Коли очі призвичаїлися до темряви, побачив над дверима вузеньку смужечку світла, і стало легше. Тюрма вже не видавалась могилою. Він почав роздумувати, що сталося. Події відбувались блискавично. Учора ввечері він заступився за зневажену жінку, а сьогодні вже в темниці за те тільки, що не підкорився капралові, людині мізерній, злодієві, обкрадачеві солдатів, боягузові, що ховався від фронту. І добре, що обійшлося темницею, а при інших умовах міг бути розстріл. Де ж справедливість? Чоловік цієї жінки воював за Австрію і, може, й загинув за неї. Свідомо чи ні, але він, Микола, силою обставин покликаний боронити цю чужу йому державу. Чи можливе і далі таке становище? Росія скинула царське ярмо, солдати зброю обернули проти своїх гнобителів. Коли ж прийде черга і на цю клаптикову імперію? Микола пригадує слова Лебеденка. Він провіщав, що слідом за російською вибухне революція в Австрії, Німеччині і всій Центральній Європі.
"Чому я не пішов з ним?" — подумав знову Микола.
Згадка про Лебеденка повернула його думи на дім, лісничівку, ліс... Пригадав милі, дорогі серцю обличчя батьків, сестри, брата, всієї рідні, пригадав Орловського, його Ванду і нарешті Оксану. Для неї він беріг почуття в окремому, ніким не зайнятому тайнику серця. Чому її доля склалась так сумно? Чому він не міг допомогти їй? Пригадав лист сестри, в якому описувалась її сумна доля, її життя з нелюбом, уявив їх в інтимних обставинах і мало не закричав із ревнощів і болю.
Полинув думками в Єгерндорф, з якого недавно приїхав, згадав дівчину в зеленому, зустрінуту в страшному домі, що називався "Вестенда", і чомусь думка вперто наводила на порівняння цих двох жінок: Оксани і дівчини в зеленому. Яка ж зараз між ними різниця? Оксану віддали за нелюба, продали з розрахунку, ця продається щодня іншим,— значить, обидві продаються. Ця, перша, судячи з листа сестри, зрозуміла свою фатальну помилку і почала вже якусь боротьбу; друга ні на яку боротьбу вже не здатна. Коли б Оксана пішла від цього кульгавого, перечекала в матері, поки він верне... Може б, написати їй? — думає Микола.— Але поки лист дійде до рук коханої, його прочитають десятки пар очей; може б, написати сестрі, попросити зайнятись Оксаною? Та він знає ставлення сестри до його сердечних справ. Вона вважає їх несерйозними і в душі насміхається з них: він, мовляв, молодий, йому рано про таке думати, а крім того, вона мріє не про таку братову, вона мріє про дружину для брата в образі якоїсь княжни казкової, а не простої селянки, та ще й розведеної, чужої жінки. На такий шлюб вона б ніколи не погодилась, мало того, боролась би всіма засобами. Та й батькам він зробив би таким одруженням велику прикрість.
Його думки перервав якийсь шум за дверима, і за хвилину черговий відчинив двері. В темну камеру вривається червоний сніп проміння призахідного сонця і сліпить в'язня. Він заплющує на хвилину очі. В камеру входить знайомий солдат, земляк Миколи: він був прикомандировании до офіцерської школи візником ще в Єгерндорфі, і під час переїзду до Галичини вони познайомились. Прізвище його Стельмащук, походив він із сусіднього з Миколиним села Деренівки, де була залізнична станція, з якої він не раз, будучи гімназистом, вертав додому на весняні канікули. Сама назва села збуджувала в ньому чудові спогади про дитинство, і тому прихід людини з цього села був йому дуже приємний.
— Як вам тут живеться? — спитав, усміхаючись, солдат.
— Не страшно, буває гірше,— відповів, бадьорячись трохи, Микола.
— Я вам приніс вашу тюремну їжу,— продовжував земляк,— маєте тут хліб і воду.
Він поклав на солому шматок військового хліба, а на землю поставив глечик з водою.
— Це від майора. А це від ваших приятелів.— Земляк поліз до кишені і почав витягати звідти ковбасу, булки, цигарки, сірники і свічку, загорнуту в папір.— На цьому папері лист вам,— додав солдат пошепки.— І ще вам поставлю відро. Тепер можете спати, прийду аж завтра. Бувайте здорові!
Микола подякував, і солдат пішов. Коли кроки земляка затихли, Микола засвітив свічку і взявся читати листа. Писав Михайло і дописував Карп'юк. Лист був у жартівливому тоні, хлопці потішали, що його неволя скоро скінчиться, що делегати від рот збираються знов до майора, щоб просити для нього амністії, а хоч амністії і не буде, вони мають надію, що при божій і їхній допомозі він якось ті п'ять днів перетерпить. Мученики за ідею не стільки терпіли,— писали веселі товариші. Щоб йому не нудно було, радили згадати невдалий похід у "Вестенду". В кінці було дописано, що з газети, яка потрапила їм до рук, дізнались, що у Львові і у решті австрійських міст відбуваються страйки, робітники вимагають негайного припинення війни, отже, є надія що війна скоро закінчиться і вони не матимуть змоги показати своєї хоробрості і не матимуть щастя вмерти за улюбленого цісаря. Листа просили хлопці зараз же спалити над цією свічкою, що вони присилають, бо коли він цього не зробить, а лист потрапить до рук майора, то камера, у якій він сидить, поповниться ще двома в'язнями.
Микола прочитав листа ще раз і спалив над відром у кутку камери. Настрій його поліпшився, і він почав мріяти про кінець війни і поворот додому, але... коли то збуваються мрії?!
Минали дні, забулась і темниця. Заняття в школі відбувались нормально; раз у два тижні, в суботу на неділю, Микола їздив до Львова, до своїх далеких родичів, що мешкали недалеко від вокзалу, на Городецькій вулиці. Зі Львова привозив він щораз нові вісті про хід війни на окупованій Україні.
Якось — це вже було на початку вересня — приїхавши зі Львова, Микола повідомив найближчих товаришів, що після тяжкої поразки на італійському фронті на ріці П'яві почались заворушення, а в містах нові за-бастовки, солдати масово дезертирують з фронтів, на Україні обставини останнім часом погіршали, там відкриті бунти, командування почало евакуювати з України збунтовані частини в тил, в глиб Австрії. Бацила революції вразила війська австро-німецькі, революція в цих краях неминуча. Офіцерська школа гомоніла. Слухачі її збирались гуртками,-— кожна національність окремо,— збирались, говорили, радились, будували плани. Командування школи намагалось не допускати подібних зборищ, але побачило, що перешкодити їм не може, бо й частина викладацького складу була настроєна революційно. Тепер уже всім, навіть і командуванню, було ясно, що стара будівля, яка зветься Австрією, зогнила до решти і валиться.
Одного дня несподівано прийшов наказ скоротити термін навчання і закрити школу. В Австрії, після закінчення школи, виходили тільки кандидати в офіцери. Офіцерські чини вони діставали після піврічного перебування на фронті.
Через тиждень після цього наказу Микола з двома зірками на комірі, в чині капрала, повернувся до Бєль-ська, щоб в складі маршового батальйону від'їхати на фронт. З ним вернулося до Бєльська ще кілька солдатів з обслуги школи, в тому числі його земляк Стельмащук. Всіх їх зразу зачислено в маршову роту. Одначе на фронт ні йому, ні солдатам на цей раз їхати не довелось. За два дні до призначеного від'їзду, одинадцятого жовтня 1918 року, Миколу розбудив сусід по ліжку, поляк Роберт Романський.
— Вставай і одягайся швидше! — крикнув він. Микола сів на ліжку.
— Що трапилось?
— Одягайся швидше!
— Та що трапилось?
— Революція! Підказарми вже нема. Караульні залишили пости, ворота відчинені навстіж, цивільне населення грабує військові склади. Фельдфебеля П'єцуха побито.
— Боже мій, невже ти правду кажеш?
— Дурний, таке не видумують! Одягайся чимдуж і зріж свої зірки на комірі, щоб не було неприємностей. Підофіцерів солдати б'ють. Офіцерів ніде не видно. Капітан, кажуть, утік, переодягнувшись у цивільний одяг. Ходімо швидше до міста, подивимось, що там робиться, і подумаємо, як звідси дістатися додому.
На вулицях міста панував незвичайний рух, переважно військових, Одна частина солдатів бігла до складів, друга, навантажена грабованим добром, не знаючи, що з ним робити, тинялася з місця на місце, як собака з кісткою, зупинялася для перепочинку, відпочивала, знов навалювала на себе свій вантаж і, зважившись, нарешті, поспішала на вокзал. Несли по десять шинелей, по двадцять пар черевиків; якийсь цивільний біг з цілою штукою солдатського сукна. Він угинався під тягарем ноші і в той же час щораз оглядався, чи не біжать за ним, щоб відібрати, або щоб не підстрелили; якийсь солдат ніс кілька пар зв'язаних лиж, доніс до середини площі і кинув, додумавшись, що вони йому не потрібні.
Микола і Роберт підійшли до складу. Тут лежали гори добра. Як не грабували його зранку солдати і цивільні, проте не взяли і десятої частини того, що там було.
— Давай одягнемося в усе нове,— порадив Роберт.
Микола погодився. Товариші пішли в склад білизняний, вибрали по парі білизни, підійшли до мундирів, поскидали з себе все, що на них було, одягли чисту білизну, мундири, шинелі, черевики і вийшли на вулицю. У дверях зіткнулися з озброєною командою. Це вже була міліція нової влади польської, яка з'явилась у Кракові і заявила про відділення польських земель від Австрійської монархії. "Національна рада" в Кракові прислала в Бєльськ своїх емісарів, що мали утворити з польських солдатів загін для охорони добра нової держави.
— Маєте на собі що зайве? — спитав сержант з червоно-білою пов'язкою на лівому рукаві.
— Не маємо нічого.
їх оглянули і відпустили.
— Ідіть!
— Оскандалились ми з тобою,— сказав Микола, винувато посміхаючись.
(Продовження на наступній сторінці)