Та туди ж, куди малося й пішки. Товарняком сю ніч. Але вибратися звідси треба буде з таким розрахунком, щоб до ночі бути в умовному місці: у захисній лісовій посадці поблизу першого переїзду за семафором. Де і підбере їх отой товарняк. Потрібна охорона для вагона з трофейною зброєю. Якщо, звичайно, все складеться, як задумано.
— Ким задумано?
Серьога розповів тепер докладно все, що йому стало відоме від Романа Безуглого, який, власне, й "посватав" їх обох на це діло, підказавши голові підпільного парткому Шевчуку їхні кандидатури в охорону. Мовляв, якраз у ті краї наміряються йти. А справа така. Невкипілий Тиміш, бідолаха, прибув у Славгород, як виявилось, не сам-один. Але товаришеві його пощастило якимсь чудом виприснути з пастки, поставленої для них німцями та вартою. Злидень його прізвище, Єгор Злидень, із партизанського загону Кандиби. А Невкипілий у тім загоні завідував боєприпасами. їм ото й доручено було дістати зброю за попередньою домовленістю з якимсь німчу-рою, котрий відав трофейним майном, в тім числі і трофейною зброєю російського зразка. Саме те, що треба. Везли йому дві торби з грішми — миколаївські й частину золотом. Одна торба у Невкипілого, а друга в отого ж Злидня Єгора. При виході з вокзалу, під час перевірки документів, уся ця справа й завалилась. Невкипілого заарештували одразу ж, бо дуже примітний своєю культею. А з ним — ще одного, першого, хто підвернувся під руку. Як видно, знали, що має бути їх двоє, то до решти прибулих пасажирів не дуже й прискіпувались, через п'ятого-десятого, на вибір. Отак і виприснув Злидень.
— Геройський хлопець, як видно,— захоплено розповідав Серьога.— Інший на його місці з переляку як дременув би з міста, кинувши торбу свою де-небудь у відхідник, то аж в лісі оглянувся б. А цей ні. І по сей день тут. "Поки не виконаю,— каже,— своєї задачі..." А уявляєш становище: на очах у тебе схопили твого товариша, та ще й з отаким вантажем! А він не розгубивсь. Щоправда, підвезло таки трохи: якийсь далекий родич в залізничному депо працює. У нього на
Занасипі й знайшов собі притулок. А через родича потім зв'язався ще з декотрими залізничниками. То за їх допомогою, може, і вдасться отой вагон зброї викрасти й причепити до товарняка. Все на мазі, либонь. З тим, щоб потім на якомусь там роз'їзді чи полустанку, найближчому до тих лісів партизанських, відчепити його під якимсь благовидним приводом. Букса, може, займеться. Не так у дорозі, як саме на оті кілька годин стоянки вагона, поки сповістить Злидень свій загін та під'їдуть возами, щоб розвантажити, і потрібна буде охорона. Бо серед ночі на глухому роз'їзді, звичайно ж, знайдуться охочі зазирнути в отой вагон. Тим паче, що під пломбою.
Насилу дочекавшись надвечір'я, Артем із Серьогою тією ж дорогою, що й сюди — яром,— подались на умовне місце. Повз Серьожину домівку, далі попід мостом на Полтавській вулиці і вийшли аж до самого міського саду. Тут кінчався яр. Тоді в обхід саду чагарниками до насипу. І залягли в посадці, за верству од семафора, що маячив у темряві цяткою червоною, як кров.
XV
Містечко Князівка стало місцем підпільного перебування зонального штабу по організації партизанських загонів не випадково, звичайно. Хоч воно і не було в самому центрі зони, в яку входили, крім Славгородського, ще два суміжні з ним повіти, отже відстань до деяких осередків по лісах, де шукали собі рятунку од карателів та пристановища утікачі з сіл (а з них якраз і малося організовувати партизанські загони), набагато перевищувала півсотню верст, тоді як до Зеленого Яру не нараховувалося й тридцяти, зате було воно біля залізниці, і це забезпечувало досить зручний зв'язок як з Полтавою, так і з Славгородом, підпільний партійний комітет якого здійснював безпосереднє керівництво штабом. До того ж самий побут, яким він складався в оцьому дачному містечку, починаючи з весни, як тільки власники дач заходжувалися з поточним ремонтом будинків і в зв'язку з цим з округи сюди прибувало сила всякого майстрового люду, давав можливість, не впадаючи в око німецькій комендатурі та й "своїй" поліції, прижитися серед тих майстрових та ранніх цього року дачників (за рахунок втеклого панства з Радянської Великоросі!) і членам підпільного штабу, котрі, за винятком Гуд-зія Степана Яковича, агронома-буряковода на місцевому цукровому заводі князя Куракіна, були все люди нетутешні.
П'ятеро було їх у штабі. Троє більшовиків та два українські ліві есери. Майже у цілковитій відповідності реальному співвідношенню сил на політичній арені в країні на той час, що знайшло своє відбиття, зокрема, і в такому показовому факті, як розподіл депутатських місць у ВУЦВКу, що їх ці партії здобули на Другому Всеукраїнському з'їзді Рад в середині березня в Катеринославі.
Очолював штаб більшовик Кушнір, справжнє прізвище — Третьяков Петро Григорович. Прибув з Катерииославщини. Недавній голова завкому одного з заводів у Новомосковську. Металіст за професією. Людина з дореволюційним партійним стажем. І єдиний з усіх п'ятьох, що не раз сидів у тюрмі, і навіть побував у Сибіру, засуджений в 1915 році військово-польовим судом до каторги за пораженську агітацію серед солдатів на фронті. З каторги повернувсь після Лютневої революції. І відтоді весь час на партійній роботі. У Князівку прибув ще зразу ж повесні з цілою артіллю таких-о ж, як і сам, "майстрів на всі руки" і більше місяця ким тільки не робив на ремонті дач. А з травня, коли цукровий завод через брак сировини став на ремонт, перейшов на роботу туди, тепер уже за своїм справжнім фахом слюсаря інструментальника. Там і жив — на території заводу, в гуртожитку з такими ж прийшлиг^и робітниками, серед яких немало мав однодумців.
Супрун Мирослава Наумівна прибула із Славгорода, але не просто, а кружним шляхом — аж через Полтаву, куди в березні виїхала з відступаючим військом. До Князівки прибула під виглядом служниці разом із родиною професора Красицького Михайла Павловича, котрий насправді доводився їй родичем через її брата Григора Наумовича, жонатого на його дочці, артистці Харківського драматичного театру. Але ці справжні родинні зв'язки її з Красицьким нікому тут не були відомі, окрім своїх — членів родини професора та господаря дачі, отця Митрофана з Покровської церкви і його попаді, рідної сестри Михайла Павловича. Відповідні були у Мирослави Наумівни і документи на ім'я Олени Гринько. Але через те, що в містечку чимало було дачників із Славгорода і можна було легко зіткнутися з кимсь, хто знав її в лице і знав про її партійну роботу в Славгороді, то жила дуже замкнуто, а то й зовсім зникала на цілі тижні з дому. Коли не в Озерянську волость суміжного повіту, то в Зелений Яр — у своїй підпільній роботі члена штабу, відповідальна за стан санітарно-медичної служби в партизанських загонах.
Середа Юрко Панасович був із Полтави. Кооператор, під час війни "земгусар", а після революції — працівник в апараті "Селянської спілки", член повітового Комітету українських есерів, входив (так само, як і Гудзій) до лівого крила партії, що тільки вже оце при німцях у травні місяці під час з'їзду партії в Києві, відколовшись, утворила окрему партію українських лівих есерів, так званих боротьбистів. У Князівці вчителювала його дружина. І, власне, ця обставина була вирішальною при визначенні його кандидатури в партизанський штаб. Бо мав, на одміну від інших, цілком законну підставу і навіть кончу потребу в цьому — оселитися в містечку: не полишати ж було йому напризволяще дружину напередодні пологів та ще й без даху над головою. Бо німці, як захопили містечко, одразу ж перетворили земську школу, де працювала і мешкала вона, на казарму для своїх солдатів. Отже, мусив улаштувати десь на приватну квартиру. Та як був людиною спритною, то навіть і цю прикру обставину використав якнайдоцільніше в інтересах спільної справи. Довго й шукав, але знайшов-таки те, що треба було: ізольовану кімнату через сіни в одинокої старої жінки. Кращого місця, з міркувань конспірації, годі було й шукати. Не чого ж потім найчастіше саме тут і збиралися на свої засідання.
І нарешті — Смирнов Петро Максимович. Цей був аж із Рязані. Воював на Півдегіно-Західному фронті, на території України, де його й захопила революційна хвиля та громадянська війна. Втративши свій артдивізіон, він зохотився, а по-літвідділ армії рекомендував його Полтавському губкомові для партизанської боротьби в тилу у німців. Жив на легальному становищі, навіть ходив у своєму військовому одязі — з погонами прапорщика. І зовсім не з тої причини, що не мав у своєму гардеробі нічого з цивільного одягу (коли б хотів, то міг би придбати), а з міркувань конспірації. Служив у повітовому земстві в Славгороді інспектором народних шкіл. Зараз, під час шкільних канікул, жив на дачі у Князівці, підробляючи до платні ще й уроками. Але й тепер змушений був частенько їздити в Славгород в шкільних справах. А власне, не так у шкільних, як в справах партизанських. Бо саме через нього штаб підтримував зв'язок із славгородським партійним комітетом, до складу якого входив і він. Відтак ніколи не повертався додому з порожніми руками. Як у переносному, так і прямому розумінні. Тому товариші чекали на нього завжди з великим нетерпінням...
(Продовження на наступній сторінці)