— А ти нам байок не розказуй! Теж грамотні! Чи не ту саму академію Докії Петрівни кінчали?
— А потім, товариші, треба зважити й на те, що в дворі ж люди жити залишаються. Сьогоднішні наймити маєтку.
— Та житлових будівель ніхто ж не збирається!— гукнув хтось із натовпу.
— А їм, окрім житла, ще й інші будівлі потрібні будуть. А крім них, ще й прокатний пункт у дворі було б дуже доцільно організувати. Та вже й початок покладено, ось цілий список охочих...
Але далі вже й не довелося йому говорити: у вікно, що відколи вже стояло відчинене, як душник — для свіжого повітря, а перед ним товпився народ (перейшли від ґанку, бо сюди чутніш)—загукали раптом:
— Іде! Легейда йде!
— Ні, Артеме,— сказав Невкипілий Прокіп, підбиваючи підсумки дискусії,— це ти загнув трохи.
— Чи од вас це, Прокопе Івановичу, чую? Нехай би це Антон Теличка казав!
— Не Теличка це каже і не Прокіп Невкипілий,— сказав Прокіп Іванович.— Народна мудрість отак гласить: хочеш з кутка павука вигнати, змети і павутину!
Артем не здавався.
— Якщо за цією мудрістю діяти, то, виходить, і по містах робітникам слід заводи в повітря повисаджувати, рейки з залізничних насипів познімати. Бо й це ж павутиння капіталістичне.
— Як воно по городах треба, це робітничому класові видніш,— сказав Невкипілий.— Нехай робітники й вирішують.
Ще й після цього Артем не спинився б, певно, але збагнув, що марна праця: не було до кого говорити. Вся увага людей привернута була до дверей у коридорі, звідки чути було гомін. Та ось і в класі рухнувся натовп, даючи прохід Легейді до столу президії.
— Ну, от і гаразд,— сказав Невкипілий.— А ми якраз майже про все вже домовились. Отож не будемо часу гаяти. Та й, мабуть, засвітіть вже каганці. Хто там ближче біля них. Починай, Петре.
Легейда розгорнув подвірну книгу і в надзвичайній тиші, що залягла в класі, незвичайно прозвучав його голос, коли зачитав перше прізвище:
— Авраменко Грицько Охрімович!
— Я!—наче на ротній вечірній перевірці, гукнув десь од дверей Грицько.
Легейда читав далі:
— Сім душ сім'ї, землі — десятина з чверткою, худоби нема ніякої, нема й інвентаря.
— Ну то що громада скаже?— спитав голова зборів.— Що йому з добра панського, нашим і предків наших кривавим потом нажитого?
— Коня!— гукнув хтось із натовпу.
І до нього приєднали ще кілька душ свої голоси:
— Авжеж, коня! З отакою сімейкою без тягла — як же це можна?! Пиши — коня.
— Та ще й доброго!— докинув Лука Дудка і, звертаючись до старшого конюха Микити:— Найкращого, Микито, щоб підібрали йому. Не так це заради Грицька, як дідові Охрімові в подяку. За те, що дзвонив сьогодні гарно на сходку. По-великодньому!
Іншим разом підхопили б цей жарт. Але зараз ніхто й словом не прохопивсь (кожна хвилина часу дорога!). І тільки конюх Микита цілком серйозно сказав:
— Підберемо. Аякже! Невкипілий проголосував.
— Одноголосно! Ну ось і маєш, Грицьку.— А до секретаря:— Записуй у список.
— Дякую щиро, громадо чесна!— зворушено сказав Грицько Авраменко.
Легейда читав далі:
— Авраменко Іван...— І тільки тепер спохватився: який же Йван, коли його ще в чотирнадцятому році забито десь у Східній Пруссії.— Олена Іванова тут?
У приміщенні не було. Гукнули надвір у вікно. Протовпилась жінка до вікна ближче.
— Сім'я з п'яти душ,— читав Легейда,— землі — десятина з восьмухою, худоби нема.
— Ну що ж Олені?— спитав голова зборів. Пауза. Бо таки нелегко було визначити, що саме.
— Та коня б і їй треба,— врешті, подав хтось не дуже сміливо свою пропозицію.— Щоб з Грицьком могла в супрязі...
Але зразу ж йому й заперечили:
— На ті сорок коней багато ще буде трудніших сімей. Корову Олені. Якраз і діти ще малі в неї.
Але, почувши це, Олена забідкалась. Та навіщо ж їй та корова? А на полі робити чим? То б із Грицьком і виорала б, і звезла б додому... І доводилось жінці пояснювати (а охочих на це діло знайшлось немало!), що й коровою можна буде робити в супрязі. Хай і не з родичем (та бійся родичів, молодице, як вогню!), а з такою ж, як сама, удовою-солдаткою. А до того ще й приплід: щороку коли не теличка, то бичок. А підросте, то вже й бузівок. Є з чим і на ярмарок вже. А до всього ще й молоко для дітей.
— І яке вже там молоко, як у ярмі ходитиме!
— Не все ж у ярмі. А взимку? Як добре годуватимеш, то й доїтимеш.
— І чим би я годувала її! Та вона мені вуха пооб'їда! Отак і було вже потім,— перекатами йшло: одні лишалися
задоволені (хоч і не цілком, така вже природа людська!), а декотрі приймали свою частку з плачем та наріканнями. Чимало й прикрих слів сказали одне одному. Робили й відводи декому.
З Мусія Скоряка почалося. Іще й черга до нього не дійшла. Про Остапа Гармаша саме йшла мова. Хтось гукнув був і йому коня. Остап рішуче від коня одмовився. Ніколи, мовляв, не доводилось робити на конях (згадав при цих словах "своїх" корінних в артилерійському дивізіоні, і аж серце защеміло), на волах все більш доводилося робити. Уже в нього й напарники-компаньйони е: зять Муха Дмитро та обидва Скоряки — Мусій і старший син Андрій. Щодо Андрія, то особливих заперечень проти нього не було (так само і щодо Дмитра Мухи, який тут же ствердив свою згоду), але сама згадка про Мусія Скоряка збентежила декого. Загомоніли, загорлали. І все зводилось до одного:
— Мусій свою частку вже одержав. Разом з Тимохою Невкипілим. Отакого коня ухлудили!..
— Та я ж розказував, як воно сталося!— обізвався Мусій.— Гайдамаки одібрали, а нам таке покинули!..
— Ну ото вернетесь з Тимохою в оте село, де Киргиза свого покинули, приведете... А поки що шукай собі, Остапе, іншого напарника.
І, може, на цьому й порішила була б громада. Коли б не взяв слово — це вже вдруге за вечір — Артем Гармаш. І він теж спочатку напустився був на Скоряка:
— І де ваш глузд, дядьку Мусію? Ну, вже ж бачте, що підвела вас фантазія ваша, боком уже виходить вам, так ні,— треба ще й далі... Сказали б уже чисту правду громаді. Тимоха не велить? Ну, за Тимоху нічого не скажу, оскільки його тут на зборах нема. Не уподоблюсь декотрим, що саме й раді такій нагоді. Та й плетуть поза очі всяку дурницю! Добра дяка за те, що чоловік яку вже ніч не спить, мерзне, добро народне з хлопцями своїми охороняє. Щоб було ж нам що ділити. А головне, що все оте, про що дядько Мусій розказує,— нісенітниця. І Киргиз у тому числі. А діло насправді було ось як...
Артем вважав, що, коли він розкаже про участь Тимохи Невкипілого з кіньми в отій бойовій операції разом з заводськими червоногвардійцями, то громада — нехай і не складе подяки йому за це, але ж і не повернеться ні в кого язик дорікнути йому за вбитого гайдамацькою кулею коня. Але помиливсь. Знайшлись і такі.
— Вольному — воля, як то кажуть,— зауважив котрийсь.— Але навіщо було?.. От і маємо! А могли ж і обох коней побити!..
— Та ні, ти скажи, чого було лізти не в своє діло?— докинув другий.
— Не в своє?— аж скипів Артем.— А чиє ж це діло — зброя для революції? Не наше? Е, люди добрі!..— похитав докірливо головою.— Не скажу це про всіх, але багатьох, бачу, ні три роки війни, ні революція нічого не навчила! За три роки в окопах хіба що воші ськати у себе навчились! А дев'ять місяців революції по мітингах гав, як видно, ловили. Що й досі отакої істини не зрозуміли: та не хто ж інший, а тільки робітничий клас здатний вивести людство з капіталістичного рабства! І тільки у братському союзі з ним, тільки підтримуючи робітництво завжди і в усьому до кінця, селянство визволиться з вікової поміщицької кабали! Без цього — даремні потуги. Даремні й сподівання. Та ось і зараз, хоч би й оцей факт взяти: Червону гвардію славгородську, яка зараз сковує собою цілий гайдамацький курінь. Коли б не вона, чи сиділи б оце ми з вами на зборах, поміщицьке добро ділячи? Якраз! По хатах, як ті ховрахи, сиділи б кожен собі та тільки б ласо позирали на панський маєток. Як кіт на сало. Бо підступитися ніяк було б! Десяток гевалів з гайдамацького куреня стеріг би маєток. Як цепові собаки. А то бач — нема!
— Ну та гаразд! Простимо вже їм коня. Раз таке діло. Де п'ють, там і ллють! Читай далі, Петре!— почулися голоси з натовпу.
Уже в шкільному сарайчику Макара Івановича давно півні проспівали північ, а збори ще тільки один раз пройшлися по списку, на вибір розподіливши поки що тільки саму худобу. Майже за дванадцять годин у прокуреному примііденні аж почаділи трохи. А як ті сердешні жінки, що надворі на морозі дванадцять годин?! (Хоч і бігали, певна річ, до сусідів перегріватися). Тим-то без особливих дебатів ухвалили перенести збори на завтра.
— А тільки ж не залежуватись!— застеріг голова, Прокіп Невкипілий.— Як світ, щоб уже всі були в школі! Щоб до обіду і впоратись. Куй залізо, поки гаряче!
XXIII
Допізна цієї ночі не спали вітробалчани. В кожній хаті чекали батька, коли він повернеться зі сходки. А тоді ставили на стіл холодну вечерю, бо від самого обіду крихти не було в роті, і обсідалися самі круг нього — цікаві, з розпитами.
(Продовження на наступній сторінці)