Микола думає, але не може вимовити слова. Як тільки він їх побачив, то подумав, що прийшли просити його вернутись. Як же він цього прагнув у душі! А вони, бач, завітали, щоб кликати на весілля!
— Скоро все у вас робиться, — промовив, нарешті, з болем.
На нього дивились печальні очі дівчини.
— Що саме? — спитала тихо. Досі вона не відзивалась ні словом.
— А те, що заміж виходиш. Значить, за короткий час, що я пішов, встигла полюбити? Так же по-пустому заміж не виходять, хіба...— Він витримав невеличку паузу і закінчив несолідно: — Хіба що мусять.
Марію Адамівну враз пересмикнуло від цих його несправедливих злобних слів. Хотіла йому зразу відповісти, може, не менш дошкульними, але погляд дочки стримав, і вона подавила в собі хвилювання, і слова застряли в горлі. Чекала, що скаже дочка, якій безпосередньо кинуто виклик.
— Як це розуміти? — спитала дівчина, стаючи з блідої червоною.— Ти щось усміхаєшся, — каже роблено спокійно.— Ми з тобою любились більше року, хіба ти маєш якісь підстави робити такі... припущення?
Микола зрозумів, як він тяжко образив дівчину. Йому хотілось за всяку ціну переконати її, що він нічого злого не мав на думці, але це вже зробити було нелегко.
— Ти мене зле зрозуміла,— почав він.— Нічого образливого я не мав на думці.
Але Сашенька більше не хотіла слухати. їй було досить, вона дуже пожаліла в душі, що прийшла сюди, бо з її приходом розвіялись, як дим, ілюзії, зник ореол, що ним вона вінчала голову цієї людини.
— Ходімо, мамо, — сказала вона,— ходім, щоб ще більше не шкодувати, що сюди прийшли. Ми йшли з чистим серцем. Я йшла, щоб сказати тобі, що не забула. Була здивована, що без причини пішов від нас. Була ще більше здивована, що не давав про себе вістки. Хотіла вірити, що тільки інтриги Юрія є причиною розриву, а тепер бачу, що не те, що не любив, що вхопився за перший-ліпший привід, аби розійтись. Ми з мамою не забули всього того хорошого, що ти зробив для нас, ми полюбили тебе, як рідного, і зараз прийшли, щоб ти вирішив, що мені робити, а ти, бач, як зрозумів наш прихід.
Микола стояв як побитий. Слова Сашеньки хльостали його по відкритих нервах.
— Ви не так мене зрозуміли,— лепетав він.— Я нічого злого не мав на мислі.
— Не виправдуйся! — гострим поглядом зупинила його Саша, — Навіщо говорити неправду нам і собі. Хай добра пам'ять про тебе залишиться у нас назавжди. Я виходжу заміж. Трапляється порядна людина, і я зв'яжу з нею свою долю. Жити мені одній важко. Моєї заробітної платні на всю родину не вистачає, ти сам знаєш. Тепер ще з'явився Юрій, він досі без роботи.
— Чому? — невпопад спитав Микола, неначеб це було головне.
— Не знаю чому. Куди не кинеться — не приймають. Може, тому, що служив у білих. Може бути й таке, що його посадять, а тоді знов ми опинимось на порозі голодної смерті. Годі, більше не можу.
Докази Сашеньки були переконливі, проти них не можна було нічого сказати. Зараз вона говорила не як дівчинка, а як навчена досвідом жінка.
— Хто твій майбутній чоловік? — вирвалось знов у Миколи.
— Ти ж знаєш, навіщо питаєш?
— Таки Іщенко?
— Він.
— Не заздрю.
Лице дівчини вкрилось рум'янцем.
— Не тобі з ним жити,— відповіла на безтактність Миколи.
Він спохватився, що знов образив гостю, і попросив пробачення, але це вже не справило на дівчину ніякого враження. Склалась нестерпно важка атмосфера. Не було більше про що говорити, все було сказано, поставлено всі крапки над "і".
Жінки встали.
— Ну що ж, прощай, — промовила Саша, стримуючи сльози.
Микола не витримав і сам захлипав. Марія Адамівна витирала очі.
— Могли разом бути, могли бути щасливими,— промовила Саша.— Але, видно, не судилось. Прощай!
Вона поцілувала Миколу в мокре від сліз лице і почала приводити себе в порядок.
— Ходім, мамуню,— звернулась до матері.
— Ходім, доню, — погодилась Марія Адамівна, і обидві подались до виходу. Від дверей обернулись і побажали Миколі щастя.
— Не забувай.
— Ніколи не забуду. Будь щаслива, Сашенько! Простіть, Маріє Адамівно! Пошли вам, доле, всього найкращого.
Жінки вийшли.
Миколі здалось, що з ними пішло і його щастя. Стало боляче і так страшно, як тоді, коли він останній раз відходив назавжди з дому. До горла раз у раз підступали клубочки жалю. Микола вийняв з-під покривала подушку, яку сховав було перед жінками, впав на неї і дав волю сльозам.
Виплакавшись, незчувся, як заснув. Дали себе знати недоспані ночі, і виснажлива праця, і недоїдання, і розхитані нерви. Прийшла, нарешті, розв'язка його любовної драми, прийшов якийсь кінець.
Спав довго. Прокинувся від грюкоту, з яким увійшов Хома. Він зразу, як тільки ступив у кімнату, зачепив ногою стільця, що стояв не на місці, і перевернув його.
Микола зірвався з ліжка.
— Ти спав? — поцікавився Хома.
— Мабуть, спав.
— І плакав уві сні?
— По чому пізнати?
— По очах, звичайно.
— Плакав я, брате, наяву.
Хома чекав, здивований, що йому скаже приятель. Микола коротко оповів про несподіваний візит.
— І оце вони вдвох приходили? — з тінню недовір'я спитав Хома.
Він скинув кепку, в якій увійшов до хати, почепив її на гвіздок, вбитий в одвірок, сів на стілець.
— Приходили, бідні, вдвох,—повторив ніби про себе Хома.
— Так,— ствердив Микола. Він намагався говорити спокійно, хоч це йому кепсько вдавалось. Навіть сон не втихомирив розбурханих нервів. Досі він жив хай і не дуже виразною надією, а зараз ця надія зникла безслідно. Тепер уже Саша не вернеться ніколи. Страшно було це усвідомлювати.
— Тебе хіба вбити треба,— промовив поволі флегматичний Хома.— Тобі на золотій тарілочці принесли додому щастя, а ти його з гонором відкинув. Молодець!
— Не муч, мені й так нестерпно боляче,— зітхнув Микола.
— Сам собі винен.
Хома був урівноваженим хлопцем і цілковитою протилежністю Миколі. Він робив усе з розрахунком, на життя дивився серйозно і до жінок ставився інакше, ніж Микола. Він швидко не закохувався і був такої думки, що чоловіка з жінкою зводить само життя і що його час колись прийде. Таким часом для Миколи він вважав зустріч з Сашею і був переконаний — це вже його власна теорія, — що коли хто відкидає таку особу, що йому післало само життя, то він більше сімейного щастя не знайде.
Так він і сказав Миколі, розтривоживши його цим ще більше.
— Отак ти мене заспокоїв? — спитав з тугою в голосі Микола.
Хома різко, проти свого звичаю, підвівся із стільця.
— Чого ж ти чекав від мене? Якої розради? — спитав.— Треба було радитись до того, як наробив дурниць, як покинув дівчину і дім. А то натворить пакостей, а потім корчить з себе Гамлета: "Бути чи не бути?" Тепер тобі, дурневі, Сашеньки більше не видати, інший буде її обнімати і пригортати, а ти... та чорт з тобою, не хочеться тепер дарма тратити слова і час на пусту розмову.
14 В. Гlt;*:нцькии, т. 2
417
Микола образився.
— Я вважав тебе за більш делікатного,— сказав він, мало не плачучи.— Ти міг би свою дурну теорію про долю і союз чоловіка й жінки висловити колись пізніше, а зараз і без того нудно і огидно на душі.
— От що,— сказав Хома, бачачи, що Микола таки дуже страждає,—краще буде, як ти зараз трохи пройдешся. Чого ми будемо товкти воду в ступі. Йди пройдися, а вночі напишеш епіталаму для Сашеньки.
— Тобі смішно?
— їй-бо', ні. Оце відносно епіталами, мабуть, я зайве сказав, бо мені щиро шкода тебе, і її шкода. Ти зіпсував життя собі і їй. Utinam falsus vates sim!..1 — закінчив він відомою латинською фразою.
Незабаром після цього пам'ятного візиту Хома Уля-нович стороною почув, що Сашенька вийшла заміж. Крім реєстрації в загсі, відбулось вінчання у церкві на Гончарівці. Правда, дуже скромне, але вся Гончарівка про це гомоніла. Довідався цього ж дня про все й Микола.
З
Минуло кілька тижнів після шлюбу Сашеньки, а Микола не міг заспокоїтись. Ця подія мала для нього величезне значення. Помилка, яку зробив свідомо, вперто, без ніякої важливої причини, мстилась потім на нім усе життя, а зразу по шлюбі Сашеньки переживав велику трагедію. Він ні однієї години не мав спокійної, крім самої свідомості, що втратив своє щастя, терзався божевільною ревністю. Зараз хтось інший законно обнімав, пестив, цілував його дівчину, його мрію, хтось любувався її чудовим тілом, брав, чого він не зазнав з нею ніколи, але право на це іншому давав шлюб, шлюб без любові, бо він був певний, що Сашенька віддалась, думаючи про нього, Миколу.
Чи були підстави так гадати? Хто знає. Саша щиро любила його, а розлюбити, коли кохаєш по-справжньому, не так легко.
Не йшла в голову наука. Зі своїм сусідом по ліжку, з приятелем Хомою, що в трудний час гостинно прийняв його, майже не розмовляв. Почав занедбувати заняття в інституті. По роботі в установі, де вже працював
1 О, коли б я був поганим пророком!.. (Лат.)
старшим лаборантом і в яку, коли б можна, радо не ходив би, цілими годинами лежав горілиць на своєму твердому ліжку і вивчав тріщини на брудній, давно не біленій стелі.
(Продовження на наступній сторінці)