* Погано (нім.).— Ред.
Артем спитав, що за валіза, без особливої, щоправда, цікавості, просто щоб швидше покінчити з цією темою. Але прорахувавсь: Серьозі од нього тільки й треба було — найменшої, хоч би навіть удаваної цікавості. Для початку. Далі вже Артем змушений буде слухати його до кінця, не перепиняючи. Бо йдеться ж про речі, що стосуються безпосередньо його самого. Неквапом — саме ліпив цигарку — і занадто вже докладно почав розповідати історію цієї валізи. Що це ж не для кого іншого, саме для них, у Князівку, і була вона приготовлена. Трохи вибухівки, півсотні детонаторів. На цукровому заводі, либонь, хлопці примудрилися з обрізків водопровідних труб корпуси ручних гранат робити. Але з начинкою діло в них швах*. Отож Смирнов чи не кожного разу, коли не приїде до міста, і смикне зі склепу. Отак було й цього разу. Учора Серьога заніс на ту саму квартиру на Полтавській вулиці передачу з тим, що сьогодні, проїжджаючи повз двір, Смирнов забере в бричку. Аж воно не вийшло, як гадалося. Все сплутали німці своєю колотнечею. Оказія з бричкою відпала чомусь. Нічним поїздом Смирнов має виїхати з міста сьогодні. І валізу не схотів брати з собою. Правильно, звичайно. Але ж і полишати на квартирі не можна було. І так бідолаха хазяїн той аж ізмарнів за сьогодні. Кілька разів прибігав до Серьожиних батьків, усе допитувавсь про нього — де він та коли буде? А врешті не витримали нерви у чоловіка. Добре, що саме нагодився Серьога додому, дізнався од батьків, то мерщій і подавсь на Полтавську. А той вже й валізу всю випотрошив і тільки вечора ждав, щоб частинами у яр викинути. То зібрав Серьога все докупи в ту ж таки валізу та оце й припер назад у склеп. Нехай лежить до кращих часів, до нової оказії.
— Чи, може, ти прихопиш із собою?— і, не давши відповісти, міркував уголос:— В такій упаковці незручно, звичайно, це коли б речовий солдатський мішок. Але нема, на жаль. Ну та щось можна буде вигадати, якусь торбину тітка дасть чи, на гірший випадок, хоч напірник. А поворозки можна буде...
— Ну, це не к спіху!— перепинив його Артем, уже догадуючись про справжній смисл товаришевого багатослів'я.— Прийде той день, тоді й придумаємо, що та як. Ти краще розказуй, що там у місті коїться.
Зволікати далі Серьозі вже ніяк було, мусив сказати. Що навіть своїми очима й оповістку ту німецької комендатури читав — із списком страчених.
Артем як сидів під стіною навпочіпки, так і закляк, приголомшений страшною звісткою. Мовчав і Серьога, чекав, що ось-ось Артем запитає — кого ж саме. Та Артемові зараз було не до того. З нього більш аніж досить було для пекучого жалю та важких дум і того, що він знав про них з цілковитою певністю: ніхто з них не винний. "От і виходить, що загинули вони замість нас!— немилосердно краяв серце собі Артем.— А значить, ми з Романом та Серьогою теж винуватці їхньої смерті. І те, що не хотіли цього, що навіть не передбачали самої можливості отакого лиха, нічого не змінює тут. Та й чи так ото справді не передбачали? Чи так вже й не відали, чого треба було чекати од цих нелюдів? А навіщо ж голова на плечах?! Та як правду казати, то й знали-таки. Не знали тільки того, на кому все те окошиться, на кого припаде їх чорна помста. А втім, яка різниця! Аби не нас! Чи не тому отак спритно і впорались з отим ділом — не попалися. Відбулись іншими. А самі, як щури, розлізлися по своїх норах!.."
— Ну й годі, Артеме,— не в силі вже був далі терпіти Серьога оце настояне на чорній тривозі мовчання.— Горюванням тут нічого вже не зарадимо. А це нам наука надалі... Ось годі-бо!— І ніби для того, щоб показати, що в нього особисто вже покінчено з цим, а відтак і Артема на це захопити, він якось підкреслено по-буденному, клопітно, навколішки підсунувсь до місячного — у вузеньке віконце — прямокутника на підлозі і став виймати з кишень та з-за пазухи й викладати, як на розстеленій скатерці, сякі-такі харчі: кусень коржа, пучки зеленої цибулі і навіть кілька сухих тарань. Але запрошувати Артема до вечері ще не наважився. То став поратись далі: узяв валізу і спустився з нею в склеп.
А коли за якусь чверть години виліз нагору сюди (поки вийняв начиння з валізи, поки разклав як годиться детонатори окремо, вибухівку в інше місце, та ще трохи й посидів на тапчані без усякого діла, просто щоб дати Артемові побути наодинці), Артем все ще сидів на тому ж місці і навіть у тій самій позі; але тепер він уже курив — блищав вогник цигарки і вся коса місячна смуга од віконця кипіла синім тютюновим димом. "Ну, слава богу, раз закурив, значить оклигує потроху". Щоб прискорити цей процес, Серьога сказав, намагаючись, щоб слова звучали якнайприродніше:
— Ну, докурюй, та й будемо вечеряти. Чим бог послав.
Артем нічого не відповів. Але за хвилину, докуривши цигарку, кинув недопалок і спитав раптом, явно відхиляючи спробу Серьоги звести розмову в побутовий план:
— Ну, то яку ж ми маємо науку з того?
— А ти що, сам не розумієш?— захоплений зненацька, відбувся запитанням Серьога, дарма що цілком міг би відповісти по суті.
Він іще тоді, вдень, у місті, стоячи перед отою страшною оповісткою комендатури, пойнятий тугою і розпачем, одразу ж збагнув гірку й, здавалося йому, незаперечну істину, що молодецький отой їхній вчинок насправді був лише дуже прикрою і непоправною помилкою, за яку дорого довелось розплатитись. Але тоді й потім — на людях, в розмовах, у клопоті — Серьога не міг іще як слід зосередитись над цим, глибше подумати, щоб дійти ширших узагальнень, зробити певні висновки. Та як сам не спромігся, прийшло це з сторони, під час одної гуртової розмови...
А взагалі чого тільки не наслухався він цього вечора! Звичайно ж, у переважній своїй більшості славгородці тяжко переживали цю подію і щиро тужили по загиблих. А відтак німців кляли найстрашнішою клятьбою... Проте жодного разу Серьога не чув, щоб хтось заодно вже хоч би дорікнув і їм, отим невідомим для них, котрі своєю відчайдушною зухвалістю минулої ночі якраз і викликали у німців отой бурхливий напад чорної помсти. І Серьога розумів причину. Принаймні щодо тих, котрі думали, що і їх, отих відчаяк, розстріляно в числі десятьох: смерть немовби заступила їх, в'язала людські язики. Але чому ж тоді й інші, хто припускав чи навіть вірив, що живі, що їм пощастило уникнути німецьких пазурів, поводилися так само? І була таких чи не більшість. Переважно серед чоловіків. Незбагненно було — на чому трималася в них ота віра, нічим реальним не підперта? Щоб упевнитись, Серьога якось у гуртовій розмові, коли зайшла мова про це, навмисне гостро був заперечив. Мовляв, дурниця! Як можна думати, що живі, коли ж у сто разів вірогідніше, що їх розстріляно в числі десятьох. "Ні,— непохитний у своїй вірі, сказав літній чоловік, зробив паузу і пояснив:— Бо такі атлети, затям собі, хлопче, чи, сказать би, шибайголови, живими в руки німцям не здаються! Розкумекав? Тому й кажу. Ні, не розстріляно їх. Ось понадивитесь: вони ще не раз дошкулять їм. Та ще й не так!" Отоді Серьога й почув слова, яких не вистачало йому зараз і для яких ще тоді була відкрита його збентежена душа: "Е, балакай!— сказав спроквола бородатий чолов'яга — чистий Ілля Муромець, тільки спішений та замість шолома у вивернутому лантусі вантажника на голові.— Ані до чого все це. Аби тільки людей своїх переводити! Пліттю обуха не переб'єш!"
Потім, уже й по дорозі сюди, на кладовище (ішов тією ж стежкою яром, що й удосвіта сьогодні з Артемом), слова ці не раз вчувалися Серьозі, й були вони як супровід його невеселим думам — не давали їм розтікатись, спрямовували в одне річище. "Атож, що правда, то правда! І треба з цим ділом кінчати!"— вкотре вже часом навіть уголос повторював він собі. І чимдалі міцніше укріплювався в оцій своїй новій позиції. Не гребуючи для цього й таким засобом, як кепкування з себе: "Чого ж сопеш? Що вже не доведеться в героях походити!? Нічого, обійдешся. Досить з тебе й того, що вже походив у атлетах-шибайголовах!" Стомлений і лютий страшенно на себе, на кляту валізу, що від неї не чув уже плечей, на цілий світ, підходив він до свого пристановища з твердим наміром одразу ж одверто поговорити з Артемом про все. І нехай собі як знає, але на нього в таких ділах щоб не розраховував надалі...
А ось тепер, коли Артем сам допитується, мовчить, ухиливсь од розмови. Чому? Не одразу Серьога збагнув, що вся причина була в самому тоні, яким Артем запитав його і який не обіцяв нічого хорошого, а навпаки — нищив останню надію на те, що, може, таки пощастить і Артема переконати. Де там! Значить, кінець дружбі. А порвати з Артемом, та ще й напередодні розставання, Серьозі дуже не хотілось. Тому й зволікав. Та скільки ж можна?! "Ну гаразд, коли вже так не терпиться тобі!.." Але це поки що тільки в думці самій. Бо після такої затяжної паузи Серьозі здавалось просто неможливим озватися звичайними словами. Потрібні були слова особливі якісь, вагомі, що водночас і виправдовували б оцю тривалу мовчанку, і були б точною й вичерпною відповіддю Артемові на його запитання. Сказав нарешті:
— Так питаєш, яку науку маємо з того? А ось яку: "Пліттю обуха не переб'єш!"
— Ага!—і вперше за весь вечір Артем змінив позу — сів на підлозі вигідніш, охопивши руками коліна.— Ну, ну, валяй далі.
— І не з своєї голови взяв,— говорив далі Серьога,— а, можна сказати, із людських уст, своїми вухами чув. Чи, може, для тебе півмільйонна армія їхня, що топче нашу землю, не обух? Без малу півсотні дивізій.
— А скільки нас народу на Україні? Та самих тільки фронтовиків недавніх взяти!..
(Продовження на наступній сторінці)