— А в тебе що, корова? — похопився Артем, якого раптом осяяла щаслива думка.— То знаєш що, дружище: перекинь мені сюди, через тин, з півдесятка навильників коров'яку.
— А навіщо тобі? — здивувався чоловік.
— Та треба,— ухилився од відповіді Артем. Чоловік не став допитуватись. А докуривши цигарку, як видно, все ще дивуючись — навіщо це йому? — перекинув через тин коров'яку — не менш не більш, якраз п'ять навильників.
Артем переніс гній у повітчину. Тоді скинув шинелю, засукав рукава гімнастьорки і взявся до діла. Ще колись, хлопцем, був неабиякий майстер цієї справи. Не забулася ця немудра наука й понині. Отож не минуло й півгодини, як кизлик був уже готовий. Та ще який! Аж гримітиме! Тут же у повітчині знайшов мотузок, приладнав до кизлика і поклав його в куток, щоб не наткнувся хто ненароком. А далі вже мороз закінчить. Та ще разів кілька водою облити.
Миючи руки снігом із кучугури, Артем міркував: "Але все це іграшки. Звичайно, добре, що хоч такий подарунок Василькові на святки буде. Але взагалі, що з ним далі робити?" Після зустрічі з Христею він якось одразу прохолонув у своїх намірах негайно і, незважаючи ні на що, забрати собі синашку. Бо чимало його побоювань розвіялось. Проте і залишати отак, як воно є, Артем не хотів. Ще поки з матір'ю, то й нічого (на тиждень відпустили її з фабрики), а як поїде? Лишити на оту "кам'яну бабу" з веретеном під комином? Ні, до цього в Артема ніяк душа не лежала.
Отож увечері, коли вже баба з дівчатками полізла на піч спати, заснув і Василько, а Христя після денної крутні в хаті, зморена, сіла нарешті, Артем, сівши поряд на лаві, одразу й почав про це без зайвих слів:
— А чи знаєш, Христе, з якою вовчою думкою я їхав сьогодні в Попівку?
— З вовчою? — аж повернулась вся до нього, вельми здивована.— Хай бог милує! Таке скажеш! — І враз зашарілася.
— Та ні,— заспокоїв її Артем,— я кажу про Василька. Бо я ж навіть не знав, що ти в Попівці зараз. Думав, у Славгороді. І коли б воно було так, то, їй-право, не знаю... Ото хіба що хворий. А то загорнув би в кожушину, на сани — та тільки ти його і бачила б! Забрав би у Вітрову Балку.
— Який ти бідовий! "Забрав би!" А хто б же тобі дав?! Ні, ти цю дурницю раз і назавжди викинь із голови. Ніколи цього не буде. Так і знай!
— А ти не гарячись! Бо я й сам тепер бачу. Після зустрічі з тобою. Що на таку матір, як ти, цілковито покластися можна. Не про це мова тепер. А що, важко тобі з ним.
— Не важче, як і іншим солдаткам. Дарма, незабаром війна вже закінчиться...
— Повернеться вітчим додому! Ти це хотіла сказати? — Але Христя нічого не відповіла.— Чи, може, він уже й повернувсь?
— Ні. Він у полоні.
— А звідки ти знаєш?
Христя пояснила: від'їжджаючи з маршовою ротою на фронт, він сказав їй, що при першій нагоді передасться до полону. А перед тим листа з умовною поміткою надішле. Щоб не чекала більше листів до самого кінця війни.
— Та хто ж він таки — дивувався Артем.— Сказати б, штундист чи молоканин , так і ні: в православній церкві на службі. Пацифіст?
— Не знаю, як по-вченому. А по-простому — дуже хороша, добросерда людина.
— Та вже куди добріш! "Ви там собі як хочете, мовляв, перегризайте один одному горлянки, а я — в кущі!" Ну та це між іншим. А я ось що тобі, Христе, хотів сказати. Нема чого йому більш робити отут. У нашій з тобою сім'ї!
Христя пильно подивилась на нього. Її й розчулили його слова, але й вразили своєю різкістю.
— Не збагну, до чого ти ведеш! Можна б подумати, що сватаєш. Але як же це — при живому чоловікові?!
— Ну то й що! — Іронія Христі його не збентежила анітрохи.— В таких випадках люди розлуку беруть. Отак і тобі доведеться. Тільки й всього!
— Та що вже простіш! А як же тобі з Мирославою Наумівною бути?
— У нас із Мирославою далеко так не зайшло. Але критися не буду: дуже вона мені до душі припала. З першої зустрічі.
— Он бач! — ревниво зауважила Христя.
Артем пропустив повз вуха її репліку, говорив далі:
— І був момент, коли я навіть освідчився їй в цьому. Цілував навіть. І всякі слова душевні їй говорив...
— Ну он бач! — знову не втрималась Христя.— А ти...
— Але все це,— перепинив її Артем,— всього цього могло і не бути зовсім. Коли б ти, зустрівши отоді, на Докторській, окликнула мене. І коли б уже тоді я узнав од тебе все, що сьогодні знаю. Нічого б у мене з Мирославою не було б. А склалося б все зовсім інакше.
Христя здригнулась і руку притисла до грудей, сиділа насторожена. Потім звела на нього очі. —А як же це — "зовсім інакше"?
— А ось так: уже тоді, влітку, ми б із тобою, Христинко, та з Васильком разом утрьох би жили. Родиною! Не глядя навіть на те... Якщо, звичайно, не любиш його так уже вельми, що й розмови заводити про це не варт.— І після паузи:— Чого ж мовчиш?
І тоді Христя поривно звелася з лави, підійшла до каганця на карнизі комина і стала поправляти гніт, що відколи вже коптів. І цим виграла трошки часу, щоб зібратися з думками. Повернувшися потім до нього, сказала упевнено:
— Ні, Артеме, ти помиляєшся! Не було б цього й тоді, влітку. Не могло бути. Я навіть уявити собі не можу, як би це я могла, не дочекавшися його додому... Хоча б навіть і надумала не жити далі з ним, вернутися до тебе! Та як би я у вічі йому глянула! Все життя б потім картала б себе... Ні, ти вже, будь ласка, не підбивай мене на це! І давай, мабуть, спати вже. Якраз і в каганці геть-чисто вигоріло.
Вона швиденько, бо справді каганець ось-ось мав погаснути, постелила Артемові на лаві, а собі на полу, поруч з Васильком; дмухнула на світло, і темрява поглинула їх.
Проте заснути обоє довго не могли. Христя чула кожен рух Артема, як він перевертався на лаві. Чула, як виходив курити в сіни. Потім знову ліг і знову довго перевертався. Чи так твердо лежати було? Ні, не через те. А щоб не подумала, що заснув уже. Коли виникло б у неї бажання щось сказати йому, то щоб знала, що він ту ж мить готовий продовжити розмову.
Христя так і розуміла це. Та чи ж їй до розмови було зараз?! Більше за всякі слова їй тепер потрібні були тиша і самота. Щоб хоч якусь раду дати собі з усіма отими думками та почуваннями, що збурила їх несподівана зустріч з Артемом.
І з яких хіба що сота частка знайшли своє втілення в отій їхній розмові, а решта сплутані, потолочені лежали перед нею — перед її внутрішнім зором,— наче убога нива після того, як прошуміла над нею злива велика, та ще й з вітром... Але дарма! Зате як напоїла вона суху, аж порепану землю животворною вологою!
Удаючи, що вона вже спить, Христя нерухомо лежала горілиць на постелі з відкритими у темряві очима, і здавалося їй, що все її тіло аж бринить зараз, як ота зволожена земля під ясним і теплим сонцем, від щастя, якого не те що не ждала, а навіть і гадки вже про нього не мала. А воно таки випало їй! Вона ще навіть і не збагнула як слід всього значення для неї цієї надзвичайної події, не уявляла, які зміни тепер можуть статися в її житті. Та навіть не хотілося зараз їй про це й думати. Бо вже перша розмова з Артемом на цю тему не так обрадувала, як просто дуже збентежила її. З неї зараз досить було й того, що вона вже знала тепер, як прикро помилялася всі оці роки, отак погано думаючи про Артема. Як про людину безчесну, зрадливу. Тепер, коли вона вже знала і всі обставини отої великої кривди над ними, їй навіть самій дивно було, що вона могла отаке про нього думати. Та чи ж таки людину не видно?! Невже ото за ціле літо не прорвалося б хоч щось! І якщо потім зневірилася в ньому,— сама винувата. Аж навіть картала себе. Але ж потім, передумавши знов, зіставивши факти, рішуче відхилила од себе оце самозвинувачення. І якщо й почувала провину свою, то лише в одному: "Чого було не дочекатися листа від нього, а вже тоді податися в Славгород! Адже саме з цього і почалося все лихо! Чи так вже ото конче потрібно було?.." Та й обірвала себе на півслові, обурена вкрай на себе: "А хіба ж ні? Чи ти вже забула?"
Ні, не забула Христя нічого з отого страхіття. Хоч, певна річ, за ці чотири роки все те вже трохи порохом припало. Отак старанно одвертала Христя протягом всіх оцих років свої думки про те. І аж оце тепер, чи не вперше за весь час відтоді (може, іще й тому, що Артем аж двічі сьогодні допитувався в неї саме про це), але головним чином, щоб пересвідчитися, що таки справді не могла вона вчинити отоді інакше, як вчинила, Христя наважилася врешті. Вона заплющила очі (дарма, що в хаті було поночі, хоч в око стрель!) — з закритими очима таки легше було їй зосередитись. І ось, напруживши уяву, перенеслася вона раптом аж в отой пам'ятний вечір (як поверталася з заробітків), коли, відсидівшись у соняшниках під селом, з одтухлим уже трохи обличчям, через городи, прокралась вона на своє подвір'я і — що вже тут критися! — мов не своїми ногами, безрадісно якось (а все через Варку! — а може, й серце вже передчувало!) переступила поріг у хату. І тільки кинула поглядом по хаті, так і збагнула одразу, що вдома якийсь негаразд, а може, й справжнє лихо.
Більше як чотири місяці вдома не була, але, як видно, за цей час мати щітки і в руки не брала: стіни аж сірі, а з, кутків під стелею (навіть і в тім, де образи) бородами звисало павутиння. Комин задимлений увесь, поколупаний.
(Продовження на наступній сторінці)