Чоловіки зайшли до світлиці, просторої і таки справді світлої кімнати, розчинені двері з якої вели до другої кімнати, відпочивальні, як видно: навпроти самих дверей стояло широке ліжко з цілим набором подушок на барвистому тлі килима.
Артем дещо знав про подружжя Петренків із Христиних розповідей іще в Таврії.
Лише на десять років старша за неї і на стільки ж молодша за Христину матір, а свою сестру, Марія змолоду жила у Славгороді, працювала служницею "за одну", себто і покоївкою, і кухаркою разом, у місцевих панків середнього достатку, і тільки вже перезрілою дівкою, не раз до того ж "опікшись" на непевних своїх "женихах", вийшла нарешті заміж за немолодого вже бездітного удівця, кондуктора пасажирської служби Івана Петренка. Саме з цього й походило оте її шанобливе величання чоловіка по батькові, але ж це було причиною і чоловікової покори їй, як жінці, перед якою завинив неабияк, не справдивши її сподівань на щасливе родинне життя: бездітними так і живуть ось вже більше десятка років. І дуже потерпали од того обоє. Був час, коли навіть намірялись удочерити племінницю Христю. Та дівчина й слухати тоді не хотіла про це. Бо мала б розлучитися, може й назавжди, з своїми рідними — батьками та двома сестричками. Саме тоді батько збиравсь "уперевод" на Зелений Клин. Проте, повернувшись за рік із Сибіру, після смерті батька, а згодом і з заробітків у Таврії, Христя, влаштувавшись працювати на махорковій фабриці, жила в них, аж до свого заміжжя. Та й потому, бо мешкали в одному дворі, як одна сім'я жили, харчувалися навіть разом. І тільки спати розходились по різних будинках. Обвиклись, зріднились. І тому розрив її з чоловіком Петренки сприйняли як свою особисту драму, і Артем, звичайно, розумів це. І настроєний був цілком відповідно, про давнє лихо, заподіяне дядьком Іваном, вирішив навіть не згадувати. Так і було б, напевно. Коли б Іван Лук'янович не був навпаки — настроєний отак войовничо.
— То це ти і є отой самий баламут,— давши хвилинку гостеві освоїтися в обстановці, озвався господар,— що в законних чоловіків жінок одбиваєш!
Артем іще стримано:
— Е, погано ви свою племінницю знаєте. Христя не з тих жінок, котру можна у когось там одбити. Сама, на свій розсуд отак вирішила.
— А ти, виходить, ні при чім? Несовісний ти чоловік! Мало того, що тоді, у Таврії, з розуму звів та й покинув. Добре, що в дівчини було хоч куди голову прихилити. Але й то... Коли б не той же Мегейлик... А тепер знову... Що, тобі дівчат та вдовиць мало? Налагодилось життя у молодиці, вернувся чоловік із полону... Так ні, треба тобі знов упоперек дороги ставати!
Артем спохмурнів.
— Ну, це не та тема, щоб дискусію з вами розводити. А крім того, не про саму Христю мова. Є ще й Василько — синашко. Про нього як батько повинен я подбати чи на чужого дядю покластись?
— Буває, чужий дядя краще за рідного тата. Ото і Василька — виростили б і виховали б. Не бійсь, босяком не пустили б у світ. А так — хто зна, що з нього буде. Може, й він піде по батьковій стежці.
— А чим же погана моя стежка?— Артем розумів, звичайно, на що той натякає, але не хотів зараз вдаватися до політики, тому перевів розмову в іншу площину.— Слюсар на такому заводі, як Х^пезе, це зовсім непогано.
— Та який же ти слюсар! Був колись! А зараз, розказує жінка, вугіллям самоварним промишляєш. З мішком по дворах собак дражниш!
— Це — випадкова робота. А втім, чим вона гірша хоч би й за вашу?..— на язиці в нього аж вертілось додати: "Зайців по вагонах виловлювати!"— але вчасно згадав, що не на посиденьки прийшов, коли б міг в першу-ліпшу мить звестися та й піти собі геть, а в дуже важливій справі, і тому стримався. А господар, як видно, з природи був людиною не вельми балакучою. Отак і обірвалась їхня розмова. І коли господиня за яких десять хвилин зайшла до світлиці, обидва сиділи мовчазні — кожен зайнятий своїм: господар кінець столу набивав машинкою гільзи запашним турецьким тютюном, явно з чорного ринку (котрась винесла в пазусі через прохідну), а Артем знічев'я гортав засмальцьовані сторінки "Сонника"160, що видимо, був настільною книгою в оцьому домі.
— Дала б пообідати, так іще обід не готовий,— ставлячи тарілку зі стравою на стіл, сказала господиня.— Сідай. Чим багаті — тим і раді.
Артем чемно подякував, але відмовивсь. Раз те, що неголодний, та й не в гості прийшов, а в одній дуже важливій справі.
— І в досить-таки делікатній,— додав згодом, не підшукавши більш підхожого слова.— Тому хотів би сподіватись, що на цей раз розмова лишиться тільки між нами.
Жінка зрозуміла натяк і на своє виправдання розповіла, як воно сталося з Мегейликом. Що спершу він сам упізнав іще тоді, як Лиходій прискіпався за посвідку. Тільки не був певний цілком. Ото й пристав потім. То що ж мала робити? Відбріхуватись? А задля чого? Шкоди од цього нікому ніякої. А користь, може, й буде. Яка? Бо тепер, коли вже знає, що ти — живий, швидше облишить надію на те, що Христя, коли не одразу, то згодом, вернеться-таки до нього.
— Ну то й що ж тут хорошого?— похмуро глянув на жінку Іван Лук'янович. Вона досадливо знизала плечима.
— Мало ми ще говорили з тобою про це? Досить! Ну чого таки вона мала б сидіти отут, коли ж ось він, її справжній чоловік, дарма що невінчаний? Нащо її дітям, бо незабаром вже й друге буде, вітчим здався, при рідному батькові!— І далі, не давши чоловікові й слова вставити, мерщій до Артема:— Так яке там у тебе діло, та ще й важливе?
Артем не став мудрувати, а навпростець сказав, що його дуже зацікавив отой чоловік, що позавчора снідав у них в числі чотирьох.
— Хто ж це?— поцікавився господар.
— Ти не знаєш. Двічі, як ти був оце в рейсі, Терешко приводив із собою — обідати. Хоча... стривай, чого ж не знаєш! На різдво теж приходив із ним на кутю. Не то родич, не то просто товариш, з одної гайдамацької сотні. Не пригадуєш?
— Коли та кутя була, а ти хочеш...— Проте відчувалось, що він таки щось пам'ятав про ту кутю.
Артем спитав далі, чи не знає Марія Дмитрівна, звідки він є, отой чоловік. Чи принаймні куди він поїхав оце тепер із Славгорода. Але й про це нічого певного жінка не могла сказати. І хоч як силкувалась згадати, бо бачила, що Артем таки дуже цікавився тим, і щиро хотіла йому допомогти,— нічого не могла пригадати. Окрім того, що село лісове, куди ще німці й ногою не ступали. Бо кругом повно повстанців-лісовиків. І в їхньому селі з весни мало не в кожній хаті стояли, а тепер, по теплу, більшість по куренях у лісі комарів годують. Але і в селі вистачає ще. Переважно — хворі на сипняк. Бідкався, що геть-чисто загаджене село, а таке ж прехороше колись: у садках над самою річкою Пслом. До війни, либонь, дачники не тільки з Харкова, а навіть із столиць наїздили, з Москви та Петербурга.
— Підгірці!— не стримавсь Артем.— Або Зелений Яр. Атож, сумніву не було ніякого. Бо з усіх сіл тієї лісової місцевості понад Пслом саме мальовничі Підгірці та Зелений Яр були здавна найбільш уподобані дачниками. Котресь із двох. Але як же мало цього: лише назва села та чиряк під оком. Бо ім'я Пашко, ясна річ, в рахунок не йшло: на селі на собаку кинь — у Павла влучиш. Еге ж, не рясно прикмет!
Переконавшись, що більше вже нічого не дізнається тут, Артем одразу й став прощатись.
Вже подавши руку гостеві, Марія Дмитрівна востаннє, і на цей раз майже обурена, звернулась до чоловіка:
— То що, Лук'яновичу, чи так і не згадав?
— Не згадав. Та чи мало він з ким до нас...
— Ні, на святки — тільки з ним. Із своїм кревним побратимом. Іще пригадую, коли вже підпили трохи, вихвалявся, як вони з Терешком саму смерть перехитрили на фронті, в шістнадцятому році. Самостріли обидва. Один — одного. Тільки так, либонь, і вискочили з тої м'ясорубки...— І раптом, не чекаючи вже на відповідь, підійшла до стіни, де навколо дзеркала під вишиваним рушником було пришпилено безліч подарункових листівок —"Христос воскресе!", "З днем ангела!" та на цвяшках різних фотокарток у рамцях, і зняла одне кабінетне фото. Глянула на зворотний бік.
— Авжеж є, осьдечки,— і подала Артемові. Проте Артем спершу глянув на саме фото.
На фоні задника з зображеним на ньому бурхливим морем, серед бутафорських прибережних скель, стояли в напружених позах два молодики — в солдатських шинелях, у гайдамацьких шапках. І з голими шаблями в руках. Пізнати неважко було — Лиходій та отой його приятель. З хвилюванням, як той картяр, що відкриває останню прикуплену карту, він повернув фото і прочитав на звороті:
"Шановним Марії Дмитрівні та Іванові Лук'яновичу Петренкам на добру згадку. Терень Лиходій. Грудень 1917 р."— І трохи нижче тією ж рукою було дописано: "А поруч мене — Пашко, кревний побратим мій і теж, як бачите, не тільки добрий стрілець, а й бравий рубака".
— То, може, "Пашко"— не ім'я, а прізвище його?
— Авжеж,— сказала молодиця.— У нас, у Попівці, цілий куток — Пашки.
— Та й у нашій волості є цілий хутір Пашківка. І небагатий хутір, скоріше бідний. То, певно, і в лісі та в Підгірцях тепер їх немало,— міркував навмисне уголос Артем, щоб умотивувати свою просьбу:— Чи не можна мені оце фото хоч ненадовго? Поверну цілим.
— Ні, не можна!— категорично відмовив господар, і до жінки:— Повісь, звідки зняла.
(Продовження на наступній сторінці)