Світало. Завалували по селу собаки, як видно, заворушився народ: до школи, певно, почали вже збиратися. Але згодом виявилось, що ні, не до школи, а просто в економію народ повалив. Не знати, чи то Пріська не витерпіла, комусь іще сказала про гайдамаків, чи, може, сполошило селян те, що бачили, як перед світом і з Новоселівки, і з белебня пройшли, майже підтюпцем пробігли, червоногвардійці отуди ж — у напрямку до маєтку, ото й заколотилися. Спершу поодинці, по двоє-троє, а далі юрбами йшли. Розтікалися по просторих дворищах економії, шукаючи Тимоху, бо всі знали, що він вартує із своїми бійцями отут.
Тимоха заспокоював усіх, що все буде гаразд. Бо все йому відомо (а не на що ж і розвідка є), і необхідних застережливих засобів ужито. Тим-то найкраще їм отак гуртом і вернутися до школи. Бо час уже й сходку розпочати. Та деі Ніхто й не думав про те, щоб іти звідси. А народ все прибував, як весняна вода у повідь.
Отоді у котрогось і виникла думка, щоб провести сходку не в школі, а в економічеській клуні, де влітку "Просвіта" вистави влаштовувала. До півтисячі народу вміщалося. Заглянули туди — можна цілком: на сцені, в декораціях, навіть і стіл стояв, готовий для президії. Лишалося тільки викотити на двір кілька сівалок та жаток та розставити звалені в купу ослони. Сказали Легейді про це. Він і вхопився за цю пропозицію. Зразу ж послав одного до школи, щоб усіх спрямовував сюди, а конюха Микиту попросив запрягти коня в сани — за Прокопом Невкипілим з'їздити. Бо не дійде старий сюди. І за які півгодини, тільки зажевріло небо на сході, загальні збори вітробалчанської громади вже продовжували роботу — в клуні.
На дворі лишилися тільки вартові. Проте всі оружні, а серед них і сам командир, Тиміш Невкипілий, розташувалися в клуні неподалеку від воріт, щоб кожної миті, в разі потреби, без всякої затримки могли вибігти на двір.
Але минала година по годині, а потреба все не виникала. Іноді Тимоху брав сумнів, чи не заґавилися вартові, і він виходив, щоб перевірити. Ні, вартові були на своїх місцях. Та й, окрім них, біля воріт клуні знадвору на сонечку, що вже підбилось і пригрівало в затишку, завжди товпилось з десяток заядлих курців, які теж помітили б, бо весь путівець — треба було тільки за ріг клуні виткнутись — аж до самого Великого шляху був перед очима. Заспокоївшись, Тимоха знову заходив у клуню, де з самого початку зборів кипіли пристрасті, що й не рівняти їх до вчорашніх.
Воно і вчора теж, особливо ті, кому припадало всього-на-всього півдесятка овець, лишались невдоволені, але їхнє ремство не бурхало отак. Бо, переважно це були люди невибагливі, тихі, для яких голос громади був законом, що не підлягав запереченню. Немало й на сьогодні у списку ще лишалося людей поміркованих чи й просто совісних. Декотрі з них, як Саранчук Гордій, наприклад, самі навіть одмовились від своєї частки, мовляв, найнеобхідніше в хазяйстві є, хіба що, може, сотні дві-три цегли на піч, як Грицькові будуватиме хату, але й то можна не даром, а за гроші. Та не всі ж були такі. Чимало лишалося на сьогодні у списках ненажер, рвачів, горлохватів. Ще ті, котрим припадало щось (сівалка — на двох, жатка — на чотирьох, кінна молотарка — на шістьох), хоч і теж не мовчали, знаходили причину для невдоволення, проте кінець кінцем вгамовувались. Але ті, кому громада більшістю голосів відмовляла, як людям заможним, у яких не було підстав і розраховувати на будь-що з панського добра,— горлали найбільш. Отож і не диво, що за гвалтом ніхто з присутніх і не помітив, коли у ворота прошилив голову схвильований Рахуба й неголосно гукнув до Невкипілого:
— їдуть!
Тимоха без особливого поспіху, щоб не привертати уваги тих, що сиділи і стояли спереду, вийшов із клуні, наказавши всім своїм хлопцям, котрі були біля нього, виходити за ним поодинці. Без паніки!
Справді — їхали. Ще тільки з шляху на путівець звернули, а це якраз верства звідси,— добре видно було на білому снігу темну пляму — ватагу гайдамаків. Було їх більше десятка, певно. Невкипілий наказав своїм зайняти раніше намічені місця — засідки. Частина, озброєні "холодною зброєю", переважно вилами-двійчатками та рожнами, лишилися при ньому, тут же, під клунею.
До самого ожереду соломи обіч шляху (куди Левчук пропонував тоді виставити заставу) невідомо було, чи поїдуть вони в село, чи по наїждженій колії, що вела сюди, звернуть в економію. Звернули. Тепер вже, за дві сотні кроків, добре видно було: попереду їхав Корній Чумак, за ним по три в ряд чотири ряди вершників. Всі оружні, але гвинтівки за плечима. Ніяких войовничих настроїв по них не помітно було. Невкипілий вирішив ніяких заходів не вживати. Закуривши цигарку, спокійно на вигляд, чекав, поки під'їдуть до самої клуні. Бо колія у двір вела якраз повз клуню.
— Не гребуй, Тимохо, гвинтівками,— неголосно сказав Артем до товариша.— Добро це на дорозі не валяється.
— Побачимо!— відказав Тимоха і глибоко затягся цигаркою.
Під'їхавши до клуні, гайдамацький загін спинився. На вороному баскому коні — Корній Чумак, у сивій смушевій шапці з зеленим денцем, у сірій — з шинельного сукна — не то бекеші, не то жупані, з фронтовими погонами поручика на плечах. Щойно побритий, рум'яний з морозу, у білому башличку, він мав вигляд дуже мальовничий. Особливо на фоні своїх козаків: хоч і в нових шинелях, але все ж таки у солдатських плетьонках — яким ти її кандибобером не одівай, однаково хвацького вигляду не набудеш! Чумак кинув оком на гурт селян біля воріт клуні, не надавши ніякого значення вилам та рожнам у руках декотрих, і, оглянувшись до своїх козаків, сказав іронічно:
— Щось не дуже гаряче, хлопці, нас отут зустрічають!
— Та просто холодком!
З гурту котрийсь відповів:
— А ти що хотів? Хліба-солі? На вишиваному рушничку?
— А хоч би й так!— сказав Чумак, хмурячись. З гурту виступив раптом Теличка Антон, підійшов до Чумака і, простягши руку, сказав:
— Було б же попередити. На, держи мої п'ять. Антон Теличка. Може, забув, давно не бачились. Лівий есер.
Чумак не дуже охоче подав руку цьому, як він одразу ж охарактеризував для себе Теличку, підозрілому типові. І нагло насторожився, почувши в клуні гучні вигуки.
— А що це у вас? Чи не вистава — у будень, з самого
РаНКУ? 146
— Еге ж! "Сватання на Гончарівці"! — не втерпів Артем. Чумак навіть по голосу впізнав його, зиркнув, вражений: "Ось де ти, голубчику!"— і торкнув острогою коня, щоб під'їхати ближче. Але Теличка схопив за повід.
— Не гарячкуй!— застеріг неголосно, а з наголосом.— Спершу он сюди глянь,— хитнув головою на сінник, де з-за стогу визирало двоє оружних з гвинтівками напоготові.— А тоді он туди. На кожного з вас принаймні по два стволи націлені зараз. Отож гарячкувати нема чого.
— Та й теревені правити теж годі!— озвався Невкипілий, кинув цигарку і виступив з гурту. І за ним, як по команді, всі червоногвардійці, що з "холодною зброєю", обступили всю гайдамацьку ватагу.— Злазь, поговоримо трохи.
— Я й так, із сідла, можу.
— Це щоб я голову на тебе задирав? Не вийде! Злазь, поки не зсадили.
Чумак іще вагався. Що вскочив у халепу, це він уже усвідомив, не знав тільки ще, чи так вже безвихідно вскочив. Може, спробувати прорватись-таки? Але Дудка Лука, що вже терся біля самого коня, мовби вгадав його думки, сказав:
— Ну все ж одно доведеться встати, Корнію. Чи куди ти заїдеш? Попругу в твого коня я ж відпустив уже.
Чумак ногою перевірив — справді, попруга теліпалася під черевом у коня. Тоді подав команду своїм козакам спішитись і сам зліз з коня.
— Про що буде розмова?— звернувся від до Тимохи.— Ти хто такий?
— Сторож громадський. І оце все — сторожі. Добро народне охороняємо. Від усяких несподіванок. А ви що за люди? І чого вас сюди бенеря занесла? Та ще в отакий день!
— Тебе не спитали!
— Ну і все! От і кінець розмові. Здавайте зброю!
— Що таке!?— обурився Чумак. Але десятків зо два селян — і з Тимошиного загону, і звичайні собі "мирні громадяни"— врізалися в їх стрій. Артем перший подав приклад: зняв шапку в одного з гайдамаків, ткнув у руки, сказавши: "Тримай, щоб у снігу не викачалась". А тоді зняв через голову в нього гвинтівку, що висіла за спиною. Інші чинили так само — кожен у свій спосіб. І за яких дві-три хвилини вся ватага Чумакова була обеззброєна. В цей час відчинились обоє воріт клуні, і народ валом повалив звідти. Більшість з них просто рушили мерщій на скотний двір. Але чимало зацікавлених стовпилося навколо гайдамаків. Почулися розпити у своїх — що за люди? Чого?
— А оце вам і "Сватання на Гончарівці" таке!— сказав Тимоха до гайдамаків.— Сходка кінчилась. Зараз народ почне ділити панське майно. Що, Корнію, чи в носі закрутило?
— Анітрохи!— відповів Чумак, не знати, щиро чи тільки прикидаючись таким байдужим.— Було б іще за ким уболівати! Своїх вистачає! А тут — до всього ще й кацап осоружний! Але наказ є наказ. Чи ви хоч не прикінчили його?
— Цілий. Можеш почоломкатися.
— А тільки поспіши,— докинув хтось.— А то вже Чуба-рика подали до ґанку.
(Продовження на наступній сторінці)