Отак чисто було і в Гармашів. З тією різницею, що тут було аж два оповідачі. Але й то насилу вправлялися, щоб задовольнити цікавість матері, Орисі, Мотрі і навіть Кирилка. (Тільки Софійка з Федьком спали собі на печі, зморені за день власним клопотом). Коли ж цікавило кожного не тільки те, що самим припало, а й те, що родичам та сусідам. Другі півні заспівали, як нарешті вклалися спати.
І тільки погасили каганець, ще й не заснув ніхто, як у передпічне вікно раптом хтось обережно постукотів у шибку. Хто б це міг об такій порі?! Артем вже намірився встати, але Остап похопився перший. Підійшов до вікна — нікого нема. А застукало в двері. Остап вийшов у сіни. В хаті всі мимоволі насторожились. Чути було, як відсунув Остап сінешні двері і з кимсь говорив. А за якусь мить вернувся в хату.
— До тебе, Артеме,— сказав і додав здивовано:— Пріська Гусакова.
— Чого їй? Та ще об цій порі!— здивувалась мати.— І чого ж ти в хату не покликав?
— Не хоче. Нехай, каже, у сіни вийде. Секрети, видно, якісь завелись.
Артем взувся босоніж у чоботи, накинув на плечі шинелю і вийшов у сіни.
— Де ти тут є?— спитав, нікого не бачачи в темряві.
— Осьдечки я!— озвалась стиха Пріська.— Розбудила тебе. Ну, діло таке, що до ранку побоялася ждати. Павло мій приїхав.
— Знаю!— Для Артема це справді не була новина, бо ще під час зборів бачили ті, що товпились під школою, як він верхи на коні проїздив вулицею. Навіть спинився був, спитав, що за збори, та й поїхав собі.
— Не все ти знаєш!..— сказала Пріська. Вона теж не все знала спочатку. Сказав, що на святки у гості, та й все. А вже потім, як полягали спати, поснули старі,— він і признався їй, що не сам, а цілий загін гайдамацький, з Чумаком Корнієм, увечері сьогодні прибув у Чумаківку. Там і ночують — по хатах. А він відпросився додому. Але й у розвідку вроді.— Про тебе питав, чи нема тебе в селі.
— Дякую, що сповістила.
— Дякувати нема за що: я ж роздзвонила про тебе по всьому селу. Рада, що змогла попередити. Але і просьба у мене до тебе. Заарештуйте Павла! 1 в холодну закиньте! — І пояснила трохи здивованому Артемові:— Бо так же йому хоч круть-верть, хоч верть-круть: чи перед селом винуватим бути, чи перед своїми—зрадником. Каже, можуть навіть і розстріляти за це. А якщо під арештом — хіба ж він винен, що не зміг із розвідки у хутір вернутись завтра вранці!
Артем хвилинку подумав.
— Ні, Прісько, в холодну ми його закидати не будемо. Ти вже сама його заарештуй: приспи гарненько, а вранці, як стане збиратись, попередь, що за ним іще з ночі пара очей стежить. І щоб не рипався нікуди, а то і незчується: куля його і на коні наздожене.
Вирядивши Пріську, Артем вернувся в хату і, поки розповідав Прісьчину новину, перевзувся як слід (з онучами), одягнувся і, заспокоївши домашніх, що все буде гаразд, пішов з дому.
В економію подався Тимоху Невкипілого попередити.
Пішов через став, навпростець. І тільки вийшов на берег, як його спитали — хто йде? Артем назвав себе. Підійшли Куниця Овсій та Терешко Рахуба. На розпити, де Тимоху спобігти можна, сказали, що в караульному приміщенні, певно. Як заступали в караул, був там.
Де було караульне приміщення, Артем знав — у чоловічій людській. Наймити вже більше тижня жили в приміщенні контори. А тут Невкипілий ото й облюбував собі місце для караулу. Хоч печі відтоді ще так і не перекидали і диміла вона немилосердно, а все ж пересидіти чи й перележати ніч можна було краще-таки, аніж на холоді.
Зараз диму вже в хаті не було,— давно вирипали дверима. На полу на соломі покотом спали одягнуті люди, бійці з червоногвардійського загону. Біля дверей у пірамідці стояло з півдесятка гвинтівок. За столом сиділи Невкипілий, Легейда і з наймитів економії — воловик Хрін, старший конюх Микита, чабан дід Свирид, скотар... Зайняті були тим, що з загального списку, оце допіру увечері складеного на сходці, вибирали і розписували в окремі списки — коні окремо, воли окремо, і так само вівці та корови. З тим, що такі списки, підписані потім голевою загальних зборів Нев-кипілим '?а головою сільського комітету Легейдою і скріплені печаткою сільського комітету, правитимуть вже за документи, на підставі яких видаватимуть потім худобу людям. У списках вже проставляли — якого саме коня чи пару волів належало видати тому чи тому. Причому виходили з різних міркувань, не виключаючи, мабуть, і особистої прихильності чи, навпаки, неприязні до того чи того прізвища в списку.
Саме кінчали вже. Артем почекав, поки вправилися вони, а тоді розповів про свою недавню розмову з Пріською. Новина всіх хоч і збентежила, але не дуже знепокоїла.
— Всього-на-всього десяток! Ну, це нам не так вже й страшно!— сказав Невкипілий, виймаючи з кишені годинник, позичений йому на ці дні Артемом.— П'ять уже!— Він розбудив із тих, що спали на полу, аж трьох одразу: двох послав на підмогу тим, котрі вже стояли на варті, звелівши придивлятися, прислухатися до шляху. А одного — до Левчука спершу, а тоді до Грицька Саранчука — з наказом негайно ж у повному складі прибути обом взводам сюди.— Запам'ятай, що у повному складі,— повторив він трохи заспаному ще Остюку Івану.— Щоб не тільки ті, що з гвинтівками, а й решта — з холодною зброєю. І без паніки! По секрету шепнеш командирам взводів, що гайдамаки у Чумаківці. Небагато. Нас більше. А все ж, береженого, як то кажуть... Щоб часом сьогодні вони не розстроїли нам музику. Іди!
А тоді й самі вийшли з Артемом, щоб на місцевості обрати найвигідніші місця на подвір'ї для засідок-секретів.
За півгодини прибули обидва взводи. Чоловік біля двох десятків. Невкипілий роз'яснив бойове завдання: з огляду на те, що в Чумаківці гайдамаки,— якнайпильніш охороняти маєток, а потім спокійно дати розподілити худобу та інше майно. А тоді звелів розмістити своїх людей — один взвод у чоловічій людській, а другий — до дівчат. Якраз і світло в хаті у них засвітилось. Та й не тільки у них. І по халупах наймитських світилося вже.
І те ж саме було на селі: не було, мабуть, хати, де не світилося б. Та це не були звичайні досвітки, коли молодиці встають собі нишком — нехай посплять і діти та й чоловік (все одно робити йому нема чого)—та й мерщій сідають за прядку. Зараз не до прядки було. І саме чоловікам більше роботи було, ніж жінкам. Бо не всі ж такі передбачливі були, що заздалегідь приготували вже будь-який притулок для худоби. Отож по всьому селу по бідняцьких дворах дзвеніли сокири, гупали ломи, диркали пилки.
На сході небо ледь-ледь починало світліти — з густо-синього переливалося в бірюзове. Вище над ліщинівським лісом підвелась ранкова зоря.
Влаштувавши своїх людей, Левчук та Саранчук з Невки-пілим та Артемом, а до них приєднались і ті два командири взводів, що вартували з самого вечора у маєтку, ішли через просторе подвір'я економії до сінника біля клуні, щоб з цього переднього рубежу почати організацію оборони. На ходу обмірковуючи, як найкраще зробити.
Дехто пропонував не в сіннику навіть, а висунути заставу геть подалі від маєтку, біля он того ожереду обіч дороги. І коли б гайдамаки надумали сюди, то попередити їх, щоб краще вертались. Коли не хочуть, щоб їх виклали всіх до одного. Бо є кому і є чим. На підтвердження можна буде навіть і залп угору дати, не пожаліти по одному патрону на брата. Невкипілий спитав Артема, яка його думка.
— Та бачите, хлопці,— трохи зам'явся Артем,— коли б же я цими днями не виїздив із села, то вільніше б мені було говорити. А то боюсь, як би і вас не підвести під монастир та й самому потім не гризти себе — в разі чого,— що підбив вас на отаке, може, і рискове діло!
— Кажи.
— Ну який нам смисл одігнати їх, та й все?— запалився раптом Артем.— Тим паче, що їх там всього-на-всього десяток якийсь. Це все одно, що комара — скільки не одгонь, а задрімаєш потім, неодмінно нап'ється крові. Куди вигідніше заманити їх у двір, у пастку, та й обідрати з них шкуру: обеззброїти, коней забрати. А самих — межи плечі — на всі чотири сторони.
— Е, чом би не так!— зітхнув Невкипілий.— Не можна рискувати. Обеззброїти, може, й не штука. Але ж чи так вони з цим і примиряться? А що, як за гвинтівками більше число їх наїде?
— Щоб за гвинтівками, то навряд,— сказав Левчук.— А от за кіньми з сідлами — дуже можливо. Одразу видно, Артеме, що не в кінноті служив. Та кіннотник навіть із бою, коли коня вбили під ним, сідло неодмінно повинен винести. Інакше — йди у піхоту. За кіньми та сідлами можуть приїхати. І не десяток вже!
— За п'ятдесят верст? В отакий напружений момент! Не думаю.
І ця упевненість Артема, власне, й вирішила справу. Ще поговорили, навіть посперечалися трохи, та й більшістю (Артем не брав участі у голосуванні) вирішили таки рискнути. Хоч би заради самих гвинтівок. Чи на гірший кінець — видно буде по обстановці — хоч би навіть заради самих патронів, яких у них, напевно, вдосталь.
Отож вибрали на скотному дворі зручні місця для засідок, точно визначили, якому взводові де по тривозі зайняти місця, і вернулися на чорний двір до людської.
(Продовження на наступній сторінці)