— А я вірю, що вийде!— сказав Артем не так Рябоклячу, як до гурту, що вже виріс у чималий натовп, заливши ціле Дудчине подвір'я.— Тепер уже народ не той. Довго водити себе за ніс не дасть нікому. Диктатурою лякаєш. А хто ж, як не більшовики, не диктатура пролетаріату, хто як не Рада Народних Комісарів на чолі з Леніним, перша з усіх влад за всі місяці революції дала народові і мир, і землю трудящому селянству?
— З миром ти не поспішай,— перепинив Рябокляч.— Ще невідомо, що там у Бресті німецькі генерали, яку міну підкладуть. А про землю,— хто ж ви такі, щоб землю селянам давати? Селяни самі хазяї на землі, самі її й візьмуть.
— Авжеж! І навіть раніш, аніж ти думаєш. Не ждатимуть Установчих зборів. Поки пани Грушевський, та Вин-ниченко, та Петлюри всякі спроможуться круг пальця мужика обкрутити. І ніякі потуги вашої куркульської партії не перешкодять народу. Залізною мітлою змете вас на смітник історії. Ну, це як взагалі казати, про цілу партію. А якщо про окремих її представників... Ось питали тебе, коли перевибори. Чого ти не сказав?
— Тебе ждали!— іронічно відказав Рябокляч. Але потім зважив на те, що для людей це не відповідь, і додав похмуро:— Немає вказівок ніяких згори.
— А знизу? Я, наприклад, чув про ухвалу піщанської громади.
— А громад таких у волості біля десятка. Що ж та пі-щанська?
— Як чорт ладану, боїтесь перевиборів. Бо знаєте: чесні люди як прийдуть до влади та як колупнуть... Я не про тебе особисто кажу. Може, це робиться у тебе поза спиною. Хоч і це не виправдання для тебе. Як колупнуть, що ви тут в маєтку натворили! Скільки добра народного розікрали. Ти хлопців ось холодною лякав. Гляди, як би вам гуртом у ту холодну не потрапити!
— Гляди, як би я тебе ще сьогодні не посадив!— розлютився Рябокляч.
— Так нема ж кому стерегти!— сказав жартома Легейда.— Розкозачили твоїх козаків. Ще десь двоє тиняються, та, видно, і їм те саме буде.
— У мене є, крім ваших лопухів!— сказав голова.— Тільки команду подам своїм лісовикам-ліщинівцям...
— А це ти вже, Дем'яновичу, і зовсім хтозна-що говориш. Не подумавши, ляпнув. Та чи ж рівняти вашу Ліщинів-ку до нашого села?! У нас кожен куток більший за всю Лі-щинівку. А всіх кутків аж чотири. Мало не до сотні фронтовиків. Та й не всі ж з порожніми руками вернулись. Тільки свиснути!.. А зваж, Дем'яновичу, такий, щоб свиснути зумів, у нас, далебі, знайдеться.
— Ну от! Договорилися до самої точки!— криво посміхнувся голова.— Далі вже тільки й лишається — врукопашну, на штики! Домітингувались,одним словом. Годі, кінчай базар!— І зразу ж, щоб останнє слово було-таки його, швидко прокульгав крізь натовп до саней.— А зброю, хлопці,— гукнув уже з саней,— коли вже так боїтесь у руки їм віддати, занесіть мені зараз же у волость. Дідові Гарасимові віддасте.
Нехай поки що складе у мій кабінет.— І торкнув набалдашником ціпка кучера в спину.
Коні рвонули, тільки сніг метелицею обдав натовп.
Поволі стали розходитись— й люди з двору.
Лука хитнув головою на двері.
— Зайдімо, хлопці. Є про що поговорити. Та й ти ж, Артеме.
Артем сказав, що коли й зайде, то хіба на часинку. І справді, у хаті він навіть не сів.
— Півдня йду і ніяк не дійду до Тимохи. А діло нагальне. Нехай уже, Дарино, іншим разом посидимо. Розкажеш, як ти Луку свого у гайдамаки не пустила.— Тоді до хлопців:— А вам посидіти варт, є об чім поговорити, раз уже зважились на таке. І не дреф, хлопці. Чули, що ото Петро Легейда сказав: якщо до чогось, цілий загін за плечима у вас стане. Але з отою рахубою,— хитнув на стіл, де Дарина вже поставила страву — миску з квашеною капустою та солоними огірками, нарізаний хліб на дерев'яній тарілці і пляшку самогону,— треба, хлопці, кінчати. Всерйоз і надовго. А тобі, Грицьку, мабуть, краще уже було б обійтись без неї і на цей раз? Чи для чого ти пляшку у себе на лутці на виднішому місці поставив? Комедію строїв?
— Та це ж, Артеме, саме той незвичайний случай,— відповів Грицько напівжартома,— про які мачуха тоді з весілля почала, та не всі перелічила. Як це можна, щоб дружбу бойову та не окропити?!
— Не бійся, розуму не проп'ємо! — заспокоїв Лука.— Та сідай і ти з нами! Ну, раз ніколи, не буду й просити. Ходи здоров! — І коли Артем вийшов, а хлопці сіли за стіл, уже наливши чарку, але перед тим, як випити, сказав жінці: — Візьми-таки двері на засув, Дарино. Безпечніше буде!
Дарина мовчки вийшла в сіни й клацнула засувом.
XII
Старий Невкипілий, Прокіп Іванович, вже другий місяць лежав прикутий до постелі гострим приступом ревматизму, на який він захворів іще на Нерчинських копальнях120, де відбував свою дванадцятирічну каторгу. Тоді, в дев'ятсот шостому році, полтавський губернський суд засудив його до восьми років каторги. Але у дванадцятому році, за активну участь у заколоті, в зв'язку з розстрілом робітників на Ленських золотих копальнях, йому набавили ще чотири. Отже, Лютнева революція його застала лише з кількома місяцями недобутого строку. І якраз — під час чергового приступу хвороби,— з тиждень уже валявся в казармі на нарах, без будьякої медичної допомоги та догляду. Тим-то, опинившися зненацька в санітарному вагоні поїзда Владивосток — Москва, Прокіп Іванович, як потім, у рідкісні години не дуже веселого гумору, розповідав своїм односельчанам, спершу навіть подумав був, що це вже він помер. І вже — на тому, світі — потрапив у рай. Видно, й там, на небі, як і на землі, все пішло шкереберть. Хіба б же колись, за старого режиму, святий Петро121 пустив отакого грішника-каторжника в рай, коли йому дорога прямісінько в пекло?! Бо то таки справді було раювання. Викупані, як малі діти, у білих сорочках, в чистих постелях. А поміж койками, як ангели, тільки що крил за плечима з-під халатів не видно, сестри-жалібниці. Ласкаві, дбайливі: "Може, ви гражданин хороший, бажаєте чого? Може, вам, поки обід, книжку чи газету почитати?" А про харчі — що вже й казати! Не те що ніколи не куштував такого, а й нюхати не доводилось: коли не котлети, то яєчня на салі, а як не яєчня,— обратно ж таки котлети! За ті два тижні, що додому добиравсь, аж поправився, як соком наливсь. Одна біда: в суглобах ноги так крутило, що й рай немилий!
У Славгороді стріли музикою. Тут-таки, на станції, в залі першого класу, куди колись і порога не можна було переступити, улаштували обід на всіх. З промовами. Навіть по склянці церковного вина перепало кожному. А тоді — котрі здорові, ті розійшлись по домівках чи роз'їхались, бо — з усього повіту, а котрі недужі, розсадовили тих по "фаїтонах" та й через усе місто, як ті пани на прогулянці, до самої лікарні. На поправку. Воно можна було б і додому — дванадцять років це неабищо! Ну, більше терпів, не хотілось на милицях, як той каліка, у хату свою увійти. Тут уже й лікувати стали. І додому подали звістку. Приїхала Параска. Ну, це вже згодом. А попервах туга жити не давала: і близько додому, а лежи! І в місті нікого ж. Федір Бондаренко. Переказати б, якщо живий та вернувсь, щоб провідав, так невідомо, де живе, на якій вулиці. Але допитавсь-таки, просто пощастило: одна з лікарок, як виявилось, жила в одному дворі з ним. Аякже! Небезпремінно перекаже. Справді, прийшов другого дня. Просто з роботи. На тому ж заводі, що й до каторги. Мало й змінився, посивів тільки. А витерпів і він немало. Щоправда, після каторги років кілька на поселенні жив. Чоловік майстровий, без діла не сидів, оклигав трохи. Та й дома вже більше місяця. Партійний, звісна річ, як і тоді був. Отож і його чи не з першого слова: "Ну, а ти ж, Прокопе, в якій партії тепер?" У тій, що й тоді був: бий буржуїв дощенту, за бідноту всесвітню! "Правильна партія",— каже. Ото він перший Прокопу Івановичу і про Вітрову Балку розповів, що там робиться. І Параску повідомив (чи то депешу дав, чи подзвонив у волость). Приїхала. Хотіла й забрати було, та ота ж сама лікарка —душевна дівчина! — а тут і Федір нагодився, удвох і одговорили. Умовили залишитися ще хоч би тижнів на два. Щоб уже без милиць. Так воно й вийшло. Правда, не два тижні, а цілих три пролежав іще, але зате твердо вже став на ноги. І десь перед травнем подався додому.
(Продовження на наступній сторінці)