Микола дивився на ласкаве худорляве лице Сашиної матері, і пригадалась своя матуся, з якою так добре було колись ділитись своїми сердечними справами. Вирішив поговорити з нею одверто, з усією щирістю, як з рідною. Добрі матері всі подібні одна до одної. І він розповів про всі події, що трапились останніми днями, про зустріч з Іщенком, про свої сумніви і про одруження. Він пояснив, чому зволікає з загсом, і хоч його доводи були логічні і, з його погляду, переконливі, проте Марію Адамівну не переконали.
— І одруженому можна вчитись і кінчати студії,— говорила вона,— була б охота. Як мати Сашеньки, скажу щиро: ми любимо, пізнали вас, ви чесна, правдива, безхитрісна людина. Кращого зятя не бажала б, але не силуємо. На милування нема силування. Що ж до Володі Іщенка, то ви знаєте, як стоять справи. Він ось уже рік всіма способами домагається руки Саші. Сьогодні, як кажете, і вас напастував — просив, щоб відступились від дівчини. Дурний, хіба про таке просять? Він обіцяв зразу одружитись, як тільки вона дасть на це згоду, але вона любить вас і йому дала категоричного одкоша.
— А може, вона була б з ним щаслива? — несподівано промовив Микола.— У нього власний будинок, город, сад.
Марія Адамівна здригнулась, як від удару.
— Чому ви це сказали?
— Про це я дізнався від Іщенка.
— Ви це сказали з іронією?
— Ні, щиро.
— І ви легко відступаєте її?
— Не легко.
— Не любите, от що. Коли б по-справжньому любили, так не поступили б.
— Ні, я поступаю так з надмірної любові. Не раз у цій кімнатці, на розмові з собою, я запитував себе, чи зможу я дати їй тривке щастя...
Марія Адамівна не дала йому докінчити.
— А чому б ні? Чому б ні? — промовила поспішно.
— Не знаю.
— Не знаєте?
Останні слова Миколи вивели жінку з рівноваги.
— Це, вибачте мені, фрази,— сказала, вже слабо стримуючись.— Пусті фрази.— Щоб не наговорити більше, кивнула головою на прощання і вийшла. Слова Миколи видались їй нещирими, а зволікання з шлюбом невиправданим.
Микола залишився сам. На душі було гидко. В першій хвилині хотів покинути хату і піти з неї геть, назавжди. Але спам'ятався. Це могло смертельно образити Сашеньку, а вона, мабуть, ні в чому не була винна. Сватання з домом і городом відбувалось, безумовно, за її плечима. Не пішов, зостався. Що буде, те й буде.
Микола пригадував оповідання одного робітника, це ще коли він сам працював у млині вибійником борошна. Син того робітника, що оповідав, одружився, а через тиждень покинув жінку, не зійшлися з нею характерами. Старий робітник щиро журився і нарікав на упадок нра-вів, а молодь, що слухала його, весело сміялась і хвалила героя оповідання. Так, мовляв, і треба, не вік же з нелюбою жити. Спитали, що про це думає Гаєвський, і той зразу не знав, як вийти з цього важкого становища, на чий бік стати, молоді чи старих, що осуджували вчинок сина мірошника.
Він тоді, пам'ятає, сказав, що такий крок, як одруження, треба серйозно обміркувати, щоб не доводилось по тижню покидати жінку — ні дівкою, ні вдовою. Радянська влада дозволяла розвід, але не давала права робити собі з цього виду спорту. Заманулось одружитись — одружився, пожив тиждень — покинув.
Молодь більше не сміялась. Питання, справді, було серйозним.
Живучи в родині Сашеньки, Микола довгий час не знав, що його кохана має брата. Перед ним приховували, що цей брат, Юрій, був мобілізований білими і пропав десь у Криму в армії Врангеля. Більше року ховались перед ним з цією таємницею. Аж одного разу, коли вже Миколу добре пізнали (а за рік хіба можна було не пізнати!), спершу Марія Адамівна, а потім Сашенька сказали про існування цієї людини.
Вістка про Юрія не належала до приємних. Може, саме через те, що приховали її від нього. Значить, не довіряли? І це вже вдруге, бо і про існування Іщенка як претендента на руку Сашеньки теж не говорили. Сашу він обвинувачував частково, більше претензій мав до Марії Адамівни, хоч у глибині душі оправдував обох. Бо справді, навіщо було говорити хоча б про Іщенка? Чи для того, щоб завдавати зайвих страждань йому і Са-ші? Тим більше, що дійсно не знали про долю хлопця. А про брата? Чи треба було говорити про брата, який пропав безвісти? Та й що казати про людину, яка проти волі рідних пішла добровільно у білу армію? Родина Петрових не була більшовицьки настроєна. Агітація білих, залякування "червоними варварами", "царством хама" і іншими страхіттями мали відповідний вплив і в родині Сашеньки, і не тільки у її матері і тітки, але і в родичів, що складались переважно зі старших тіток і бабусь. Проте всі були проти того, щоб Юрко — єдиний представник чоловічої статі у цій родині — йшов до білих. Цю, так звану, добровольчу армію вважали неспроможною і недовговічною. Грабармія — отак вона називалась у широких верствах народу. І цю назву носила заслужено. Ні одна армія з усіх, що воювали між собою за владу на величезних просторах учорашньої царської імперії, крім Червоної Армії, не мала перспектив на існування. І з дуже простих причин. Ні одна з них не тільки не мала чого дати, але не могла й обіцяти народові такого, за що можна було б ризикувати життям, битись.
Хоч би з цих міркувань Сашина родина була проти того, щоб Юрко служив у білих, але він таки пішов, і зовсім не з патріотичних мотивів, а більше для компанії таких, як він, безпринципних гультяїв. Про нього взагалі соромно було говорити, а крім того, люблячи Миколу, боялись його втратити. "Хто зна, як він сприйме цю звістку", "хай краще пізніше скажемо, коли вже буде певність, що він нас не покине", — приблизно так могли думати господині. Пам'ять про Юрка поволі затиралась, і вже коли його найменше сподівались, він прийшов. З'явився, як в античному театрі deux ех machina, як бог із машини, щоб довести дію до розв'язки.
Одного разу, повернувшись з роботи, Микола застав за столом у їдальні якогось чужого чоловіка. Не важко було здогадатись, що це і є брат Сашеньки. Всі три жінки були біля нього. Сашеньку, як потім вияснив Микола, мати викликала з роботи, щоб вона швидше могла привітати брата.
Зустріч Миколи з Юрком відбулась холодно і суто офіціально. Миколі показався неприємним цей недоби-тий врангелівець. Не подобався брат Сашеньки і своєю зовнішністю. Це був чоловік середнього росту, з блідим змарнілим лицем, сірими, підведеними чорними смугами, підпухлими очима і сивим волоссям у свої тридцять літ. Руки у нього дрижали. Говорив притишеним голосом, пониженим іноді до шепоту. Часто оглядався, неначе боявся, що його хтось підслухує.
Брат Сашеньки видався Миколі закоренілим п'яницею або наркоманом. І справді, його здогади скоро підтвердились. Того ж дня по обіді Юрій заявив; що у нього болить шлунок, і спитав, чи немає в домі опію. Цього наркотика не виявилось, і це дуже стурбувало Юрія. Він попросив Сашу доконче дістати йому цих ліків, інакше він буде дуже страждати. Його рухи, благальні очі і дрижачі руки говорили про давню хворобливу пристрасть. Коли ж Саша принесла з аптеки опій, Юрій прийняв його велику дозу і відразу ж повеселішав.
Його пристрасть до наркотиків не могли не помітити всі три жінки: мати, сестра і тітка. Вони з жалем і якимсь жахом дивились на свого дорогого, але такого зміненого улюбленця.
— Ти часто вживаєш ці ліки? — не витримала і спитала сама Марія Адамівна.
Син якось неприродно усміхнувся і сказав, що з деякого часу вживає опій, і досить часто, бо без нього терпить невимовні болі.
Своїм признанням дуже засмутив усю родину.
До Миколи Юрій довго і уважно приглядався, і той серцем відчув, що своєю особою не викликав симпатії у брата коханої. Видно, вже так ведеться, що симпатії і антипатії бувають найчастіше взаємні. А крім того, брати звичайно не люблять претендентів на руку сестер.
Микола не злюбив Юрія з першого погляду. Може, це була свого роду ревність. Почував, що тепер він уже не зможе поводитись так вільно, як досі. Неприязнь до новоприбулого збільшувалась ще й тому, що той спробував кепкувати з Миколиної мови, назвав її хохлаць-кою і ведверто заявив, що не любить "малоросійщини". Він підкреслено уникав слів "Україна", "український".
Правда, Микола різко обірвав нахабу. На сина накинулась за його нетактовність мати, а Сашенька з досади заплакала. Юрій вибачився, сказав, що не мав злого наміру, просто пожартував, але це не помогло,— антипатія поступово росла. А проте треба було доконче утримати в хаті мир. І Микола зобов'язався цей мир утримати, де-не-де поступаючись своїми переконаннями, своїми думками на прохання Сашеньки і її старих опікунів. Юрій, мовляв, хворий, треба бути до нього вибачливим. Можливо, гарячкуватому Миколі важко було б триматись в заданих рамках, але й Юрій згодом став трохи людянішим, знайшовши з Миколою спільну мову саме в поезії. У поезії він знав толк, бо й сам писав вірші ще до від'їзду в армію. На прохання Миколи він читав свої твори, але вони не подобались: його вірші носили декадентський характер, а салонно-міщанська тематика не гармоніювала з добою, у якій жили обидва ці молоді хлопці. Проте любов до поезії в якійсь мірі зближувала їх. Юрій довідався, що Микола пробує писати вірші, що колись до війни, також писав, переважно любовну лірику, але не вірить у свої сили, бо не знає теорії віршування, не знає взагалі теорії літератури, а писав і пише, як заманеться,
(Продовження на наступній сторінці)