— А чого ж це й він отак чисто, як ти, розказує: що і найманої праці не буде, і маєтки всі — під плуг. Щоб каменя на камені! Навіть щоб і такого сословія — батрацтва — і згадки щоб не лишилось?
— Ну то це й добре ж,— сказала Гармашиха.— Чи ще тобі не ввірились найми?!
— Добре, та не зовсім. Або вірніш сказати: добре, та не для всіх!
— Ну це вже! — аж на лаві підскочила Орися.— Це вже ти, Омельку, таке плетеш! — Сказала це і зразу ж почервоніла.— Пробач мені, але ж, їй-право, аж вуха в'януть від того, що ти кажеш! Так що ж ти, проти революції?
— Авжеж! Хіба й по мені не видно? По моєму бекешу! Монархіст я. За старий режим! — І по невеличкій паузі зовсім уже іншим тоном, без жарту: — Зелена ще ти, дівонько. Біля маминої пелени воно, звичайно, і затишок, і світ здається, як у маї,— ясний та гожий. А коли без мами? Що ти тоді заспівала б? Чи не завела б і ти такої, як у нас учора одна? Що довелось водою одливати.
Артем мовчки курив і за думками своїми лише вухами самими чув, про що велася розмова в хаті. І кинувся з задуми тільки тоді, як Омелько проказав оці останні слова — "водою одливати".
— А що сталося? — підвів він голову.
— Котру ж це? — спитала Гармашиха.
— Горпину. Що на свинарнику. Зчепилася вчора з Антоном...
— Горпина? — неймовірно глянула Гармашиха на Омелька.— Така тиха дівчина! Од неї й слова рідко почуєш.
— Небалакуча, це правда,— згодився Омелько.— Але воно буває, що навіть і камінь... Десять літ повз нього проходиш, а раптом одного разу глянув, а він — тріснув.
Омелько кілька раз зряду затягся цигаркою, старанно приміряючись, щоб не обсмалити вуса, потім кинув недопалок на долівку, потушив чоботом. І лише тоді почав свою розповідь.
— Учора. Під час вечері зібралися в людській. І Антон прийшов. Знову почав. А язик у нього нівроку, ловко підвішений. І про що не спитай, на все в нього готова відповідь. Так, наче не в окопах ці роки просидів, а університет пройшов. От і про наше життя батрацьке. Горпина тоді візьми та й обізвись: "А де ж, Антоне, мені діватися тоді? Куди я приткнусь з тією своєю десятиною, що припаде на мою душу?" — "Заміж іди!" — відказує Антон. "А як ніхто не сватає!" І правда, відколи знаю її, а дівує вже вона років з добрий десяток, не було ще такого. Про сватання нема що й казати, але навіть і так, щоб котрий чи з жалю до дівчини, чи навпаки — під п'яну руч...— На цім слові Омелько, зустрівшись очима з суворим Катриним поглядом, урвав мову.
— А яка ж гарна дівчина замолоду була! — тихо озвалася Мотря.— Разом дівували.
— Гарна була, це правда,— ствердила Гармашиха.— І отаке віспа та наробила! І осиротила, сердешну, і отак на увесь вік спотворила!
— Спотворила, це — іменно! — вів далі Омелько.— Нащо вже Антон, а й той аж розгубивсь: нема чим крити!
Тик-мик, заковзавсь, як віл на слизькому. Проте не розчахнувсь. "А таке, Горпино. При соціалізмі тобі на селі справді ніде буде гаразд приткнутися. У город доведеться подаватись".
— У город? — мимоволі аж стріпнувсь Артем.— А чого ж іменно в город?
— "У города,— каже,— черево велике. Знайдеться в ньому місця для всіх, кого не проковтне. На тютюнову фабрику наймешся абощо". А дівчина, сердешна, ніколи ще в городі не була. Для неї він, як той дрімучий ліс, повен страхіть. Але вона уже й на це згодна. Одне вже її непокоїть, що з села тоді ж, мабуть, народу того суне! Антон все знає! "Не без того, що місяць, а може, й не один, на біржу праці попоходиш, попогодуєш воші по нічліжках. Ну а там таки прийде черга й до тебе. Неодмінно прийде. Бо фабрика, та ще тютюнова,— це тобі не свинарник. На свинарнику — воздух не дуже! Ну, а не зрівняти з фабричним! Там як поробила дівчина років з десяток і — все, чихотка забезпечена!" Підбадьорив, одне слово, дівчину! Аж пополотніла. "Так оце ти мені таку пораду даєш! Сам будеш раювати отут, а мені — чихотку на самотню старість?! А будь же ти проклятий! З твоєю революцією разом!" Отут би Антонові — якби ж розумний! — і промовчати. Так ні, наче віжка під хвіст йому попала. Так кров'ю і наливсь. "Ти революції, Горпино, своїм язиком дурним не чіпай! Я б міг тобі дати й іншу пораду, для того ж таки города, коли вже так боїшся самоти! Але з такою пикою ніяке "заведеніє" тебе не візьме на роботу. Навіть найдешевше — четвертакове!"
— Ой боже! — аж зойкнула Гармашиха.— Та чи він сказивсь! Щоб отаке дівці казати!
— Ох і ракло! — хитнув Артем головою.
Орися насторожено дивилась то на матір, то на брата. Врешті, спитала тихо:
— Мамо, а що це таке — "заведеніє"?
— Ну, тут і почалось! — навмисне похопився Омелько, щоб виручити Гармашиху.— Уже як тільки вона не костила, чого тільки не накликала на його голову! І пранці, і чуму, і чорну віспу. Та й не тільки на його, всім перепало. А кінчилося тим, що кажу ж, довелося водою одливати!
Сама розповідь про ту прикру вчорашню подію Омелька так схвилювала, що, тільки-но кинувши недопалок, він знову вийняв кисет і став крутити цигарку. Дав Артемові, хоч той і не просив на цей раз, але взяв охоче. (Видно, і його розповідь ця схвилювала). Потім скрутив собі. І, тільки закуривши, озвався знову:
— Прийшов я додому сам не свій. І, чи повіриш, Артеме, всю ніч отак і не заснув ні на хвилину. За думками. Перед світом уже вроді задрімав. А тут якраз Остап ваш ото загукав у шибку: "Налигай пару! У ліс поїду!"
— І що ж ти, Омельку, всю ніч думав? — спитав Артем.
— А що ж думає бідняк, коли йому не спиться! Про життя своє невдале. Про завтрашній день непевний.
— А цього я, Омельку, від тебе не чекав,— сказав Артем.— Безнадії отакої. Та ще саме тепер.
Хрін пильно глянув на нього і відказав з наголосом:
— От іменно тепер! Чи думаєш, тільки перед Горпиною стоїть оцей проклятий вопрос: "Як же далі жити?" Я тобі на це скажу так, що з трьох десятків нас, батраків, котрі зараз в економії, добра половина не знає, де себе діти. Та ось я перший. Для прикладу таке скажу: у селян зараз тільки й думок, тільки й розмов, що про землю. Про чорний переділ. На святки відкладають. Якраз чи не всі вже к різдву фронтовики повернуться. І кожен радіє, жде не діждеться. А я... аж совісно казати, та ніде правди діти: боюсь про це і думати! Ну, який з мене хазяїн може бути? Коли я не знаю навіть, з якого боку до того хазяйства підступитись!
— Не мудра штука, було б на чому! — од печі сказала Гармашиха.— Ще який і хазяїн буде з тебе! Чи я не знаю, який ти трудяга! Як ти біля тих волів ходиш. У іншого, навіть і багатого хазяїна,— аж гидко глянути: забрьохані, у кізяках. А в тебе...
— Отож-бо й воно, Катре. З дитячих літ на воловні. Ще при батькові. Було коли навчитися, як біля них ходити. Але оце ж і все, що я вмію робити.
— А ти не прибіднюйсь, Омельку,— сказав Артем.— Якщо економію порівняти з заводом, то ти — майже те саме, що механік в машинному відділенні.
— Волячий механік?— засміявсь Омелько. Але знати було, що порівняння це було йому дуже приємне.
— Коли хоч. Іменно: волячий механік. На заводі машини — душа його, а в сільськім господарстві — воли, робоча худоба. І це на довгі роки ще. Аж поки заводи не нароблять вдосталь машин і для села. А для цього — ой як багато ще треба! І в першу чергу революцію до кінця довести. Владу у свої руки взяти...
Та Омелькові, як видно, аж ніяк не хотілось облишати ту приємну тему. Він неуважно тепер слухав Артема і скористався з першої ж паузи. Для початку засміявсь,— на цей раз уже роблено,— і мовив:
— "Механік"! І таке скаже! Перегнув трохи. Бо я хоч справжніх заводських машин і не бачив, але уявляю. Доброї голови треба на плечах! І все ж таки мертва машина — не те, що жива. Ось у мене зараз тридцять пар волів. Шістдесят голів. І що не віл, то й своя вдача, свій норов. І до кожного потрібен особливий підхід.
— Ну от! Сам кажеш.
— Еге ж! А що з того? Для власного, одноосібного хазяйства хіба це потрібне?! Буває, для штуки, коли вночі не спиться, почну примірятися в думці, як би це я хазяйнувати починав. Так чи повіриш, аж голова пухне од клопоту. Через що я й кажу: для всіх революція — мати: і для селянства, і для робітників городських, а от для нас, для батраків,— мачуха!
— Ну, це ти вже дурницю говориш,— почав був Артем, але Омелько перепинив його:
— Ну, от скажи,— легко це, хоч би й мені, у мої літа лінію жизні міняти? Одне діло отак, як ти тоді, молодим хлопцем, пішов собі з села. А як мені — з дітворою?!
— А чого тобі іти з села?
— Уп'ять за рибу гроші! Та що ж я буду тут?
— А біля волів.
— Та розберуть же люди. Усе ж хазяйство поміщицьке в розподіл піде.
— А може, й не все. Це ще як громада ухвалить. Кажеш, тридцять пар волів зараз. Навіть коли розпарувати, і то хіба по одному хвосту на десяток дворів припаде. А решті що?
— Окрім волів, у хазяйстві ще є худоби чимало. Коней щось із сорок, ну, правда, коні — сама назва, майже всі коростяві. Корови ж є, овець більш як півтисяча. Є що ділити!
(Продовження на наступній сторінці)