Микола попросив її посунутись і сам сів на те місце, де колись сиділа Сашенька.
Запанувала мовчанка. Ні він, ні вона не знали, про що говорити. І знов, як і перше, перервала мовчанку Зоя Іванівна.
— Чого ж сидите, як боженька? — спитала з удаваним зухвальством.— Не раді, що прийшла? Я думала, що своєю появою зроблю вам приємність.
— Я вже сказав свою думку про ваш прихід,— промовив Микола. В його словах прозвучала нова образа, але жінка пропустила і її повз вуха.
— Не раді ви, і я собі не рада,— промовила вже зовсім іншим тоном.— Ви думаєте, легко було мені прийти сюди? Ще перед самими дверима серце билось, здавалось, вискочить з грудей. Хотілось утікати, страшно було переступити поріг вашої холостяцької кімнати, але я перемогла страх, напустила на себе модної тепер вульгарної відчайдушності і зайшла. І ось сиджу з вами і бавлюсь вашою розгубленістю, вашою юнацькою недосвідченістю і... невинністю.
Останні слова гості трохи зачепили чоловічу гордість юнака, йому хотілось виглядати більш дорослим і досвідченим, хотів навіть заперечити жінці, але, глянувши на її втомлене лице, чорні смуги під очима, вирішив не перебивати її, тим більше що вона, здавалось, не звернула б уваги на його заперечення.
— Молодий мій друже, поете, у вас душа повинна бути ніжніша, чутливіша на людське горе. Ви повинні зрозуміти, чого я переступила ваш поріг, чого ходила щопонеділка на ваші вечірки. Не завжди мене цікавили виступи ваших товаришів, не завжди вони були цікаві. Я хотіла бачити вас.
Микола витріщив очі. Що вона плете? Хотів сказати, щоб схаменулась, але вона не дала заговорити.
— Коли ви читали вірші, я стежила за вашими устами, не раз і не чуючи слів, що виходили з них. Я мріяла про поцілунки цих уст.
Миколі стало гидко від признання цієї чудної жінки.
— Що ви говорите? — крикнув.— У вас же чоловік є.
Жінка наче чекала цього питання.
— Уся біда в тому, що він є,— сказала безнадійно.— Сохрани вас бог від випадкового одруження, від нелюбої дружини. Я вийшла заміж і караюсь. Один же раз живемо на світі, а так необережно ставимось до найважливішого кроку в житті, до одруження! Найчастіше воно буває випадковим. Ах, випадковим!
Микола згадав Сашу і її одруження. "Теж випадково, а проте має дитину, живе якось, — подумав.— Може, ця жінка перебільшує?" А вона тим часом вхопила голову в руки і захиталась в обидві сторони, як заводний китайський болванчик. З тою різницею, що її рух не був комічним, як у болванчика.
— Чоловіка я не люблю, — промовила, випрямившись і різко опустивши руки додолу.— Не люблю і, головне, не поважаю. А без любові я не можу жити.
Я мушу ще хоч трохи любити і бути коханою. Мої роки минають,— вимовила з розпачем,— через кілька літ на мене ніхто не гляне, а я хочу кохати, я маю на це право, як кожна жінка, як кожна людина.
Микола слухав, не розуміючи, і думав, чому перед ним сповідається ця майже незнайома йому особа? Чому вибрала повірником тайн саме його? Рівночасно вражала химерність і усього становища, і самої жінки.
— Чому ви зупинились саме на мені? — спитав несміливо.
Зоя Іванівна не без здивування глянула на юнака.
— Не я вибрала, мені сама доля послала вас.
Відповідь ще гірше збентежила хлопця. Нестриманість цієї жінки, її рухи, слова видавались не зовсім нормальними. Йому трохи стало страшно, як би ця ненормальність не посунулась далі, і рівночасно жаль жінки. Адже не проста цікавість пригнала її сюди.
— Ви вірите в якусь долю, що посилає людям те, що їй забагнеться?
Він пригадав фразу Хоми, що чоловіка і жінку зводить докупи саме життя. Чекав, що скаже Зоя Іванівна. Невже і вона буде такої думки? І вона потвердила.
— Я вірю в це,— сказала.— Вірю. Я знаю, що ви будете моїм.
Миколі кров ударила в голову. Тепер уже не було сумніву, чого прийшла ця жінка.
— Дозвольте,— обурився він.— Ви мене не спитали, чи я схочу бути вашим. Та й яке ви маєте право на це претендувати? Ви замужем, ви віком старші за мене, ви б подумали, нарешті, що сказали б на це люди...
— Які люди? Про що ви говорите? — спитала Зоя Іванівна.— Мене не обходять ніякі люди.
"Вона божевільна,— подумав Гаєвський, дивуючись, як він цього досі не помічав.— Що ж робити, як її позбутися?"
Його єдиним бажанням стало, щоб вона пішла собі геть, але Зоя Іванівна і не думала йти.
"Хоч би Хома прийшов,— мріяв парубок.— Але куди там, він тільки недавно вийшов".
Зоя Іванівна помітила, що з хлопцем не гаразд, що він на очах якось змінився. Щоб заспокоїти його, сказала:
— Не лякайтесь, я пожартувала. Уявляю, що ви зараз подумали про мене. Розпусна, правда? Скажіть, подумали так? Ви, ясно, цього не скажете. А дарма. Наслухавшись на ваших літературних вечорах виступів футуристів і всяких там лівих чи декадентів, як там вони у вас називаються, мені захотілось так приголомшити вас, як вони, за їх словами, б'ють буржуїв по черепах незрозумілими віршами.
— Чому ж саме мене вибрали собі в жертву? — спитав Микола.— Я до тієї категорії, про яку ви говорите, не належу.
Зоя Іванівна не дала йому говорити.
— Я це знаю,— сказала.— Коли б належали до тої групи, вас не можна було б приголомшити, бо та категорія нахабніша, ніж ви.
Вона засміялась. Микола дивився на неї, здивований.
— Перестаньте дутись і присувайтесь ближче,— скомандувала Зоя Іванівна.
— А чого ви хочете? — спитав несподівано для себе Микола.— Я, пробачте мені за сміливість, думаю, що у вас був якийсь план, коли ви йшли сюди.
— Був план перешкодити вам учитись. Хотілось, щоб ви завтра дістали через мене двійку.
— В інституті двійок не ставлять.
— Ну, гонять, все одно. Скажу прямо, погано ви живете. Це ж не кімната, а могила, вузька, тісна домовина,— звернула вона мову на інше.
Микола гірко скривив губи.
— Бувають і гірші,— сказав він.— Я в недавньому минулому жив у гірших умовах. В окопах, наприклад, гірше, ніж у цій хаті, а жив у них цілих дев'ять місяців, бо що мав робити? А тут і сухо, і ясно, вікно є, і над головою не пролітають свинцеві бджоли. Зрештою, звик, і мені тут добре.
Зоя Іванівна присунулась до хлопця ближче. Микола відчув тепло її тіла. Несподівано підкотилась хвиля довго стримуваної пристрасті. Він проти волі доторкнувся рукою її спини. Відчув, як її тіло від цього напружилось, побачив, як зблідло лице, а далі не бачив нічого. Вона вхопила його голову в свої гарячі долоні і губами впилась в його уста.
— Який же ти мій! — повторювала вона, відриваючись від його уст.— Який же ти мій!..
Через кілька хвилин Микола сидів уже за столом, не сміючи глянути позад себе, де лежала в непристойній позі його гостя, йому хотілось встати і вилаяти її за те, що зіпсувала йому уявлення про жіночу красу і сором'язливість, про жіночу невинність і вірність, що замінила поезію на якусь футуристичну каламуть.
Минуло ще кілька хвилин суворої мовчанки. Микола сидів за столом, дивлячись у книжку і нічого в ній не розбираючи. За спиною, на його ж ліжку, лежала Зоя Іванівна без руху, з заплющеними очима. Чи спала, чи вдавала, що спить, а нишком позирала на Миколу,— не міг знати.
Нарешті це становище йому набридло, — він, не оглядаючись, порадив їй встати і привести себе в порядок.
— Ви, певно, забули, що я мешкаю не сам,— сказав він з серцем.— Товариш може зайти кожної хвилини і навряд чи буде дуже захоплений вашою позою і виглядом.
— А може, більше ніж ви,— уколола вона хлопця, поволі підводячись з ліжка і поправляючи сукню.— Дуже ви дбаєте за свою репутацію. Наче невинна дівчина.
— Бувають невинними і хлопці.
— Чи ж і ви до них належите?
— Після сьогоднішнього випадку важко було б мене таким назвати.
— Визнаю, що ви недосвідчений, але й не невинний.
— Припинімо розмову про мене,— запропонував Микола.— Мені здається, що кожний повинен дбати про свою репутацію — і жінка, і чоловік. Тому ваша поведінка мене дуже дивує. Мені здається, що ви наче нарочито все це робите і вдаєте, що ви і вульгарні, і безсоромні, знічев'я, з нічого робити/
— Байдуже, говоріть скільки влізе. Ви думаєте,— лукаво глянула вона в очі Миколі,— що на цьому кінець? Ні! Це початок. Тепер ви вже мій, хочете ви цього чи ні. От прийду завтра, і будете знов моїм. Моїм — скільки захочу, може, на все життя.
— Ви збожеволіли! — крикнув з остраху Гаєвський.— Що ви говорите, опам'ятайтесь, у вас же чоловік, ви прийшли до мене непрошені. Я ніколи не любив і не люблю вас.
— Полюбите.
— Ніколи! — обурювався Микола.— Прошу вас, ідіть звідси, ідіть, я... я ненавиджу вас.
— Це так говорять істеричні дівчата, а не мужчини,— спокійно сказала Зоя Іванівна.
— Я зневажаю вас, крім усього.
— А я люблю. Розумієте? Люблю, і цього досить.
— Боже мій! — заволав Микола, піднімаючи очі на брудну закопчену стелю.— Ви вампір, а не жінка. Ідіть, і щоб ви більше не сміли сюди приходити! Ці двері закриті для вас назавжди!
Зоя Іванівна слухала збуджені слова юнака з усмішкою на устах. Вона вже причепурилась і одягла на голову капелюшок.
(Продовження на наступній сторінці)