все це — чи житняка захотілось?" Вона підійшла тоді до мене, стала навколішки, онучу з руки взяла й стала тоді йоги мені цілувати. Правда, ноги чисті, звечора нагріла води і онучі чисті дала. "Який ти, Грицю, цинік!" Що воно — толком і не добрав. Ти не знаєш?
— Смисл розумію, а от дослівно тобі перевести на просту мову, мабуть, і не зумію,— сказав Артем.— Щось вроді того: "Який ти, Грицю, свиня!"
Грицько трохи помовчав, зиркнув на Артема — чи це він не од себе? Ні, обличчя Артемове було цілком серйозне. Тоді сказав:
— Та я майже так і зрозумів її тоді. Мовчу. А вона тоді далі: "Невже ти й досі ще не збагнув нічого? Та коли ж я тебе десять років отак ждала!"
— Які десять років? — здивувавсь Артем.
— Та отож. Кажу — навіжена. Наче находить на неї щось. Говорить усе розумно, і раптом... Ще в книгарні й почалось це. Дорошенкова картина висить там. Будеш у Славгороді, зайди подивись. Цікава. "З походу" зветься. Мало не на півстіни. Історичеська. На вигоні біля вітряків село зустрічає козаків із походу — війни. Серед жінок і вона, у синій керсетці. Пізнав одразу. Позувала тоді Дорошенкові. Я навіть так думаю: чи не він ото перший тоді й спортив її, а заодно вже й мозок трохи звихнув. Яка з неї вчителька? Чого вона дітей може навчити?
— То, може, підказати громаді,— не розуміючи і сам іще, що саме його роздратувало, сказав Артем,— щоб призначили попечителем тебе над її класом?
— На це вона, видно, й розраховує,— пропустивши ущипливу репліку,— що будемо й тут зустрічатися. А знає ж, сам їй казав, що є наречена у мене в селі.
— Мабуть, поведінка твоя не дуже в'язалась з тією заявою про наречену! То й не повірила, може.
— Та я їй і просто у вічі сказав тоді, на прощання. Що нічого не почуваю, окрім каяття. Чого ж їй іще треба від мене?! Не шлюха, скажеш? Ну та я, коли не дійшло, інші слова знайду. Виразніші! А тепер-таки й справді вже годі. Нехай їй біс. Все розказав, як попові на сповіді.
Якийсь час помовчали. Грицько жадібно затягнувся цигаркою і, як видно, чекав-таки, що ж Артем на все це скаже. Артем це відчував, та й сам вважав, що на таку дружню одвертість Грицькові треба по-друзьки й відповісти. А до того і взагалі, бо час не стоїть, треба кінчати розмову, І він сказав:
— Чужу біду — руками розведу. Це вірно. Та все лихо в тому, що і ги мені не чужий, а Орися — сестра рідна. Нічого я тобі зараз не скажу. Треба хоч трохи оговтатись.
І звівся на ноги.
— Іще тільки одне, Артеме, спитаю тебе: як ти гадаєш, чи сходити б таки мені до вас?
— Не знаю. Роби, як сам знаєш. Але, коли надумаєш, хоч тоді обійдись без отої порадниці своєї лукавої,— хитнув головою на лутку.— Не доводила вона тебе до добра досі, не доведе й тепер.
— Та певно!— Грицько раптом, поривний, ступив до вікна, взяв пляшку й хотів уже поставити за скриню, але передумав. Поставив там, де й стояла,— на лутку, але не в куток, а посеред лутки, на виднішому місці.— Ні, хай стоїть отут. Будь вона проклята! Іменно отут, завжди перед очима. Якщо витримаю, значить, будуть ще з мене люди.
— Будуть, Грицьку,— сказав Артем і, подаючи йому руку: — Треба вже йти мені. А може б, і ти? Чи доки затворником печерським будеш сидіти! Ходімо. Провітришся. А то, може, разом і до Тимохи сходимо.
— Мені б у крамницю. Обкурився геть-чисто.— І, повагавшись часинку: — Гаразд, одягнусь зараз.
Він скинув валянки, вийняв з-під ліжка чоботи, а з чобота — чисту онучу. Хотів уже обгортати ногу і затримавсь. Потім вийняв ще й з другого чобота онучу — перерізаний навпіл полотняний рушник — і, скрутивши їх, жбурнув у куток до дверей. Тоді вийшов з хатини і за хвилинку вернувся з онучами, що мачуха дала. Став узуватися.
— Щоб і в чоботі не муляла!
XI
Спустившися з белебня, хлопці, Артем з Грицьком, не завернули до майдану,— у крамницю Грицько вирішив зайти, уже додому повертаючись,— а пройшли повз церкву в вулицю, на якій жив Невкипілий. До Тимохи Грицько теж передумав зараз іти: не хотілося в такому стані показуватися Прокопу Івановичу. Але зате знайшлось діло на цьому ж кутку: забрати батькові чоботи у шевця. Ішли — перемовлялися. Обидва з цікавістю розглядали двори обабіч вулиці.
(Продовження на наступній сторінці)