Артем сіз кінці столу. Поранена рука, натруджена під час ходи, нила, і він злегенька погойдував її, мовби дитя заколихував. Час од часу поглядав під комин, де зараз панував уже мир чи, може, ще тільки перемир'я. І не без цікавості спостерігав, як по-різному поводили себе брат і сестра. Со-фійка вже, видно, й забула про сутичку. Сиділа задумлива, іноді навіть забуваючи, що в неї шматок хліба в руці. Зате Федько! Здавалося, що весь свій запал, не витрачений в сутичці, він спрямовував зараз виключно на свій шматок хліба. Перш ніж куснути, довго примірявся, потім вгризався зубами в шматок і, відкусивши, жував, та так, що аж вуха ворушились у хлопця. Коли зустрічався з Артемовим поглядом, нітрохи не нітився. Ще навпаки, в очах з'являлось щось схоже на виклик, і одводив очі тільки на те, щоб знов при-міритись до шматка хліба.
"Оце так товаришок Василькові буде!— мимоволі подумалось Артемові.— Ой, тримайсь, синку!" Та жарти жартами, а таки нелегко доведеться малому. Попервах особливо: хоч і при бабі, а без матері, без батька.
— А де ж це Кирилко, що торба з книжками дома?— спитав раптом без особливої цікавості (аби що спитати), щоб одірватись від отих своїх думок, що вже од них аж у голові каламутно.
— Та хіба йому школа сьогодні в голові!— озвалась Мот-ря.— 3 самого досвітку заколотивсь. З батьком у ліс поїхав.
— Але ж Остап... Пояснила Орися:
— А він з дядьком Мусієм залишився в лісі. Гілля чухрають. Це б же треба переказати їм якось. Щоб хоч не гибіли там дарма.
— Та чи ж Остап сам не догадається,— од печі сказала мати. Тоді в двір вона підійшла якраз під кінець суперечки і знала, що поїхав Остап не в ліс, а повів воли в економію.— Перекаже кимсь. Возять же люди дерево. Як плав пливе по дорозі.
Артемові у словах матері почувся мовби докір йому. "А й справді, чи вірно я зробив,— подумав мимоволі,— одгово-ривши Остапа?" Що без бійки не обійшлося б, це йому було ясно. А чи ж варт — з такої причини! З Кіндратом Пожить-ком йому ще доведеться неабияк потягатися. Отож, далебі, не треба, щоб у людей склалося таке враження, що початком ворожнечі між ними була оця сутичка в дворі через оті воли; тобто причина сугубо особиста. А Кіндрат од цього тільки виграв би: диви, який дбайливий доглядач народного добра! І все ж таки Артем був зараз невдоволений собою.
Почував, що трохи завинив не лише перед Остапом, а й перед матір'ю та Кирилком. Ото старається з дядьком Мусієм! А воно... А втім, чого ж марно? Ніде не дінеться з лісу ні дерево, ні гілля. Хто там його забере! А от саме з гілля і треба було Остапові починати. Хіба ж отим оберемком соняшничиння натопиш у хаті? І як ті мати вхитряються!
— А це ти, сину, вірно зробив,— раптом по довгій мовчанці сказала мати.— І що йому так приспічило з тим деревом! Не встиг навіть дома оглядітись...
— Хоч на повітчину, каже, дерева навожу,— обізвалась Орися.— А то заведеться якийсь хвіст у дворі, нікуди буде й поставити.
Мотря зітхнула.
— А в нього ж так: худоба на першому місці. А те, що хата... Того й гляди — стеля обвалиться дітям на голову!
Артем глянув на вигнутий сволок з чорними хрестами від страсних свічок, підпертий стовпом. Обвів очима хату — ребристі похилі стіни, трухляві лутки.
— Оджила своє. Треба вже нову ставити.
— Ой, нелегка це справа — будуватися!— сказала мати.
— Тепер легше буде, аніж колись,— відказав Артем.— Дерева можна б і зараз... І як же це в мене рука не до речі!
— Та загоїться ж таки колись.
— Е, мамо, "колись". Не той тепер час, щоб дома розсідатися дуже. Загоїться — дня не сидітиму.
— А ти ж із Данилом Коржем домовився, щоб у Хорол разом. Заїде ж, казав. А ти підведеш!
— Та ні, до Хорола посиджу. Раніш і рука не загоїться.
— До речі, Орисю,— сказала раптом мати.— Ти не згадаєш часом. Колись у нас жінка ночувала. В той рік, що війна почалась. Ну, ота, що намисто забула.
— Згадала баба дівера!— посміхнулась Орися.— Чого це вам раптом спало на думку?
— Як її звуть? Ти не згадаєш?
— Мені не треба й згадувати. Христя. А чого це вам пригадалося?
Мати якраз одягла свиту (вийти по топливо) і мовби не чула доччиного запитання. Орися перевела очі на Артема, що враз перестав колихати руку й сидів закляклий в задумі. І якийсь, неясний іще, здогад занепокоїв її.
— Та що за таємниця така?— поглядаючи то на брата, то на матір, спитала дівчина.— Я вас, мамо, питаю.
— Мене?
— А хто ж завів мову!
Мати вже від порога сказала на це:
— Хоч мову і я завела, але скаже тобі нехай сам Артем. Що вже він схоче тобі сказати!— І вийшла з хаги.
Якийсь час у хаті панувала напружена тиша. Раптом Орина кинула на лаву ніж і рвучко звелася на ноги. Від різкого руху аж в очах у дівчини потемніло. Часинку постояла з заплющеними очима. Потім невірним кроком перейшла хату й сіла на лаві поруч з Артемом. Дивилась пильно на нього. Нараз схвильованим шепотом:
— Артеме! Артеме! Ой боженьку мій, як страшно жити на світі! Ну, як же можна жити? Кому можна вірити? Коли ось навіть ти!..
Вона враз упала лицем у долоні й гірко заплакала. Артем, занепокоєний і нічого ще не розуміючи, але вже у передчутті якоїсь великої біди, став заспокоювати сестру, допитуватись. Орина нічого не відповіла, тільки плакала, хитаючись постаттю.
— І цілу ніч плакала,— озвалася з полу Мотря.— Може, будеш сьогодні в селі, скажи йому, несовісному. Третій день уже дома, а очей не показує!
Артем догадався, що мова, звичайно, про Грицька. Та не встиг іще нічого придумати, чим би заспокоїти сестру, як вона знову заговорила. Мовби сама до себе:
— Ну як же можна жити на світі! Кому ж тоді вірити, коли ось навіть ти!..— І враз підвела голову і прикипіла очима до його очей.— Артеме! Ну, як ти міг отаке вчинити? Як ти міг покинути її?
— Покинути?— оторопів Артем.
— Та ще —з дитиною! Як ти міг?!
— Що ти говориш, Орино! Що ти плетеш? Чому "покинути"? Та з чого ти?..
Він був такий здивований її словами, що не повірити в щирість його здивування Орина не могла.
— Але ж це так? Це ж від тебе у неї дитина?
— А хіба я кажу, що не від мене? Але ж до чого тут "покинув"?
— Бо вона мені сама... Не те що казала, що іменно ти. Але — що покинув!
— Нічого не второпаю! Та заспокойся, Орисю. Розкажи все до пуття. Що вона тобі говорила?
Орина не одразу почала свою розповідь. Стільки часу вже минуло відтоді! Та й коли б же знала була тоді, про кого мова! І взагалі хіба б же було отак? А то — тільки-но постелила у клуні на сіні, "лягай", а сама на греблю на гулі. (Якраз тієї весни Грицько став упадати.) Вернулась уже, може, опівночі. Підійшла до клуні і чує — плаче у клуні хтось. Та хто б же? Ясна річ — вона! І так же плаче, аж тужить. Кинулась у клуню мерщій, але Христя притихла... "Чого ти плачеш?"—"Я не плачу". А по голосу ж чути. Лягла поряд неї, рукою торкнулась до обличчя — геть усе мокре від сліз. Довго не признавалась, а потім розповіла, чого плакала. Далебі, не знає, що їй і робити тепер. І куди подаватись. До матері піде, бо нема куди більш. "А що ж у тебе з чоловіком вийшло?" Тоді вона й сказала, що чоловіка в неї нема.
— Як —"нема"?— аж кинувсь Артем.—Так і сказала: нема?
— Атож, так і сказала. Але сватає, либонь, один...
— Ну, а про мене питала що-небудь?
— Ще за вечерею. Не те щоб про тебе іменно. А просто спитала, чи оце й уся сім'я наша. Мати сказала, що ні, є ще один син, але не живе дома... "А де живе?" А ми ж іще й самі не знали. Це ти вже потім написав нам, що в Харкові став робити на заводі. Потім уже в клуні, поки стелилася, раз спитала про тебе ж таки. Але ж хіба я знала таке!
— А що питала?
— Не пам'ятаю вже. Ні, згадала. Питала, чи жонатий. А мені пригадалось, як ти мамі, коли гостював перед цим, відповів про женитьбу: "Скоро не ждіть. Хіба десь років через десять!" Адже ти говорив це? То як же ти міг, Артеме?! Коли не думав женитись!
— Ось облиш!— грубо обірвав сестру Артем. І сидів у важкій задумі, важкий, як кам'яна брила. Нараз кинувсь:— Орисю, а це ти твердо пам'ятаєш, що вона сказала тоді: нема чоловіка?
— А який же це чоловік, коли ще тільки сватає!? Вона щось і казала про нього. Чи в якомусь хорі співає. І непогана людина, либонь. Каже: ні словом не дорікну, і дитину, як свою, любитиму. "Так чого ж ти не вийдеш за нього?"— "Немилий!"—"Ну, а той же де, що від нього дитина?"—"Не знаю".—"Ну як це так?"—"А ти ж ось навіть про свого рідного брата не знаєш, де він. Отак і я — не знаю. Шукай вітра в полі!"
До хати увійшла мати з оберемком сухого соняшничиння. Кинула топливо біля припічка і, пильно глянувши на сина та дочку, мовби попереджаючи їх, щоб кінчали розмову, сказала:
— Омелько Хрін чогось іде.
Під хатою почулася некваплива хода людини, що дуже, як видно, припадає на одну ногу.
— Ну, а що ж таки з нею потім?— похопилась Орина.
(Продовження на наступній сторінці)