Андрій Олександрович був хорошим керівником, він розумів, що новій Радянській державі потрібні й радянські кадри, і усіма засобами сприяв навчанню свого молодого співробітника.
Так минуло перше півріччя. Микола успішно склав усі заліки. Зате його дні і ночі були ущільнені до краю. Він помітно схуд, змарнів, бо харчуватись доводилось знов як-небудь, то всухом'ятку, то в студентських їдальнях, де того часу годували не найкраще.
Крім занять в іституті і роботи в установі, Микола знаходив час для читання української і російської літератури, головним чином поетів. Вивчення російської поезії почалось ще до приїзду Юрія. Тоді поетів читав він з Сашенькою. Вона приносила книжки з бібліотек, і вечорами, вони вдвох ними милувались. Книжки були переважно такі, які подобались Саші. Пушкіна, Лєрмонтова, Кольцова, Некрасова Сашенька добре знала, ці книжки були у неї на книжкових полицях, з ними знайомився Микола без неї, а з Сашею вони перечитували Блока, Брюсова, Надсона, Сєверяніна.
Ні Надсон, ні Сєверянін не зробили на Миколу великого враження, але читання поетів взагалі мало на нього значний вплив, і він знов почав уже найсерйозніше писати сам. Перші свої вірші, написані в помешканні на Гончарівці, він читав Саші, червоніючи, але дівчина хвалила, може, тому, що любила автора.
Після приїзду Юрія і кількох практичних розмов про поезію і способи віршування його вірші виходили технічко кращими. Проте, як не дивно, коли він був щасливий з Сашенькою, було якось менше охоти до віршування, тепер же, коли це щастя було втрачене назавжди, виникла потреба виливати своє горе на папері. І він писав, коли тільки була вільна хвилина,— на роботі, в іституті, складав вірші по дорозі додому, вдома. Писав для Саші.
У віршах оспівував свою любов і страждання. Саша заповнила собою всю його душу. Він почував, що так, як її, більше нікого кохати не буде і ніколи вже не зазнає справжнього щастя.
Одного весняного вечора Микола сидів задуманий за столом. В кімнаті не було нікого, Хома пішов до університету, крізь відчинене вікно разом з далеким шумом міста вливались аромати весни. На безхмарне небо, з якого тільки що за обрій зайшло сонце, вийшов місяць, щоб почати свій відвічний обхід зоряного неба.
Перед Миколою лежала розгорнута книга, але він не читав, думав про своє горе. З того часу, як покинув дім на Гончарівці, здається, ні разу не посміхнувся.
Хома не належав до веселих людей, але й він починав лаятись, іцо той і словом ніколи не обізветься, а сидить, як сич, надутий. Хома радив забути дівчину, бо навіщо думати про те, чого вже не можна вернути. Зрештою, тут не якась трагічна причина розлуки, а сам того хотів, отже, нема чого киснути.
Тоді бідному Хомі діставалось від Миколи, але настрій від цього в нього не змінився. Несила забути дівчину, коли за нею щодня серце плаче, коли всі думи біля неї, коли вона ввижається вві сні і наяву. Це вже не Оксана. Там було хоч і дуже сильне, але перше, ще хлоп'яче захоплення, а тут прийшло поволі, крок за кроком велике кохання дозрілого чоловіка.
До зустрічі з Сашею він свято обіцяв собі ніколи не піддаватись першому почуттю, щоб потім не нарікати, не наражати на страждання себе і ту особу, яка йому припаде до вподоби.
Після знайомства з Сашенькою довго боровся зі спокусою, але перемогло справжнє почуття, яке перевірив протягом цілого року. Та все пропало, розсипалась кришталева будівля чарівної любові. Устав і почав ходити від дверей до стола, як лев у клітці. Ходив, аж голова закрутилась. Тоді сів знову за стіл, спер голову на руки, задумався:
"А може, й це ще не кохання? — прийшло раптом на гадку.— Може, його зовсім немає? Може, воно існує тільки в поезії і в романах, а насправді це тільки союз двох людей на договірних началах і не більше?"
Ні, ні, він гонить геть таку думку. Коли б так, то не цікаво б жити, він же і зараз любить Сашеньку і, може, сильніше, ніж раніш. Ех, коли б знов вернулись ті солодкі розмови в зеленому садочку за домом, коли б вернулись оті п'янкі вечірні прощання.
Його гарячі думи перериває раптом чийсь дуже знайомий голос під вікном. Хлопця кидає в жар і в холод. Що це, сон чи галюцинація? Але ні, не сон. Прислухається — і собі не вірить.
— Чи вдома він? — питає ніжний дівочий голос.
Серце Миколи починає голосно битись. Він зривається з місця, виглядає через вікно і бачить Сашеньку та її матір.
— До вас можна? — питає Марія Адамівна. Вона бліда і вся в чорному, наче в траурі.
Микола запрошує гостей, а сам швидко поправляє ліжко, ховає під покривало не зовсім чисту подушку, прибирає на столі; але що можна зробити за кілька секунд, поки жінки пройдуть коридором. Зараз вони побачать холостяцьке запустіння і нужду.
Ось вони вже стукають у двері.
— Прошу,— виривається зі стиснутого спазмою горла.
Микола хоче піти до дверей, та вони вже відчинились, і на порозі стала Марія Адамівна. З-за неї виглядала Сашенька. Вона в білому платті, зграбна, як порцелянова фігурка, на голівці, в тон її ніжному личку, рожевий капелюшок. Вона усміхнулась, проте Миколі здавалось, що ця усмішка породжена болем.
В першу хвилину він не міг вимовити й слова. Йому було соромно і за свій вчинок, і за недбалий одяг, і за кімнату, запущену, давно не білену, за безладдя в ній і за бідність, що визирала з кожного кутка.
Хотів щось сказати, але не знайшов слів.
— Не сподівались гостей? — посміхаючись, спитала Марія Адамівна.
— Не сподівався,— каже Микола, цілуючи їй руку.— Не сподівався. Раніш, може, й так, але зараз — ні,
— ї раді нам чи ні? — питає знов мати Сашеньки. Микола запевняє, що дуже радий.
— Слів не маю, щоб висловити всі почуття, що отут зібрались в серці з вашим приходом. Сідайте, прошу. Але і сісти нема де як слід, хіба на ліжко. Не погребуйте.
— Не турбуйтесь,— каже Сашенька. Це її перша фраза, відколи увійшла.
Вона бачила заклопотання недосвідченого господаря і, щоб не бентежити його, швидко сіла на ліжко. Марія Адамівна зайняла місце поруч з дочкою. Микола стояв, опустивши руки, не знаючи, що далі робити.
— Сідайте й ви,— каже Саша.
Микола покірно сів проти них на стілець. Він думав, що зараз почнеться найстрашніше: докори, плач, і не уявляв, що буде говорити, як виправдає свій вчинок. Його провина була не тільки в тому, що покинув їх без видимої причини, але що ніколи не зайшов до них, а він уважався в домі за добре вихованого, і сам мав себе за такого.
Одначе побоювання його були даремні. Він не почув дорікань. Навпаки, вони завітали неначе для того, щоб просити у нього пробачення.
— Ми вирішили...— почала Марія Адамівна і замовкла. Нервовий рум'янець вкрив її обличчя. їй стало боляче. Але скоро взяла себе в руки і закінчила почату фразу.— Ми прийшли сказати вам, що Сашенька виходить заміж.
Після цих слів вона глибоко зітхнула, наче звалила з пліч важкий тягар.
Микола не повірив своїм вухам. Що це — жарт чи знущання? Чому вони прийшли до нього з цим повідомленням? Чи для того, щоб йому жалю завдати, чи посміятись з нього, чи показати, що обійшлись без нього?
Всі ці думки раптом промайнули в його свідомості. Він не знав, що мав на це сказати, але відчув, що блідне, а по спині заходили холодні мурашки.
Марія Адамівна зрозуміла стан хлопця і, боячись, щоб він не зробив якоїсь дурниці, поспішила заспокоїти його і сказала, що вони прийшли для того, щоб він усе знав, щоб не було недомовленостей і жалів.
Микола зрозумів це так, що коли він скаже не йти заміж і пообіцяє одружитись, то Сашенька, незважаючи ні на що, розірве зносини з тим, хто претендує на її руку, і вийде за нього. Але чи так? Він добре знав Сашу. Це не вертихвістка, а горда, самостійна дівчина. Вона просити не стане. От коли б він покаявся та попросив, хто знає, чи не змінила б рішення. Мабуть, одного слова вистачило б, одного слова — "пробачте". Але в його голові нитки думок почали плутатись. Кохання поступилось злобним поняттям гонору і жалю, і ці нікчемні котята, граючись, плутали нитки його думок у безладний жмуток, і розплутати його він зараз уже не в силі. І він промовчав, не сказав цього заповітного слова, єдиного слова, що перевернуло б уверх дном усеньке його існування, і життя пішло б зовсім інакшими стежками, поруч з чудовою дружиною, вирвало б його із затхлої холостяцької келії на широкі простори. Він не сказав цього слова, хоч бачив, що відлітає його синя пташка назавжди, навіки, а він залишається на своєму брудному ліжку комірника у чужій хаті. Перед очима виникає в усій яскравості постать того, хто має з нею одружитись.
Микола здригається, мов від холоду.
Тоді, коли він ще мешкав в домі Сашеньки, то не раз думав, що у дівчини до нього був якийсь хлопець, що любив її і вона його любила. Але це була найкраща пора їх кохання, він був певний за себе й ніколи ближче не цікавився тим уявним хлопцем. Коли ж з'явився Іщенко, справа обернулась інакше. Це вже був конкретний суперник. До його появи Микола ніколи не уявляв, що Саша може покохати іншого, а от зараз переконався, що це можливе. Ось вони прийшли — і його вчорашня наречена, і її мати. Прийшли і стоять, мов чужі. Тепер і він для них чужий. Він уже не мав права обняти дівчину, що ще так недавно вела "статистику" поцілунків. Вона вже чужа наречена, справжня, офіціальна наречена того Іщенка, що просив відступитись, бо він "за неї кров проливав...". Дивні бувають люди на світі!
А може, це їй і заімпонувало?
(Продовження на наступній сторінці)