Жінка трохи повагалась і повісила фото на цвяшок.
Іван Лук'янович хмуро мовчав, тільки ще старанніш орудував своєю машинкою. Але, коли вже гість, сказавши "бувайте!", рушив до порога, обізвавсь:
— А Христі перекажи: нехай викине дур з голови та вертається додому. Блудниця безсовісна! Кинути хворого чоловіка напризволяще!.. Тим що, коли б не він...
— Ну й годі!— владно перепинила його жінка.— Нічого вже йому не станеться. Виходиться й без неї.
Але як вийшла на ґаночок, затримала Артёма і сама тепер завела мову про Христю. Не про її вороття в місто, звичайно, а про те — чи так вже конче треба їй жити саме зараз у Вітровій Балці.
— Може б, у Попівку, до своєї матері, перебралась із Васильком. Хоч на цей час поки...
— Що "поки"?— спохмурнів Артем, догадавшись, що тут не обійшлося без Мегейлика. Жінка не стала критися. Атож, саме він перший занепокоївся з приводу цього. Либонь, при ньому Лиходій у розмові з отим своїм приятелем сказав, що незабаром німці будуть ліси ті прочісувати. То, каже, по тих селах лісових і що попід лісом,—"дуже,— як він висловився,— незатишно буде!". То ото через це...
— Ні, Маріє Дмитрівно, це — не вихід,— зітхнув Артем, дуже вражений звісткою.
— Чому не вихід?
— Та Христя й сама не піде на це. Щоб не ставити мене в прикре становище. Бо не в усіх жінок червоноармійських та партизанських є десь на стороні рідня, де можна б відсидітись. Інший спосіб треба шукати...
І не став більше гаяти часу, щиро подякував господині за все й подався з двору.
XIV
Коли Артем вернувся на кладовище, Серьоги з дому ще не було. Тоді вони разом пішли були в місто — Артем на побачення з Танею, а він — до себе додому. Бо раптом, уже вранці, спало йому на думку податися й собі з Артемом на село. Хоч до півдороги проведе. Все ж таки удвох охотніше вибиратися з міста та й — в дорозі.
А крім того, десь в глухому селі, на зворотній путі, виміняє чи кусень сала, чи пшона клунок — на те шмаття, що мати, можливо, знайде в себе у скрині. Та оце й забаривсь трохи.
Проте цього разу Артем був навіть радий нагоді побути на самоті. МлИнулої ночі вони з Серьогою, збентежені подіями в місті, до самого світанку очей не заплющили, спершу — в невеселій розмові, а потім, уже потомлені вкрай, тільки перевертаючися з боку на бік на твердій підлозі дзвінички, куди їх знадвору загнало солов'їне щебетання, що аж лящало їм у вухах, не давало заснути. А встали, як і завжди, тільки-но сонце виткнулось із-за міських кам'яниць. Тому Артем відчував потребу заснути хоч би на годину перед дорогою.
Він пройшов стежиною поміж могильними гробками до буйних зарослів відцвілого вже бузку й приліг просто на траву, на зігріту сонцем землю. І таки змусив себе заснути. Але сон був неглибокий, тривожний. Приснився йому знову, як і вчора вдень, Невкипілий Тиміш. А тільки на цей раз приснився не мертвий, а живий. Яким укарбувався в пам'яті з останньої зустрічі, коли, перед своїм несподіваним від'їздом із села з Данилом Коржем, Артем прийшов в економію попрощатися з Остапом та з своїми найближчими друзями.
(Продовження на наступній сторінці)