— Ну, а ти ж, Гришо, та й ти, Артеме, зайдіть у хату. Небезпремінно! — здригнулась від холоду Дарина й зникла у хаті.
— Так ось що, хлопці,— після хвилинного роздуму сказав Грицько.— Ідіть собі та й не оглядайтесь. І не хваліться нікому. Вважайте, що ваш загін козацький розформовано.
— Як це "ідіть"! А зброя? — обурився Кіндрат.— Віддай гвинтівки!
— Зразу видно, що не солдат, — озвався Лука.— Зброя того, у кого вона в руках. Такий закон. Не втримав у руках, ну^ й попрощайся! Ідіть к такій матері. Не доводьте до гріха! Ходімо, хлопці, в хату.
В цей час до воріт під'їхали парою вороних сани-козирки. Дебелий кучер хвацько осадив коні, і з саней виліз невисокий, худорлявий чоловік у романівському полушубку, в каракулевій шапці — пиріжком.
— Голова! — пролетів у юрбі шепіт. І люди розступились, щоб дати пройти йому від воріт до хати.
Привітавшись до людей, невеличкий чоловік, спираючись на палицю, неквапливо пройшов крізь натовп і спинивсь неподалеку від порога.
— Що трапилось? Що тут за стрілянина? — спитав, переводячи погляд по черзі з кожного оружного. На Грицькові спинивсь.
— Ти хто такий?
— А ти хто?
— Я — голова волосного ревкому,— стримано відповів чоловік і, для посилення ефекту, додав, гадаючи, певно, що прізвище більше скаже, аніж посада: — Ря-бокляч.
— А мене звуть — Грицько Саранчук.
— Видать, недавно вернувсь?
— Недавно.
Дудку Луку та Остюка Івана він уже знав, нічого не спитав їх. А на Артемові затримав погляд, але мовчав. Мовби силкувався згадати, де він уже бачив його. Артем курив цигарку і теж мовчки дививсь на нього.
Рябокляч, Іван Дем'янович, був не з цього села, а з Ліщи-нівки родом. В тисяча дев'ятсот п'ятому році, повернувшися з шахти в своє село досить плутаним есером, верховодив у своїй сільській громаді, за що і був заарештований у дев'ятсот шостому році. Сидів у тюрмі. Після суду був кілька років на засланні. Вернувшися перед війною додому ще більше плутаним, на цей раз уже українським есером, жив у Ліщинівці, працював лісником. Був на війні. Незадовго до Лютневої революції вернувся з госпіталю з ушкодженою ногою. І з початку Лютневої революції по сей день незмінний голова волосного ревкому.
— Згадав-таки,— сказав нарешті Рябокляч.— Гармаш? Юхимів?
— Він самий.
— Чув, чув.— І, примруживши очі, якось невиразно, як і все, що він робив, не то осудливо, не то навпаки — схвально, хитнув головою.
Та Артем все ж таки вловив у тоні нотку неприязні. І відповів у тон йому:
— На жаль, не можу цього сказати про вас, товаришу Рябокляч.
— Не можеш?
— Занадто вже якось тихо головуєте!
— Тихо?
— Я, правда, не часто буваю в селі. Але коли не буваю, тільки й чую чомусь — "Пожитько, Пожитько...". А Рябокляч — оце чи не вперше чую.
Слова ці Артемові Рябокляча прикро вразили. І тому, що це — на людях. І тому, що таки правда. Сам коли-не-коли відчував це,— як він за ці дев'ять місяців зійшов нанівець як політичний керівник у волості. Ще в перші місяці був хоч сякий-такий запал, але потім, якось непомітно для нього самого, інші — спритніші та енергійніші, як Пожитько з земельного комітету, як Шумило з ревкому, перебрали на себе майже цілковито всі його права і обов'язки, лишивши за ним єдине право уособлювати в собі політичну владу в волості, охоче надавши йому всі найефективніші атрибути цієї влади: розкішно обставлений меблями з поміщицького маєтку кабінет, вартового з "вільних козаків" біля порога, пару найкращих виїзних коней з економії. Відтак він не вважав за потрібне й перебиратися до Вітрової Балки, жив у своєї сестри-удови в Ліщинівці. Бо що ті дві верстви! Десять хвилин їзди. Він навіть обідати їздив щодня в Ліщинівку. Отак і сьогодні: вийшов до саней, а тут стрілянина на Новоселівці.
— Значить, тиха робота не по тобі?— після довгої паузи, поки надумав, що відповісти, озвався голова.— Ну, а що толку з того, що ти з таким тріском та гуркотом? Заварив кашу, а тоді сам — у кущі. У Вітрову Балку на перехови!
— Ох, і агентура ж у тебе!— перейшов і Артем на "ти".— Не гірш як за старого режиму. У станового пристава чи в земського начальника.
— Останнє діло, Дем'яновичу,— похопився з гурту Легейда Петро,— до бабської балаканини прислухатись.
— Та чи мені болить, що там у городі! Хоч передушіть один одного. Ти мені тут гляди! Не баламуть народ. Що це за стрілянина була?
— А чого ти, Дем'яновичу, причепивсь до чоловіка?— знову озвавсь Легейда.— Хіба ж це він? Своїх он архаровців питай.
Колодій ближче підступив до голови і став розповідати, як Лука відняв у Гмиренка гвинтівку, як вони прийшли сюди, додому до Луки, відібрати, а він засунувся.
— А стріляв хто?
— Та то ми. Вгору. Думали, страху наженемо, відсуне. А він з хати як почав палити!
— Як — із хати? Куди ж?
Мусив Колодій розказати тепер і про шибки.
— А це вже даремно,— сказав досить байдуже голова. Потім, поміркувавши трохи:— Скажеш, Федоре, дідові Га-расимові, хай на горищі у нас там пошукає. Ще з царських портретів скла там того! Хоч і бите, на такі шибки можна вибрати. І щоб це мені було востаннє! Отака анархія! Бо у мене і в холодну недовго потрапити. І на цьому — кінчай базар.
— Так зброї ж не віддають!
— Як це, не віддають? Смішно й слухати! Негайно ж мені віддайте!
— Кому віддати? Оцим...— І Грицько вжив досить-таки образливого іменника для "вільних козаків".
— Подуріли чи п'яні?— від подиву аж плечима знизав Рябокляч.— А хто ж у волості вартуватиме? А маєток хто охоронятиме?
— На таку охорону і я згоден!— кинув хтось із гурту.— То охорона! Ніч на печі переспить з куховаркою, на теплім черені, а вдосвіта, поки народ іще в дворі не заворушиться, повз кошару йдучи, ягня — під заполу.
— Та ще ж вибирає, щоб не абияке, а каракульча! От тобі й смушок, і тушка — на закуску. А самогон і дома є.
— Та пилипівка ж,— обізвалася жартом котрась із жінок.
— Це нам. Нам і на святках пилипівка буде. А як комусь, то й зараз — м'ясоїд!
— А чого це пан Погорєлов приїхав? Хто йому дозвіл дав?
На це Рябокляч визнав за потрібне відповісти:
— А ніякого дозволу йому поки що ні від кого й не треба. До Установчих зборів. Як там вирішать. А поки що, живи собі. Гуляй по парку. Дихай свіжим повітрям. І їжею не обмежуємо: хочеш — пісне їж, хочеш — скоромне. А от до хазяйства — носа не суй! Не твоє вже, народне!
— А що ж то Пожитько чаї з ним розпиває? Та з управителем. А може, й по чарці!
— Не знаю. Не знаю, не бачив іще Пожитька сьогодні. Завтра на засіданні ревкому попитаю.
Кіндрат узявся пояснити.
— Та то Гармаша Остапа, братеника ось,— хитнув головою на Артема,— ми з Пожитьком у двір з волами погнали. Самоправно взяв у загоні, дерево з лісу возити. А там у дворі й зіткнулися з генералом та управителем. Ох, як зчепились були! Пожитько не дає волів, а генерал в одну шкуру: поки що я тут хазяїн! І дозволив, на цілий день. І зараз оце, в який уже раз, у ліс поїхав.
— От тобі й не хазяїн!
— А я поткнувсь до Пожитька хоч хмизу привезти який раз,— нема розпорядження, і голови не мороч!
— У пана більше співчуття,як у свого!
— А це з тих своїх, що коні водять! Не бійсь — як для себе!..
— А чого солі, чого гасу в крамниці нема?— підступили ближче до голови жінки.
— Бо гас — Баку, сіль — Азовське море. Може, вам іще й матерії? Ситцю в квіточках? Нема, та й не ждіть, жіночки, скоро. Обходьтесь, як самі знаєте. Поки своїх фабрик, на Україні, не набудуємо. А поки що дружні держави і підкинули б, так не до того їм: з німцями треба кінчати. Та ще й самим! Бо ми ж покинули фронт. Домуємо! Докликались-таки, як Невкипілий Першого травня на мітингу вчив. От і здобрійте тепер уже одним. Для чого вам той гас?! Як-небудь і поночі...— І сам засміявся з свого жарту.
— Та й доки ж? Різдво йде — та ні просолу. Маслянки, і тієї в крамниці нема!
— А чого ви до мене з цими вопросами?— знизував плечима голова і вже примірявся, як би йому з натовпу вибратись.— Правління є в кооперації, Пожитько в земельнім комітеті.
— Та ти ж голова!
— Отож! У мене й без цього діла вистачає. Коли не я, то хто ж тоді буде правильну політичну лінію у волості вести. Щоб була — як борозна рівна у доброго орача. Роботи хватає. Зараз усі сили на підготовку до виборів в Установчі збори.
— Та були ж уже вибори. Ти краще скажи: коли — наші?
— То не ті були. То всеросійські. З тими нічого не вийде: розженуть більшовики. Бо самі власть захопили у Петрограді. А тепер і в нас домагаються нав'язати народу свою диктатуру. Не вийде!
Останні слова Рябокляч одверто адресував Артемові. Пильно вдивляючись в його лице, він навіть примружив одне око й задоволено настовбурчив руді підстрижені вуса.
(Продовження на наступній сторінці)