— Іван працює в органах, які борються з контрреволюцією, та не знає, як цим похвалитись, — говорить Ольга Кирилівна.— Я бачу, що ви будете такими дво-значниками говорити до півночі і ні до чого не договоритесь.
Іван задоволено глянув на свою дружину, а потім з неї перевів погляд на товариша, немов хотів сказати: "Он які ми, а ти казав — не сильний".
Без хизування Іван, видно, не міг. Його мова дратувала Миколу. Він виніс переконання, що Іван не довіряє йому з чисто професіонального становища, і це йому було неприємне.
Додому вертався у ще гіршому настрої. Усю дорогу лаяв себе за те, що зачепив його.
Про свою зустріч і про розмову Микола розповів удома Хомі.
— Краще б я не виходив з дому, аніж мав з ним зустрінутись.
Хома сприйняв цю звістку менш трагічно.
— Що він тобі? Зустрілись і розійшлись. Дітей у нього можеш не хрестити, — пожартував.
— А я й не збираюсь,— поспішив Микола, неначе справді йому пропонували бути хрещеним батьком.— Але мені шкода, що людина так очерствіла і озлобилась... Що його зробило таким: чи війна, чи він зроду такий?
— А ти б на себе подивився,— промовив серйозно Хома.
— Як так?
— Ти бачив, що Дума озлобився, не такий став, як був, а ти сам? Хіба ти зараз не бризкаєш даремно слиною на того ж таки Івана? Чому? Настрій у тебе поганий, не пощастило в коханні. Ти не знаєш, скільки разів ти мене образив, не помітивши того. Зараз ти несправедливий. Я не люблю таких. Обставини змінюють людей, от що. І його змінили, і тебе.
— Я таким ніколи не буду,— сказав Микола.— О, не забути мені того вечора, коли він допитував мене полоненого. Я думав, що там-таки застрілить, а за що? За те, що був в іншому мундирі, ніж він? Ми ж діти одного села, одної нації.
— Та не одної партії, — промовив спокійно Хома.
— Тоді я не знав партій. Я знав націю і думав, і боровся за її відродження.
— І він за це саме боровся, тільки в іншому таборі.
— Ти вже щось, м'яко кажучи, починаєш філософствувати,— покосився Гаєвський.
Хома встав, ступив крок до Миколи.
— Ні, тут нема ніякої філософії. Ви обидва боролись за Україну: ти за буржуазну, а він за пролетарську, і ти прекрасно про це знаєш, але тобі завгодно посперечатись, бо тобі не пощастило. Друг дитинства поводився з тобою не так, як тобі хотілось, тобто з меншою пошаною, ніж ти розраховував. Ось він хоч і непоказний, як ти твердиш, а вже одружений з вродливою жінкою, а ти?..— Він витримав паузу, любуючись, як Микола червоніє зі злості.— А ти і показний, а Сашу з-під носа вхопив інший.
Микола подивився на Хому таким поглядом, про який кажуть, як карбованцем обдарував. Проте Хому це не збентежило, навпаки, він з цікавістю чекав, що йому відповість приятель. Але відповідь Миколи була примирлива.
— Не маю я охоти з тобою говорити,— сказав він,— занадто в тебе сьогодні грайливий настрій. А мені не до того. Давай краще попрацюємо.
— Чудесно, — зрадів Хома. Студенти сіли до роботи.
4
У Харкові, на площі Рози Люксембург, недалеко від готелю "Асторія", де поміщався зараз Наркомпрод, був будинок для приїжджаючих селян. Він так і називався: Селянський будинок. У клубі цього будинку щопонеділка відбувались літературні вечори. Вони були дуже цікавими і разом з тим зовсім не подібними до того, що ми звикли називати вечорами. Тут не було ні концертів, ні конферансьє, не було музики, ні танців, не було буфетів, ба й роздягальні. Відвідувачі цих вечорів приходили і сиділи в своїх кожухах, якщо це було взимку, та в чім хто міг влітку, але публіки було завжди повно, і складалась вона переважно з робітничої і селянської молоді, студентства — дітей робітників і селян та інтелігентів, що цікавились літературою. Заходили туди іноді професори, викладачі університету і вчителі середніх шкіл.
Тут, без перебільшення можна сказати, народжувалась українська радянська література. Збори відкривав завідуючий клубом і оголошував порядок денний, на якому стояли виступи молодих поетів і прозаїків, переважно таких, що в своєму житті не надрукували ще жодного рядка, але з яких пізніше мали вирости відомі на весь світ письменники.
Завідував клубом Пилип Сергієнко, чоловік середніх літ, не набагато, зрештою, старший за тих, що виступали з читанням своїх творів. Сам він був журналістом і поетом, під час недавньої війни з білогвардійцями командував великим військовим червоним з'єднанням. Це був високий красивий шатен, військової виправки, носив окуляри і гарні м'які вусики; зимою ходив у дубленому чорному кожусі, шитому, як чумарка, зі збірками в талії. Мав приємного тембру голос і прекрасні організаторські здібності. Він вишукував серед студентства і робітництва людей, що мали нахил до віршування і взагалі любов до літератури. Вони були центром уваги вечорів. Тут виступали зрідка й письменники, які користувались уже деякою популярністю. Тих початківці слухали з завмиранням серця і мріяли про власну славу в майбутньому.
Тут же, на цих вечорах, формувались найрізноманітніші літературні смаки і напрями. Згодом початківці стали групуватись навколо своїх лідерів, таких же, як самі, молодих літераторів, а далі і біля журналів, що почали згодом виходити. Часто між окремими групами виникали гострі полемічні битви.
Не обходилось і без прикрощів на вечорах. Приводом були вірші футуристів. У своїх виступах вони розраховували на скандальну славу, якої, фактично, і добивались. Та що путнього могли дати такі шедеври, як перелічення всіх місяців від січня до грудня, написаних не в ряд, а стовпчиком? Завданням такого вірша, як можна було довідатись від критиків, було нібито бити буржуя по голові. У одного поета цієї школи зустрічався такий, з дозволу сказати, образ, як: "Індустрія кліпає халявами!". Футуристи вправлялись у щораз нових винаходах, які доводили до істерії більше врівноважених слухачів, а також і критиків, що, як і поети, народжувались тут же, на понеділкових вечорах.
Ходив на ці вечори і Микола. Ніхто досі не знав, що він пише вірші, а сам боявся привселюдно в цьому признатись. Боявся, що його вірші не приймуть, висміють його музу. У віршах Гаєвського, особливо останнього часу, після розриву з Сашенькою, оспівувалась розчарованість, відречення від життя і людей, від них тхнуло песимізмом. Було там багато штучного, надуманого. Це вже були впливи і українських молодомузівців, і російських декадентів типу Сологуба та раннього Брюсова.
Микола, мабуть, зі своїми поезіями так ніколи і не виступив би, якби не спровокував його на це одного разу Хома. Він теж регулярно відвідував літературні понеділки, хоч сам не писав ні віршів, ні прози.
Зразу після розриву з Сашею Микола написав поему "Вірність". Це була досить претензійна річ, в якій автор намагався розв'язати проблему кохання. Річ ця колись подобалась Хомі. Микола читав її тоді з пам'яті, і ось, пригадавши це, Хома післав голові зборів записку, що Микола (він назвав прізвище) хоче прочитати свій твір.
Голова зборів прочитав записку, і як тільки закінчив виступ один із поетів-футуристів, прийнятий публікою дуже стримано, встав і, дивлячись у записку Хоми, оголосив, що новий, початкуючий поет Микола Гаєвський познайомить присутніх з поемою "Вірність".
Дехто в залі зааплодував. Молодь щедра на аплодисменти.
Голова дає знак, щоб було тихо. Микола вийшов на сцену і почав читати.
Зал притих, насторожився, заслухався.
Микола читав свої вірші, не в приклад іншим поетам, добре, з почуттям, художньо. Ще на вечорах у гімназії він виступав з декламаціями віршів Шевченка і вважався у класі найкращим читцем. З піднесенням прочитана поема викликала у більшості слухачів щирі аплодисменти. Одні футуристи були незадоволені, і їхній критик, що виступив першим в обговоренні прочитаного твору, напався на нового поета, закидаючи йому естетизм, занепадництво, акмеїзм, до ладу не розуміючи, що воно значить, отой акмеїзм.
Микола хотів боронитись від тих несправедливих обвинувачень, але його виручив критик, що стояв на платформі робітничо-селянського реалізму. Він відкинув закиди попереднього критика і заявив, що хто-хто, а футуристи не мають права говорити, що поема, прочитана тут, відгонить песимізмом. Любов і страждання були і будуть, доки існуватиме рід людський. Поет страждав, тому й написав про це, але є надія, що він скоро утішиться і напише поему оптимістичну.
— Так я кажу, товариші? — звернувся він до залу. Йому зааплодували, і він, задоволений, сказав на закінчення:
— А от футуристи дотримуються суто реакційних поглядів на мистецтво, і їх твори нічого не варті. Чия б вже гарчала, а їхня би мовчала.
Йому знов зааплодували, і Микола був задоволений зі свого виступу і з оцінки поеми.
Під кінець вечора від голови зборів одержав записку. Той пропонував дати щось до альманаху, який готувався уже до друку.
5
1923 рік був для Миколи Гаєвського багатим на події. Уже в січні він довідався, що його покровитель і друг Андрій Олександрович покидає Харків і переїжджає на партійну роботу до Києва. Для Миколи це було величезною втратою. її не могло компенсувати призначення його завідуючим лабораторією замість колишнього працівника, що, в свою чергу, був переведений на місце Андрія Олександровича. Не компенсувало підвищення заробітної плати. її почали видавати замість мільярдів і мільйонів твердою валютою — червінцями, що мали на чорній біржі вищу цінність, ніж золоті десятки царської чеканки. Важко було розстатись з Голу-баєвим. Через кілька днів він виїхав з Харкова.
(Продовження на наступній сторінці)