— О, нівроку! — Артем обережно і з великою втіхою торкнувсь до його теплих рученят, потиснув тоненькі, але тугі ноженята під ряднинкою. А врешті, з явним захопленням похвалив його, як геройського хлопця.— А тепер тільки видужуй, синку!
— Та вже одно те взяти, що хворобу переборов! — докинула Христя.
— І це, звичайно. Тепер тільки треба після хвороби оклигати як слід та й... Головне що? Чим менше в хаті сидіти. Морозом дихати треба. Я колись, отаким хлопчиною бувши, як оце ти зараз, у хату тільки їсти забігав та ночувати. А то з самого ранку на ковзанці...
— Еге ж, чом не так! — зітхнув Василько.— Якби ж і в мене санчата були!
Санчата? Бодай тобі! І як він не подумав про це! А можна б же було за той час, що сидів у Вітровій Балці, такі санчата змайструвати! Як іграшку! І головне, що й привезти було чим. Ну та дарма!
— Не журись, Васильку! — сказав бадьоро.— І твердо запам'ятай на все своє життя: немає становища у житті, з якого б людина не знайшла виходу. Якщо, звичайно, не ледащо вона та при розумі. Щось придумаємо! А тим часом...
Та що ж це я солов'я байками кормлю! Гостинці ж у мене для тебе є!
Він вийняв з речового мішка ворочок з бабусиними горішками, поклав на стіл, а один горішок приніс Василькові.
— Оце так Дід Мороз! — аж головою хитнула від захоплення Христя.
— Та! Ви жартуєте! — сказав Василько.— А де ж борода в нього? І не сивий зовсім!
— Авжеж, мама жартує,— ствердив Артем, якому зовсім не хотілося зараз гаяти час на зайві балачки, а хотілося чимшвидше — хоч би натяком, коли навпростець не можна, відкритися Василькові.— Ніякий я не Мороз. А коли хочеш знати, то Гармаш я. І ввесь наш рід отак звався — з діда-прадіда Гармаші. Знаєш, що це таке: гармаш?
Василько заперечливо похитав головою.
— Це те саме, що й пушкар. Колись давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи, прапрадід мій, а твій це, виходить...
— Ну й годі для першого разу,— якраз вчасно перепинила Артема Христя.— Іди вже обідати!
Від обіду Артем не став відмовлятись. Сьогодні з самого ранку у нього ще й крихти в роті не було. Тим-то, не дуже, щоправда, налягаючи на хліб (знав, що з хлібом у них сутужно), з апетитом сьорбав теплий пісний борщ (вони вже всі давно пообідали), старанно пережовуючи кожну картоплинку, кожну бурячинку, щоб жодна калорія з тих, що були в мисці, не пропала дурно. Отже, для розмови, та ще жвавої, зовсім не було умов, лише зрідка перемовлялися.
Христя сиділа поруч нього на лаві і крадькома збоку все позирала на нього. І коли питала щось, то більше для того, щоб пересвідчитися, що все це не в сні привиділось. Тільки подумати: остільки років не те що не бачила, а й слова про нього не чула, і раптом... Проте мало й змінився за цей час. Змужнів дуже, звичайно. Трохи волохатіші стали брови та виросли у справжні вуси тоді ще парубоцькі вусики. А то увесь — і очі, і голос, і посмішка, було таке все знайоме і таке все миле їй! Вона й сама собі боялася признатися в цьому. Аж совалась, невдоволена з себе, на лаві. Ото й озивалась тоді до нього, аби що спитати, щоб тільки забити свої почуття. Хоча, звичайно, їй і справді хотілося багато про що розпитати його. Відклала на післяобід.
І ось настала ота жадана година. Навіть і покурити не дала чоловікові — вийти надвір (а в хаті він не хотів накурювати),— мерщій звернулась до нього:
— Ну, а тепер, Артеме, твоя черга. Розказуй ти про себе. Артем не від того був. Але звідки ж починати? Як виявилось, останні вісті про нього в неї були майже чотирирічної давності. Ще отоді, як у Вітровій Балці була, запам'ятала, що приїздив на великдень додому...
Е, багато води спливло в річках відтоді! Якщо підряд розповідати все, то й до завтра не виоратися з цим. Хіба що побіжно. На Харків рушив був з Петром отоді. Стали робити на паровозобудівному заводі. Років півтора проробив, поки під забастовку до тюрми не потрапив. Трохи сидів на Холодній горі. А в шістнадцятому році — саме перед весняним наступом німців — на фронт відправили. Рік провоював, був поранений. Після госпіталю у Славгороді в саперному батальйоні служив.
— У нашому Славгороді? — аж віри не пойняла одразу Христя.
— Ну, а в якому б же!
Христя довго сиділа, замислена тяжко. Потім раптом повернулась до нього всією постаттю й сказала, ледь стримуючи хвилювання:
— То виходить, що я отоді таки тебе бачила! — І, навіть не давши йому висловити ні сумніву, ні подиву, говорила далі:— Можу навіть сказати де і коли. Влітку було це, на Докторській вулиці, надвечір, саме поверталася з подругами з роботи. Було це після дощу: пам'ятаю калюжі. Але ти й тоді йшов! Можливо. Бо чого б же ви!..
— Що ж, могло бути,— не дав докінчити Артем.— Ходив я по Докторській, доводилось, певно, й під дощ. А чого ж було не гукнути?
— Вже ж не чого! Та й потім я зовсім непевна була. Думала — може, просто схожий на тебе. А до всього ти ще і йшов не сам...
— Гляди, чи не з дівчиною! — пожартував Артем.
— А що? — пильно глянула Христя на нього.— Невже ото такий за ці роки охотник до дівчат став?
— Та я жартую.
— А бог тебе святий знає тепер! — знизала плечима Христя.— В усякому разі, тоді ти йшов якраз із дівчиною. Та ще як! Майже обнявшись! За полою шинелі накрив їй плечі.
— О, навіть так! — посміхнувсь Артем, але посміх на цей раз вийшов неприродний, вимучений. Авжеж, то він і був тоді. І добре пам'ятав цей епізод до дрібниць. Бо за ці дні у Вітровій Балці, коли у вільні хвилини (в безсонні ночі найчастіш) згадував про Мирославу, то в ряді інших зустрічей з нею і ця спливала в пам'яті завжди і неодмінно. Може, тому, що вперш отоді, проводячи її додому (читала лекцію в батальйоні, а задощилося раптом, а вона в самій батистовій блузочці), він через усе місто пройшов із нею пліч-о-пліч під одною шинелею, і вперше стільки говорили з нею наодинці.
Ну й що б же було отак і сказати! Але замість того Артем силувано посміхнувсь і сказав:
— Чудеса! За п'ять років один-єдиний раз зустрілись випадково, та й то... І треба ж було, щоб отак... щоб в отакому непідходящому вигляді був!
— Чому "в непідходящому"?! Хто ми й тоді вже були одне одному? Чужі люди! Чи, може, скажеш, не пора вже й тобі про свою сім'ю думати? Ти ще не оженився на ній?
— Ні, парубкую ще! — І знову не сподобавсь Артем сам собі за оцю відповідь. За самий тон, яким сказані були оці слова. Але тепер уже знав і причину: Його боляче вразив отой спокій, з яким Христя розповідала про зустріч із ним та дівчиною. Отож хотів-таки дошкулити їй. Та, як видно, не так легко було це зробити.
— Дарма! — по невеличкій паузі сказала Христя.— Дівчина славна.
— А звідки ти знаєш?
— Кого? Мирославу Наумівну? Та хто ж її в Славгороді не знає! Не раз була і в лікарні в неї, і вона на нашій фабриці не один раз виступала. Прямо скажу: геройська дівчина. Інша справа, що, може, не дуже до пари ти їй. Ні, не через те, парубок ти гарний, показний. А просто, що невчений.
— А ти не вболівай отак за мене. Хоч і невчений я, зате добре дрюкований. І коли б тільки захотів, то хоч і зараз!..
Христя знизала плечима.
— Може, й так.
"Ні, це вже чорт батька зна що! — аж зуби зціпив Артем.— Коли вже парубоцькими ділами своїми вихвалятися став,— далі вже нікуди! Треба перекур зробити!"
Тремтячими від роздратування пальцями він скрутив цигарку, потім накинув на плечі шинелю й вийшов надвір покурити. За порогом став і, раз по раз затягуючись цигаркою, картав себе нещадно. "Ох, і свиня ж! І що це заїло в мені отак, що аж із трибків зійшов?! Прикро, що не ревнує? Ой, дурню ж нещасний! Та хто ти для неї тепер?! Як чоловік у неї є! І чого ти хочеш від неї? Нічого? Ось не бреши! А чого ж ти, як той в'юн слизький, закрутивсь, коли мова за Мирославу зайшла? Приховати хотів! Ну заради чого?"
На це запитання Артем нічого не міг відповісти. І взагалі зустріч із Христею, отака несподівана, та й всі оті несподіванки, що відкрились йому з її розповіді, так сплутали все в Артемовій голові, що для того, щоб розплутати, доведеться ще й самому, та певно і не раз, пройти по всіх отих страшних життьових вибоях. А на це час був потрібен — і самота.
Цигарку за цигаркою палив він без перерви, блукаючи як неприкаяний по подвір'ячку. Отак, не помічаючи того, і в повітчині він опинивсь. Спіймав себе вже тільки на тому, що сидить навпочіпки перед купкою дрівець і щось шукає серед них. Збагнув! Тепер уже й свідомо і уважніше став шукати, перебираючи кожну дровинячку. Та марна праця! Жодна з них не годилася хоч би для поганенького полозка. Чи піти до сусідів попитати? Вийшов з повітчини й спинивсь у роздумі. І раптом кинувся від несподіванки.
— Ей, браток! — гукнув із-за тину такий же, як і він, недавній солдат, у шинелі, в шапці-плетьонці, з вилами в руках.— Чи нема закурити?
Артем підступив до тину й подав кисет.
— А я дивлюсь,— крутячи товстелезну цигарку, говорив Христин сусіда,— що воно за чоловік? Родич, мабуть?
— Атож. Із города. Приїхав на ярмарок у Хорол. Може, сала, пшона,— вигадав Артем, щоб уникнути зайвих розпитів.
— Е, сала нема. Ну, а грудку масла можна б,— сказав сусіда.
(Продовження на наступній сторінці)