Лежав тепер на землі горілиць з одкритими очима в блідо-голубе, злиняле од спеки небо і поволі приходив до пам'яті. Нестерпним щемом заходилось серце, і почуття якоїсь тяжкої, не зовсім ще усвідомленої своєї провини перед Тимохою було йому як сіль на свіжу рану. Авжеж, хоч би й тоді... Чи так вже конче треба було їхати того дня з дому? А чого не лишитись було ще хоч би на кілька днів! Одсвяткував би різдво вдома. А то ж за два тижні, що прожив на селі, за повсякденним нікольством, за буденним клопотом і не мав часу досхочу наговоритися хоч би й з тим же Тимошем, з давнім щирим другом своїм. А, напевно, за ці роки, що не бачилися, і в нього було про що розповісти. І була потреба душу свою відкрити. Так де ж пак, навіть коли й траплялась нагода,— картав себе Артем,— і тоді про себе думав, квапився мерщій свою душу вивернути, поплакатися Тимосі в жилетку. Як і тої пам'ятної ночі, коли верталися з маєтку після наймитських зборів. Саме тоді й розповів був Тимосі про своє перше кохання на заробітках у Таврії.
Тепер Артемові гірко й сором було навіть згадувати, як він негарно повівся тоді з товаришем.
Були вже коло воріт — на розповідь йому так і не вистачило часу, поки йшли вулицею, дарма що не раз і спинялись — пристоювали посеред вулиці — на найбільш драматичних місцях розповіді,— закінчивши тепер нарешті, Артем спитав, як у нього справи парубоцькі. Спитав, аж ніяк не сподіваючись на Тимошеву сповідь оце зараз. Бо й час пізній, і задубів уже на морозі, та й Тимоха, напевно, не менш. Тиміш так і подумав, тому відповів стримано: "Аж ніяк. Чи як сказати докладніше: кепсько! Гірше вже нікуди!" Тепер Артем зацікавився більш, став допитуватись. І таки витяг із нього пояснення. Виявилось, виходить заміж за іншого та дівчина, котру він багато років безнадійно кохає. "Ні, брешу,— поправився,— якась жаринка надії, як видно, весь час жевріла в серці; і аж оце тепер погасла..." На розпити Артема, хто вона така, Тиміш повагався, а врешті вийняв з кишені кисета і мовив: "Але спершу давай закуримо!— і навіть силувано пожартував:— Може, хоч "у супрязі" пощастить скрутити одну цигарку на двох". Проте як не морочились, а так і не змогли зліпити цигарку задубілими пальцями обох цілих рук — Тимошевої та його. А в хаті ще світилось. Хоч і була вже глупа ніч. Отож і спала йому на думку ота прикра і непростима дурниця: "А знаєш, Тимошко, ходімо в хату. Остап по цигарці зліпить. Та й обігріємось".— "А ти що, змерз? Ну то біжи мерщій в хату. Бо не штука й простудитись!"—"Та отож. Ти хоч об-стебнений, а я, бач, наопашки. Через оцю кляту руку.— Та перш як розійтись, хоч на це вистачило розуму, спитав іще Тимоху:— То скажи хоч, хто вона?"—"Нехай іншим разом,— відказав Тиміш, явно ображений.— Не горить!"
Проте іншого разу вже так і не було потім. На другий день під час зустрічі Артем нагадав був Тимосі про незакінчену вчорашню розмову, але він тільки знизав роздратовано плечима: "Чи тобі не однаково! Все одно не знаєш. Не з нашого села". Дурив, звичайно, щоб не в'язнув. В Артема щодо цього не було ніяких сумнівів. Більше того, часом йому навіть здавалось, що він догадується — кого саме з вітробалчанських дівчат він мав на увазі: Орисю їхню. Певності, звичайно, не було. Але щось дуже на те скидалось. Пригадувалось чимало фактів, хоч і дрібних, яким тоді й значення не надавав, але які тепер, зібрані докупи й зіставлені з Тимошевим признанням, начеб стверджували це. Одне тільки ніяк не в'язалось — Тимошева легковірність чи навіть дурість: які підстави були в нього для отої сміховинної "жаринки надії"? Добре знаючи свою сестру і те, як вона палко кохає Грицька, Артем міг би заприсягти, що ніякого приводу не дала вона Тимосі, хоч би тільки з звичайного кокетства навіть, на щось надіятись...
А втім, чи так вже добре він знає свою сестру? Як ішов з дому, було їй дванадцять літ; за сім років не могла ж вона не змінитись! Та й про палку любов її до Грицька знає лише з її слів. Хоч, певна річ, це аж ніяк не означає, що він не вірив у її щирість. Але як же тоді могло трапитись отаке, що йому й назви не добрати! Занадто несподівано і підозріло поспіхом сталося все те: і розрив з Грицьком, і одруження з Тимохою. Невже зопалу? (Бешкет, учинений Грицьком тоді на їх весіллі, свідчив, що не з його волі стався отой розрив). Невже на зло Грицькові за його зраду?
Таке припущення не раз вже за ці дні приходило йому в голову. Але він щоразу з обуренням відкидав його. Тим більше неприйнятним воно було тепер, відколи знав про смерть Тимо-хи. Бо так же хотілось вірити, що хоч оті кілька місяців подружнього життя з Орисею були для сердешного Тимохи справжнім і великим щастям, нічим не затьмареним, не отруєним ні її запізнілим каяттям за свій непродуманий вчинок, ні його чорною мукою ревності до неї та Грицька. Але віри в це, твердої віри в Артема не було. І не було чим, не знав, як зарадити собі в цьому нестерпному становищі. Тільки й лишалось, що картати себе. Сам винуватий. Не треба було отак квапитися з від'їздом. Треба було залишитись-таки на святки. На дозвіллі, а може, ще й за чарчиною, Тимоха, напевно, відкрив би йому свою бентежну душу, розповів би, мабуть, чимало такого, що допомогло б краще розібратися в отій, як виявилось, досить-таки химерній плутанині. А відтак, може, зумів би якось і зарадити їм. То зараз оце і не мучився б отак.
Дарма! Тим не мучився б, то мучився б іншим. Адже коли б залишився був у Вітровій Балці, не застав би Христі в Полівці, бо приїздила до матері лише на три дні свят, провідати свого Василька. А не зустрілися б, то й не порозумілися б. Отак би й лишилося все, як було. А повесні вернувся б чоловік з полону, і просто — в розкриті обійми... Звичайно, наміру забрати синашку не полишив би й за тих обставин, але мороки було б куди більш. Христя виявилась зовсім не такою поганою матір'ю, як йому думалось, і дитину не віддала б нізащо. І не на капость, а через те, що дуже любить малого, єдину свою втіху. А без її згоди, самоправно забрати нелегко було б. Чоловіків приятель Лиходій, з повітової державної варти, не лишився б осторонь, а доклав би всіх зусиль, щоб розшукати викраденого хлопчину й повернути матері та вітчимові. Дістав би й до Вітрової Балки. Тим більше, що тішився б надією за одним заходом захопити і його, Василькового батька.
Згадка про Лиходія цілком повернула Артема до дійсності. Сонце було в самому зеніті. Виходить, добру годину поспав. Досить! І ні хвилини не буде гаятись, чекаючи на Серьогу. Кожна година дорога. Полишений на волі провокатор Пашко тим часом може такого накоїти лиха! А він вже третій день як знову там. Артем заплющує очі й, напруживши пам'ять, пригадує отой діалог між Лиходієм та Пашком по той бік паркана, коли вони залишилися за столом самі. Після тривалої мовчанки (коли оді-йшла господиня з посудом од столу) Лиходій озвався раптом: "Просто і не знаю... Чи, може, ще хоч на день-два затриматись тобі?"— "Ні, ні,— знепокоївсь Пашко,— і так вже третій день. Як би не кинулись мене там".— "Мені не на що ти й потрібен. Але ж у нас ніхто того Злидня не знає в лице. Ось в чім лихо. А документи в нього, ясне діло, липові".— "Та його й духу в Славгороді вже нема. Ще вчора, мабуть, дременув. А що сьогодні — то напевно. Як тільки взнав, а чи, може, й на власні очі побачив, що трапилося з його напарником... Але ж диво, як він виприснув?"—"Бо роззяви!"— і далі Лиходій вже не наполягав на своєму. Мабуть, тоді ж зразу й поїхав Пашко з міста.
"Еге ж, а ти лежиш. Вилежуєшся!"
Біля порога сторожки Серьожина тітка полоскала в ночвах шмаття. Якраз викрутила і розвішувала на мотузці синю сатинову сорочку Серьоги, в якій він ходив оці дні, в якій і додому пішов був. То, виходить, вернувсь вже? Тітка підтвердила, сказала, що з півгодини вже як повернувсь. Ліг заснути.
— Чи не до якоїсь висипляється,— закінчила не то в жарт, не то серйозно.
— А ви це з чого взяли?
— Та все ж скинув із себе, і штани, й сорочку. Просив, щоб на вечір небезпремінно було все випране й випрасуване.
Артем насторожився: на вечір? Та що він собі думає! П'яти хвилин не чекатиму. Чи, може, передумав іти? Ну й хай, баба з воза...
Але піти, не попрощавшись з товаришем, Артем, звичайно, не міг. Він зайшов у хату й розбудив Серьогу, що в самій білизні, розкидавшись просто на підлозі на розстеленому ряденці, стиха, як немовля, посопував носом у солодкому сні.
— Ти що, не міг мене розбудити зразу ж, як прийшов?!— напустився на нього, не давши очі протерти.— Чи так важко було мене знайти?
Серьога сказав, що не мав потреби в цьому. Навпаки, вирішив і собі виспатись гарненько. Бо вночі не доведеться.
— На тормозній площадці, а може, й на буфері, не дуже заснеш!
— А куди ж це ти намірився? На експресі?!
— Не сам. А й ти зі мною.
— Он як!— мимоволі посміхнувся Артем.— Не ти — зі мною, а вже я — з тобою. Та ти що, чи не прокинувся ще?
Ні, Серьога вже прокинувся цілком. Прикуривши вслід за Артемом од його запальнички, якої ні вчора, ні позавчора чомусь не бачив у нього, він перш за все спитав, що дало побачення з Танею. Артем, як міг стисло, задовольнив цікавість товариша і став мерщій у нього допитуватись:
— А куди ж маємо їхати?
(Продовження на наступній сторінці)