Першим до хати вбіг Кирилко. Спинивсь посеред хати і весело сказав "драстуйте!". І зразу ж, в одну мить якось це в нього вийшло: шапка полетіла в куток на лаву, сірячин-ка спала з плечей — на ключку її, тоді дриґнув одною, другою ногою, і обидва чоботи разом з онучами полетіли, куди й слід було їм,— під стіл. А сам — у благеньких полотняних штанцях, пофарбованих бузиною, у батьковій жилетці, що сягала йому аж до колін, стрибнув під комин, де вже замирені гомоніли про щось Софійка та Федько.
— Ой, ізмерз! — сказала баба од печі,— І треба ж було!..
— Авжеж! — тулячись спиною до теплого комина, відказав весело Кирилко.— Ще й після сніданку поїду. Бо ми ж іще два дубки зрубали.
За хвилину до хати ввійшов і Остап.
Хоч уже бачився з Омельком сьогодні, але й тепер — на цей раз уже як господар у своїй хаті — привітався до нього. Проте почувалося в усій його поведінці, що зустрічі цієї не сподівався він і що була вона для нього не дуже приємною. Якось сковувала його. Похмурий, довго мовчки роздягався і майже зрадів, коли мати раптом спитала:
— А де ж Мусій?
— Зараз прийде. Забіг додому на часинку. "Кісток своїх,— каже,— не чую. Отак ізмерз. Прихвачу, щоб погрітися".
Зачувши таке, Омелько зразу ж звівся з місця, щоб не подумали, що й він на чарку набивається. Гармашиха здивовано:
— А ти ж куди! І не вигадуй! Роздягайсь, будемо разом снідати.
— А я вже снідав,— відмовлявся Омелько.— Не той час тепер, щоб по двічі. Хоч би по разу!
— Не об'їси. Роздягайся. Скидай свій бекеш! Омелько на умовляння не піддававсь. Уже м'яв у руках
свою шапчину, приміряючись — де ж у неї перед.
— То на коли збираєтесь? — спитав Артем.
— Увечері. Приходь. Відколи не сиділи отак, у гурті! Посидимо. Як у тій пісні про бурлаків.
— Прийду! — коротко, але певно сказав Артем.— Неодмінно прийду.
До хати увійшов Мусій. Пройшовши до столу, вийняв з кишені пляшку і поставив на стіл поряд з хлібиною.
— А це вже й лишнє! — більш для годиться сказала Катря.— Всю хату засмердить.
— Дарма! Ще ж топиться, димар не затулений — витягне!
Омелько попрощавсь і вийшов із хати. Але не встигли ще за столом першу миску кулешу гуртом виїсти, як хтось грюкнув сінешніми дверима.
— Хто-бо це? — глянула Гармашиха на двері і не од-водила очей, аж поки не відчинилися.
На порозі стояв Омелько.
— Таки не витримала душа! — аж ізрадів Мусій, компанійська людина, і вже посунувсь на лаві, звільняючи місце для Омелька.
Але Омелько не рушив од порога. Сказав похмуро:
— Не витримала! — похитав головою.— І де твоя совість, Остапе?! На кого, на кого, а на тебе ніколи б не подумав! Та хрест на тобі є чи нема?
— А що таке? — зніяковівши і вже догадуючись, спитав з невинним виглядом Остап.
— Несовісний!
— Тю, дурний! Та то ж за дві ходки.
— Знаю, що за дві. А дерева там на добрі три ходки. Ти подивись, що ти з волами зробив. Підручний і досі здухами носить! Остільки .навалити! Жаднюга ти! По отакому снігу!
— Та дорога ж пробита. Скажи йому, Мусію.
— А він що, сам не бачить, скільки народу возить!
— В одній тільки балочці,— встряв у розмову Кирилко,— ой попобичувалися. Мабуть, із півчаса.— І на півслові обірвав, діставши від батька ложкою по лобі.
— Ну от! А тепер дитину бий! — сказав Омелько.
— А це вже не твоє діло! У чужий монастир...
— Ну годі вам,— примирливо сказала Гармашиха.— Годі й тобі, Кирилку,— погладила онука по голові.
Кирилко ображено сопнув носом. Не те щоб боліло дуже, татко луснув легенько. Але ж кривдно як! Учора тільки з війни вернувся, три роки як виглядав! І ось уже — на тобі! І за що? Хіба ж він неправду сказав? Авжеж, бичувалися. Дядько
Омелько за воли сердиться. А хіба тільки волам було! Було й татові, і дядькові Мусієві. Коли вже з балочки вирвалися та спинились на пригорку, з обох — і з тата, і з дядька Мусія — піт так і лив! Чого ж про це було не сказати дядькові Омелько-ві? От би й не сердивсь, може? Порушив мовчанку Мусій:
— Ну, іди сядь, випий — і все буде гаразд.
— А справді, Омельку, присядь,— сказав і Артем. Омелько ще повагавсь трохи.
— Та правда. При такій жизні як і не випити?!
Він підійшов до столу з шапкою в руці. Але сідати не схотів. Добре було й так, навстоячки.
Мусій налив йому. Омелько взяв склянку. Сивухою вдарило в ніс, на мить затримався, на світло розглядаючи жовту, як рідкий мед, рідину. Потім сказав:
— Ну, за ваше щасливе повернення, хлопці, до рідної хати. Це головне. І вас, Катре, та й усіх — з тим же! — Хотів уже випити і знову затримавсь:— А тобі, Остапе, все-таки скажу: не будь отакий несовісний!
— Ти знову за своє,— лагідніш уже сказав Остап, радий, що так обійшлося. А все ж не втерпів, щоб не шпигнути:— Ти, Омельку, більше уболіваєш за тими волами, аніж сам пан генерал!
— "Аніж сам пан генерал!" — повторив іронічно Омелько.— Дурний ти, Остапе! Що генералові? З одного маєтку витурили, у другий переїхав. А ось не сьогодні-завтра і ми турнемо, не бійсь, знайде собі раду. У нього, гляди, і за гря-ницею у банку не одна тисяча лежить, про чорний день. Та, може, не такий уже й чорний для нього він буде! А нам з тобою, Остапе, оцими волами шматок хліба насущного робити. Он ба, і в тебе повна хата, як і в мене, молотників. Тільки давай! І тобі, Артеме, скажу. "Прокатні пункти", кажеш. Тепер ти бачиш? Ой, трудне діло! Ну, та поживемо — побачимо. Будьмо здорові! — Набрав у легені повітря, щоб не забило дух, і нахильці випив.
Катря мимоволі, на нього глядячи, аж скривилась. І як Омелько поставив порожню склянку на стіл, похопилася сказати:
— Закушуй мерщій! Бо тобі в роті все попече. Омелько шапкою втер вуса і сказав:
— Нехай пече. В роті. Може, таки хоч трохи, хоч ненадовго, від серця одтягне!
І не став-таки закушувати. Подякував і рушив до дверей. Біля порога узяв кухоль з лави й зачерпнув з цебрика води. Випив із смаком чи не повну кварту. Тоді сказав "бувайте" і вийшов з хати.
За сніданком Артем допитався-таки в Мусія, що за причина змусила його з Тимохою удатися до всяких вигадок про того коня, убитого під час сутички з гайдамаками тоді в Слав-городі. Чому не сказати було правду?
— Тимоха наполіг. Цього ще не хватало, мовляв, щоб потім цілий рік насмішки строїли: як Невкипілий революції "допомагав"! Досить з мене вже й того, що прізвище — Невкипілий.
— Не його ж провина, що куля в коня влучила.
— Оте саме і я йому казав. А він в одну шкуру — "Не хочу! Добрими намірами нема чого вихвалятися. Сотню гвинтівок довелось у яр вивалити". Та не вихвалятись, а треба ж людям якось пояснити. "Все одно. Вигадайте, дядьку, щось. Ви ж на таке діло мастак". Ну, а раз треба, ото я й пустив трохи хвантазії...— Од випитої чарки Мусій розчервонівсь, у вузеньких очах забігали лукаві бісики.— Я б їм іще й не те! Не тільки б "киргиза". У мене вже вся картина була готова: як Тимоха зчепився з отим гайдамакою, не віддавав коня. Як культяпою дав у вухо йому, аж той брьохнувсь на землю, та вже інші підбігли... І знову Тимоха не дав. "Брешіть, дядьку, та не забріхуйтесь! Хто ж повірить? Бо де ж синці на мені?"
— А ти ото й не догадавсь...— пожартувала Гармашиха.
— Чом там не догадавсь! Казав Тимосі: дай приварю хоч пару. Не схотів, дурний.
— Охоче поділився б своїми,— сказав Остап і крутнув головою.— Ох, і гади ж! Дезентири чортові! Та не так мені навіть за їхні побої, як карабіна жаль! І як же солдат на війні звикається зі зброєю! Поки чуєш, як ремінь ріже тобі в плече, і все гаразд наче. І дужий ти, і незалежний. А от — одібрали, і знову, як той віл, що тільки й жде: ось-ось стьобне його попід черевом!
На цій мові Остап рвучко звівся з місця і вийшов із-за стола.
— Ну що ж, лісоруби, поснідали, спочили. Чи як, Мусію?
— Взявся за гуж, не кажи, що не дуж! — відповів той без усякого захвату. Видно було з усього, з якою охотою посидів би він оце ще за столом із своїми сусідами, хорошими хлопцями, котрих іще з дитинства їхнього мало не за синів мав. Та ще коли б Кирилка до баби Явдохи по другу пляшку послати!
Кирилко тим часом насторожений чекав, що йому скаже батько.
— А ти, Кирилку? — звернувся Остап до сина.— Чи, може, після батькової ложки по лобі забастовку об'явив?
— Ні, тату, поїду! — радий вискочив хлопець із-за стола. І мерщій під стіл — по чоботи.
— Та не зараз,— спинив його батько.— Полізь іще на піч, погрійся трохи. Нехай воли добре попоїдять. А ви, мамо, щоб не гаяти часу, найдіть мені якусь хустинку чи ганчірочку, щоб шию... Зараз Мусій мені пострижчини зробить.
Вийняв з-під лави низенький стільчик і примостився посеред хати. Мати знайшла стареньку хустинку і ножиці.
— Та в тебе тут і стригти гаразд нема чого,— сказав Мусій, приміряючись.
— Хоч трохи. З боків, потилицю. Одне слово, тобі збоку видніш.— І, помовчавши трохи, додав:— На твою волю здаюсь!
(Продовження на наступній сторінці)