— Коли б то певен був! І розмови б цієї не було. А то наче задача не така вже й трудна, але в умові не все, що треба, сказано. От і розв'яжи її!
— Ну, а раз так, то нема чого й голову сушити! — сказав Данило Корж. І після паузи,— певно, таки догадався Данило, про що йдеться, закінчив повчально: — І взагалі затям собі, хлопче: бувають у житті "задачки" такі, що єдиний вихід — це на долю покластися: якось та буде!
— Е, ні, дядьку Даниле! Мені це не підходить,— сказав Артем.— Хлопчаком, пам'ятаю, ніколи не грав в "орел-решку". І навіть за дурнів мав тих, котрі грали. То тепер і поготів!
Саме таким і уявляв собі Артем оце сільце Попівку — з Христиних розповідей отоді, в Таврії. Обабіч широкого шляху стояли двома рядами оселі. Були всякі. Але найбільш — убогі. Десь отут серед них і її хата. Може б, і впізнав, бо знав, що поряд з нею багата садиба глитая-лихваря. Але таких садиб було аж дві — з того і з того боку. Без розпитів не обійтись.
Тим-то Артем і попросив Данила Коржа спинитися біля крамниці, зразу ж при в'їзді в село.
— Отут я і розпитаюся. Отут вас, дядьку Даниле, і чекатиму завтра. Коли ви гадаєте, приблизно?
— Та не пізніше як в обід. Щоб хоч до Вітрової Балки к вечору добратися.
Отак вони й домовились. І Данило Корж поїхав собі далі, а Артем зайшов до крамниці. Хотів до бабиних горішків купити ще для Василька цукерок абощо. Та й запас курива поповнити.
У крамниці було небагато народу. Окрім кількох мужи-ків-завсідників, що, власне, на посиденьки зайшли сюди і зараз були зайняті своїми розмовами, біля прилавка стояло три жінки, купували щось. На брязкіт дверей, коли Артем зайшов усередину, всі оглянулись. І лише одна з жінок, по-міському одягнена — в шубці (хоч, видно, і на риб'ячому хутрі, але акуратно, не попівським кравцем шитій), у сірій хустці вовняній пухнастій,— навіть не ворухнулася.
Артем підійшов до прилавка.
— Махорочки? Є, є! Свіженька,— заусміхався до нього улесливий продавець.— Ось тільки молодиці відпущу.— Тоді до жінки: — Так скільки тобі жамок? Хунт чи два?
— Досить і хунта,— сказала жінка у шубці дивно знайомим і невимовно милим Артемові голосом.
— На поправку вже, значить, пішов? — спитала одна з жінок.
— Та раз їсти вже сам запросив! — похопивсь продавець.
— Еге ж,— сказала жінка в шубці.— Прокинувся сьогодні та й каже: "Так би я оце, мамо, жамочку погриз солоденьку". ^
Вона стояла в профіль до Артема. "Авжеж, Христя!" І хоч Артем, приголомшений такою несподіванкою, навіть не рухнувся, хіба, може, самі вуста беззвучно ворухнулись,— вона раптом стривожено повернулась до нього. І, видно, не зовсім впізнала. Бо зразу ж одвернулась. Але тривога не зникала. Це було помітно по ній. І ось ізнов, але на цей раз уже обережно, мовби цілковито зайнята тим, що поправляла хустку на голові, вона зукоса зиркнула на нього й зустрілася очима з його напруженим гарячим поглядом. Збентежена і розгублена вкрай, вона схопилась рукою за серце і кинулась до виходу. Щось услід гукнув їй продавець, про пряники, мабуть,— навіть не оглянулась. Услід за нею вийшов і Артем з крамниці.
Наздогнав він Христю кроків за півста від крамниці. Ішла швидко посеред вулиці, по наїждженій дорозі. Порівнявшися з нею, привітавсь на ходу. Сам дивуючися вельми з того, як легко і невимушено вимовив оці два слова: "Здрастуй, Христе!" То дарма, що жодним словом ще не перемовився з нею. Самий вигляд її, ота ніжна материнська усмішка її, коли говорила про свого Василька, наче спростувала більшість отих упереджених уявлень Артемових про неї, що склалися за весь час, відколи не бачився з нею.
Але жінка, як видно, не збагнула його щирого настрою чи, може, не змогла свого настрою подолати. Ішла собі мовчки і лише по довгій паузі відповіла на привітання з гіркою іронією:
— Здрастуй, коли не жартуєш.
— Чого ти тікаєш від мене? Не бійсь! Я тобі лихого нічого не зроблю.
— А я не боюсь. Це — просто від несподіванки. А й справді,— лише тепер повернулась до нього лицем,— як це ти в нашу Попівку потрапив? Я вже думала, що ти навіть не запам'ятав, як воно зветься, наше село. Коли отоді говорила тобі... Та, правда, що це я за дурницю мелю! Коли б не запам'ятав, то як би ж ти листувався тоді з Варкою!
"Ага, он воно що!" — подумав Артем і сказав уголос:
— А що ж я мав робити, Христе, коли на всі мої листи ти навіть півсловом не відповіла?
— І багато їх ти мені написав?
— Три листи за місяць.
Христя пильно глянула на нього. Одну часинку вагалась. Врешті переборола-таки оту велику спокусу повірити йому.
— Дури вже іншу котрусь! — І одвернулась обличчям.
— Ну, ти мене трохи знаєш: не вмію ні божитися, ні хреститися. Сказав — і все. А далі вже діло твоє: хоч — вір, хоч — не вір.
Як видно, зауваження це на Христю справило враження. По невеличкій паузі вона раптом спинилась.
— Ну гаразд, а чого ж я їх не одержала? Жодного! До Варки доходили, а до мене чого?
— Мабуть, того, що терпіння в тебе не вистачило. Як ти, бідолашна, і ту ніч дома перебула! А вранці мерщій у город.
— О, ти навіть і таке знаєш!
— Авжеж. І знаю, що невдовзі — як пак Варка писала тоді: "І вже, либонь, злигалася з своїм дяком. Бо приїздив оце з її дядьком у село, хату викупив для своєї тещі".
— "Для тещі"! А будь же ти проклята! — Вона рушила з місця. Але йшла тепер тихо, аж мовби зігнувшись під невидимим тягарем. За кілька кроків зійшла з дороги (і Артем з нею) і навскоси через обочину, без стежки, час од часу провалюючись у глибокому снігу, вийшла на доріжку, що вилась вздовж тинів. І тут, біля своїх воріт, спинилася. Хвилинку стояла мовчки, далі спитала:
— Ну, а що ж вона тобі про мене ще писала?
— Нічого такого більш,— відповів Артем.— Та з мене і цього було досить. Насилу видихав!
— І ти ото повірив, Артеме, що я на отаке здатна! — Вперше за весь час назвала його ім'я і глянула на нього з докором.— А я ж тільки через рік потім вийшла заміж. А втім, чим я краща за тебе? А я хіба не повірила, що ти на отаке здатний! Обдурив, покинув з дитиною і слід після себе замів!.. Але ж диво дивне: ну хай би лист десь пропав, але щоб ото всі до одного? А що ж ти писав? Хоч тепер скажи.
Артем переказав їй, намагаючись бути якомога точнішим, зміст свого першого листа (ті два були, по суті, повторами). Писав обережно, бо побоювався перехвату листа, про свої поневіряння з того дня, як розлучилися. Про те, що в Миколаєві не пощастило на завод стати, але що Петрів родич таки допоміг добре де в чому. Ясніше писати не можна було: про липовий паспорт ішлося, з яким згодом і влаштувався в Херсоні вантажником на елеваторі. Давав свою адресу — на поштове відділення, "до запитання" на отаке прізвище, не на своє. Дуже просив негайно ж написати про себе — як доїхала, як дома живеться.
Христя навіть дихання притишила, слухаючи Артемову розповідь. Губу закусила і таки втрималась, поки переказав лист, а тоді, знесилена, схилилась на ворітницю в тузі великій. Артем заспокоював, розважав: не треба так убиватись, нічого цим не зарадиш тепер.
Нараз Христя звела обличчя, очі були блискучі й сухі, а вуста заціплені. Вона заплющилась і тихо похитала головою.
— Боже мій! Та коли б же я знала була отаке! Ну хто ж це зробив? Невже й тут її рука?
— Стривай, Христе. Я щось не второпаю. Що трапилось? Отакі подруги були! — Христю аж пересмикнули ці слова. Хотіла щось сказати, але Артем не дав їй. Нагадав, як у Таврії тоді, на току, душа в душу з нею жили. Пригадав отой випадок: адже це саме вона, як поліція в таборі засідку зробила на нього, викралась-таки, розшукала їх в степу і попередила.
— А то не минути б і мені було тюрми отак, як Петрові,— закінчив Артем.
— До речі, що з Петром? — поцікавилась Христя.— Я ж так і досі не знаю!
Артем сказав, що випустили Петра ще тоді взимку. Справжні убивці об'їждчика того знайшлися.
— Але я таки про Варку хочу: як це ви з нею глечик розбили?
— Та... гидко й згадати! Нікому не розказувала, не хочу й тобі. Але ж до чого підла душа! А тут іще й ти допоміг!
— Що-бо ти, Христе! — вкрай здивувався Артем.— Чим би ж це?
— Прислав їй троячку, щоб передала мені.
— Було таке. А ти ж дала мені тоді на дорогу із свого заробітку. Одержав получку на елеваторі і надіслав Варці для тебе. Для остаточного розрахунку, так би мовити. Бо це було вже після Варчиного листа про тебе.
— Отож вона і розплатилась зо мною! Ох і хитрюща! Не стала ждати, поки я розкажу оте страшне про неї. Поспішила на мене наговорити. Щоб уже хоч би й сказала я, а люди вже і не повірили б: з помсти, мовляв, наклеп зводить на Варку.
— Та що ж таке? — занепокоївся Артем, бо з того, як бринів обурено і ображено Христин голос, розумів, що йдеться про якусь велику прикрість. Христя довго не хотіла про це говорити, а врешті:
(Продовження на наступній сторінці)