Юрій у цьому питанні був набагато компетентнішим. Він дружив колись із російським поетом Шенгелі, навіть дав Миколі прочитати його критичну розвідку про два "Пам'ятники" — Пушкіна і Брюсова. Ця книжечка була подарована Юрієві автором з сердечним написом, і він нею пишався. Юрій навчив Миколу писати сонети і тріолети,— вже майже не вживані форми віршів. Юрій любив їх і часто цитував тріолети Ігоря Сєверяніна, модного дореволюційного поета-футуриста, з поезією якого також ознайомив Миколу.
Перші тріолети написав Микола на честь Сашеньки. В них він розказував про свою любов, яка не дасть йому щастя, а тільки породить муки і страждання. І це не було надуманим. Це була правда.
Після зустрічі з Іщенком і розмови з Марією Адамів-ною Микола втратив надію на благополучний кінець свого роману. Правда, Сашенька розвіяла його сумніви щодо заміжжя з Іщенком, якому заборонила показуватись на очі, але він відчув серцем, що в цьому тендітному механізмові, взаєминах між ним і Сашею, тріснула якась важлива пружинка, і хоч механізм ще рухається, та вже не нормально, і поправити його ніхто не зможе. Погіршив становище приїзд Юрія. Саша чомусь соромилась, давно не вела "статистики", тепер закохані вже не прощались перед сном у коридорі. Все це більше не повторювалось.
І ще одно принесло Миколі неабияку прикрість. Він довідався, що кімната, яку займав більше року і де зазнав стільки радості при зустрічах і прощаннях із Сашенькою, була якраз кімнатою Юрія. Відчувалось, що він має претензії до матері і сестри за те, що дозволили поселитись в ній сторонній людині.
Можливо, що про це вже були розмови в домашнім колі. Микола про це не знав, але чув нутром, що назріває буря, і був певний, що вона найближчим часом зніметься.
Так воно й сталося.
Одного літнього вечора Юрій зайшов у кімнату Миколи, коли той готувався до іспиту в інститут, який мав відбутись через кілька днів.
— Вчимось? — спитав він, скоса глянувши на книжку і Миколині зшитки.
— Учусь, як бачиш,— відповів не зовсім ввічливо Микола.
Удома на той час нікого не було, старі жінки пішли до якихось далеких родичів, Сашенька мала того дня надурочну роботу в установі і ще не приходила додому. Атмосфера для роботи була прекрасна, але її порушив Юрій, на думку Миколи, цілком чужий і зайвий в цьому домі, бо нічим він не був подібний до добрих і благородних його мешканок.
Відповідь Миколи не вразила непрошеного гостя. Він хвилину вагався, але, усвідомивши, що повноправний господар тут він, а не хто інший, без запрошення сів на стілець і приготувався до розмови.
"Про що він хоче говорити?" — подумав Микола.
Вгадати цього не міг, але щось внутрішньо підказувало, що розмова буде неприємна.
Микола сів вигідніше і чекав, що йому скаже брат Сашеньки. Але той якось не міг відважитись, і довелось допомогти Миколі самому.
— З чим ти до мене прийшов? — спитав він, пильно подивившись в очі Юрієві.
— Так собі, посидіти,— була відповідь.
— Ти говори толком, так собі не приходять, коли бачать, що людина працює.
Юрій зробив гримасу, неначе проковтнув муху; він часто робив такі гримаси, вони лякали матір, і вона даремно намагалась відучити його від цього.
— Ти не дуже ввічливий зі мною,— видавив він із себе.
— Я це вже чув, — сказав Микола.
Зараз Юрій видався йому огидним. Микола мав велику фізичну перевагу над ним, і йому хотілось ляпасом зігнати ту презирливу гримасу. Стримувало тільки те, що це був син господині і брат Сашеньки.
— Коли ти так наполягаєш,— почав Юрій,— то я скажу, по що прийшов. Я хочу знати, які у тебе взаємини з моєю сестрою?
Микола відчув, що червоніє.
— Ти б її спитав,— сказав він, намагаючись бути якомога спокійнішим.
— Я питав, але вона сказала, що не знає, як розуміти твоє відношення до неї. Ти вже більше року живеш у нас, залицяєшся до сестри, а не робиш ніяких кроків, щоб оформити якось ці...
Він зам'явся, не міг знайти виразу, що ж саме оформити.
— Ти кажи прямо, називай речі своїми іменами,—; сказав Микола.
— Добре,—погодився Юрій.—Так, мабуть, буде краще. Ти думаєш одружитись із Сашею чи ні?
Миколу охопила лють до цього миршавого з пітливими руками наркомана. Він зараз з приємністю викинув би його за двері, а тільки та ж сама думка про Сашу не давала цього зробити.
— Хто тебе уповноважував ставити мені ці питання? — спитав він, витримуючи погляд Юрія.
— Не має значення,— відповів той.
— Для мене це важливо, — сказав твердо Микола.— Інакше я тобі на твоє питання не відповім.
Юрій мовчав.
— От що,— сказав він по хвилині, вже цілком іншим, не задиристим тоном. — Я хочу з тобою поговорити щиро, відверто. Тебе тут, у нас, люблять, як рідного, мабуть, більше, ніж мене,— додав він з ноткою жалості.— Любить тебе дуже Сашенька. Таке становище, яке утворилось у вас і триває уже другий рік, далі нетерпиме.
Він знов помовчав, наче підбираючи фрази для того, щоб без образи, але ясніше обрисувати те становище.
— Я знаю, що ви тримались увесь час в пристойних рамках,— говорив він далі,— не переступили заборонених, принаймні для дівчини, меж, але мусить бути якийсь вихід. Якщо ти маєш серйозні наміри — женись. І то не гаючи часу.
— А якщо я зараз не можу женитись, то що? — не дочекавшись кінця мови, перебив Микола.
— Не ображайся, — продовжував спокійно, але не дивлячись в очі співбесідникові, Юрій,—тоді треба покинути наш дім. Це буде на користь Сашеньці.
— Це рішення вашої родини?
— Навіщо питати, ти сам це повинен був давно зрозуміти.
— А я не розумів. Так, так... я інакше уявляв. Я думав, що, люблячи, можна б і почекати. Але що ж, я ваших звичаїв ще добре не знаю. У нас було б інакше...
— Бачиш,— скористався з Миколиного признання Юрій,— бачиш, сам кажеш, що у вас ці справи виглядали б інакше. Я тому й поставив питання руба: або — або. Ти зрозумій, сестра в такому становищі, що далі чекати нема коли. Яка гарантія, що ти через рік-два не розлюбиш її, не покинеш? Для людей ти ж вважаєшся офіціальним женихом. Що б тоді робила Саша? Отже, справа така: сестрі треба вийти заміж і влаштувати власне гніздо. Є людина, яка хоче її взяти. Знаєш, про кого мова. Ти стоїш на перешкоді. Зрозумів?
— Дозволь, тебе уповноважили все це мені сказати? — спитав ще раз, вже справді здивований, Микола.— Скажи правду.
— Коли пішло на відвертість, то не маю уповноважень. Але я знаю, що це щоденна турбота матері. її почуття двояться, вона б хотіла для Саші тебе, і в той же час боїться, щоб сестра не залишилась у дівках на все життя.
— Завтра дам тобі відповідь,— рішуче промовив Микола.
Юрій вийшов.
Залишившись на самоті, Гаєвський поринув у думи. Мова Юрія приголомшила. Довго не міг повністю усвідомити, що саме трапилось. Знав, що сталось щось непоправне, що фатально відіб'ється на всьому житті; Так несподівано і безглуздо закінчувався його роман.
"От тобі і "Синя пташка"!.."
Микола згадав виставу п'єси Метерлінка під цією назвою, п'єси, якої потім уже ніколи в житті не бачив, а тоді, в дні його юності і кохання, вона йшла у Харкові. Дивився її разом із Сашенькою. Як вона їм подобалась, та далека тепер, а тоді така чарівна казка!.. Вийшовши з театру, Микола назвав Сашеньку синьою пташкою, символом щастя.
— Я упіймав тебе, щастя моє, і не віддам ніколи нікому...
"Саші треба вийти заміж,— бринять в мізку слова її брата.— Є людина, яка хоче її взяти..."
Микола здригнувся. "Яке гидке слово: "взяти",— думає парубок.— Як якусь річ. Можна взяти легко, як коробку сірників, але й брутально, як бере яструб синичку. Як же її візьмуть?.."
"А може, так треба? — думає Микола.— Може, це така доля?"
"Ха-ха,— сміється він.— Дурниця. Ніякої долі. Захотів, взяв би зараз дівчину за руку і повів у загс, і вся тут доля..."
"Але не зробиш цього,— вистукує в голові якийсь молоточок, — не зробиш, боїшся труднощів, не дозволяв твоє виховання, твоє галицько-інтелігентське виховання..."
Микола жене геть настирливу думку.
— Неправда це! — кричить він роздратовано собі,— Не виховання!
"Отже, страх?" "Можливо, що це страх".
"Можливо, кажеш? А може, ти недостатньо любиш?" — шепоче щось у вухо.
(Продовження на наступній сторінці)