Пекучий сором перед козаками, та й перед селянами, і образа пекли сотника Чумака. Підтягуючи попругу, він зозла на цілу дірочку тугіше затяг її. Тоді хотів уже сідати на коня, але переміг-таки свій гонор і звернувся до Невкипілого, намагаючись перевести розмову на жартівливий тон:
— Слухай, Довготелесий!— пригадав і навмисне вжив шкільне прізвисько Тимошине.— Май же совість! Хоч з півдесятка рушниць залиш. Для самоохорони.
— Від кого? Вовки у нас не водяться. А проте...— Добра душа Невкипілого трохи відтала вже. Згадав, що в загоні е дві німецькі гвинтівки та один японський карабін (тільки морока з ними!). Гукнув до себе тих хлопців і звелів віддати гайдамакам.— Але патронів до них у нас нема,— покривив трохи душею Тимоха.— Обійдетесь і так. Та й їдьте собі вже. Не плутайтесь під ногами!
Чумак ловко сів у сідло ("Хоч тут не вдарив лицем у грязь!"— майнула думка), скомандував своїм козакам "по конях!" і торкнув вороного острогами. Кінь затанцював під ним, як цирковий на манежі. Не гукаючи на людей, щоб зійшли з дороги, він їхав серед заклопотаних і неуважних до нього людей через скотний двір навпростець до панського будинку. На душі було образливо і гидко. І єдина втіха була лише від того, коли раптом з-під морди коня шарахались убік сполохані люди. Кілька разів мовби в жарт, стьобнув навіть нагайкою, щоправда, вибираючи для цього коли не підлітка, то молодицю.
Біля ґанку справді стояв уже Чубарик, старезний кістлявий кінь, запряжений у рожнаті сани з оберемком соломи на них.
— Це що, може, для пана Погорєлова?— спитав Чумак, ні до кого, власне, не звертаючись, у невеличкої юрби — з бабів та дітлахів, хоч було кілька і літніх чоловіків серед них.
— А то ж для кого!
— Та невже у вас,— звертаючись тепер уже до їздового-водовоза, діда Трохима, спитав Чумак,— нема саней-ко-зирків?
— А чого нема?! Є в каретному сараї, але — або без голобель, або без дишла. Доїдемо на вечір до станції.
— Рябокляч найкращий виїзд забрав собі,— устряв у розмову садівник, який, з усього було видно, не схвалював оцю Хрінову витівку з Чубариком.— Міг би хоч на цю поїздку дати.
Чумакові ця думка видалась цілком слушною, і він вирядив двох козаків у ревком, щоб — чи сам Рябокляч прибув негайно сюди, а чи прислав коні, щоб хоч до Чумаківки одвезти. В разі відмови — наказав привести силою. Кинув поводи коноводові і зайшов у будинок.
"А й справді, отаку махину відгрохати, і тільки на те, щоб у два-три роки місяць пожити тут із сім'єю!"— майнула у тверезому мужичому розумі Чумака крамольна думка.
"Авжеж, під "Просвіту" його",— вилася думка далі, поки через анфіладу кімнат ішов, куди вели мокрі сліди на паркеті,— до кабінету Погорєлова.
А тут збори у дорогу були в самому розпалі. У Власа аж чуприна була мокра — морочився з якимсь добром, ув'язуючи мотузками пакунки. Два величезні шкіряні чемодани були вже набиті і для більшої певності теж перев'язані мотузками.
Погорєлов з управителем сиділи, як би це і в інший звичайний час, за круглим столиком, за яким допіру, як видно, пили чай. А тільки настрій у них був зараз незвичайний. Обидва, приголомшені подією, були похмурі й мовчазні. І кожен, як видно, був зайнятий своїми турботами. Тим-то появу незнайомого офіцера в погонах, при зброї обидва сприйняли, певно, як чарівний сон. Генерал простив йому навіть і ту безцеремонність, коли він зовсім не по формі підійшов до нього і, не чекаючи на дозвіл, сів у крісло.
— Та невже?..— тільки й спромігся видушити з себе пан Погорєлов, боячись, що ось зараз прокинеться з цього солодкого сну.
— Ні!— хитнув головою сотник Чумак.— Спізнилися. На день-два треба було раніш.
— Іване Авер'яновичу! Ну як же це так?
— Лічіть самі. Ще в ту неділю поїхав пан Діденко. Тиждень минув.
— Та чи ж ви єдиний клопіт у нас. Вистачає! Кожен козак і в місті на вагу золота. А в повіті з усіх кінців гукають "каравул". Це ви й так дякуйте, пане генерал, нашому отаманові за його увагу до вас.
— А що я маю з цього! Практично!
— Та ви ж іще нічого не втратили!— спокійно сказав Чумак.
— Як то? Та розтягають же!— махнув рукою на вікна, у які видно, мабуть, було, що робиться в дворі.
— Ну й хай! Тепер кращого способу зберегти майно і нема, як оцей,— так само спокійно додав Чумак.— Авжеж. Чи краще було б, коли б спалили чи коли б серед ночі розікрали? Шукай тоді! А так по видному. Прийде, прийде час, стабілізується становище, в один день все вернути можна.
Погорєлов поволі одходив. Став розпитувати про Слав-город, про політичні новини останніх днів. У Чумака мало було втішного для його співбесідників. Проте дещо згадав-таки з останньої розмови з тим же таки Діденком: з дня на день чекають визнання України союзниками... На півдні Ка-ледін активізувався — більшовикам дихати не дає. Харківський більшовицький уряд — мертвонароджений. Ніколи ще
Центральна рада не почувала себе такою міцною від всенародної підтримки. (Прикрий факт роззброєння своєї ватаги він всяко намагався викреслити з пам'яті, а щоб розповідати про це — не було й наміру в нього).
— Ну, слава богу! Розважили трохи!— зітхнув Погорелов.— Іще б мені оцю ганьбу пережити як-небудь! Ну, та я довідаюсь-таки, хто цю ідею подав — про водовозну шкапу. Не поздоровиться!
Чумак не став наперед, може, і без підстав, потішати старого. (Адже міг Рябокляч виїхати кудись). Та коли згодом до кімнати зайшов вістовий і доповів, що коні ревкомівські подані,— весело звернувся до Погорелова:
— Здається, пане генерал, я вас і від ганьби порятую! — І підвівся на ноги.
— Яким би ж то чином?— А коли Чумак пояснив, навіть пустив сльозу розчулений Погорелов. Одягаючи за допомогою Власа бекешу, став розпитувати, куди саме їхати мають: на станцію чи просто у місто? Чумак сказав, що в Чумаківку поки що. А там по обіді чи, може, й завтра — батьковими кіньми у Славгород вирушать.
— Та чого відкладати! Сьогодні!—запалився Погорелов.— Як пак у Чехова: в Москву, в Москву! А тут хоч у Славгород. І то — слава богу. Ні, не оскуділа ще руська земля благородними людьми! А ти, Власе, вже й ніс похнюпив.
— Винуватий, ваше превосходительство,— стріпнувся Влас.— А втім, хіба нема від чого! Коли б не їхнє ось благородіє, то просто і не знаю, як би в мене язик повернувся відкритися вам з усім. В отакій вашій скруті.
— З чим відкритися?
— Що кінчилася моя служба у вас, ваше превосходительство. І нікуди вже не поїду я з вами. Отут і залишусь.
У Погорєлова від подиву навіть відібрало мову. Замість нього управитель вже спитав Власа, що ж. він має тут робити.
— А я ж до русько-японської непоганий був швець. Шевцюватиму. До Горпини у прийми пристаю.
— Оце так каламбур устроїв ти мені, Власе! За всі каламбури!— оговтався нарешті пан.
— Винуватий, ваше превосходительство. Але що ж мав 5и робити. Коли ж у кожного своя душа. І вона своє рано чи пізно, а потребує. Учора ввечері, як уже об'явили про від'їзд, освідчився їй. А вона й каже: лишайся, Власе, не доки тобі за його превосходительством теліпатися! А поберемось, ще як гарно жити будемо. А що вже дітей тобі народю! Як солов'ят співливих!
— Ну що ж... Бажаю тобі...— Дванадцять років, прожитих разом із відданим слугою, не дрібничка, як видно, і для генеральського серця, посмутнів Погорелов трохи. І не скоро вже обізвався:— Ну, ти ж, Власе, хоч звідси нікуди вже не подавайся. Сиди вже тут. Та хоч вряди-годи поглянь хазяйським оком.
— Е, ні, ваше превосходительство,— похопився Влас, розуміючи, на якій ролі пан Погорелов хотів би його залишити отут.— Не берусь. Свого клопоту буде тепер.
Розмістився пан Погорелов з речами на двох санях майже з комфортом. Влас дбайливо обгорнув запоною генеральські коліна (у маленьких козирках їхав Погорелов сам), а речі — на рожнатих санях. Чумак подав команду своїм козакам "по конях!", і вслід за саньми рушили по липовій алеї до брами, парадним в'їздом, а не через чорний двір. Щоб не зустрічатися з ненависними селянами, чиї голоси аж сюди линули із скотного двору.
XXIV
Якраз біля воловні Кирилко й розшукав нарешті дядю Артема. Прибіг хлопець кликати, щоб ішов мерщій додому: чоловік з Пісок приїхав.
— Почекає! — одмахнувсь Артем. Саме "зрізався" з першою четвіркою відступників, котрі ще вчора обіцяли не забирати пару волів, що припала на них, а залишити в прокатному пункті, а сьогодні раптом передумали. Та й не всі, а двоє тільки, либонь, передумали.
— А що зробиш? — більш для годиться обурювались ті двоє.— Не розіб'єш же пару волів!
— А чого — не розіб'єш! — Артем згарячу вже навіть втратив над собою контроль.— Хіба люди не роблять і одним волом?!
— Та роблять! — знизав плечем єхидний рудий чоловічок, Сидір Варивода,— сам бачив у Маньчжурії. Під русько-японську. А то ще, либонь, не скажу тільки де,— в Ішпанії чи в Італії — бої в цирку влаштовують з биками. Дуже великі гроші загрібають. То можна б і нам. Та біда, що ми не звичні до цього.
(Продовження на наступній сторінці)