Йому показали її зразу, на початку села. її було видно здалека: стояла на горі між деревами, в будинках колишнього фільварку. Микола ішов поволі, поспішати було нікуди, а день стояв чудовий. У квітні в тих місцях давно вже весна.
Серединою села йшла прекрасна мощена дорога, а обабіч дороги, замість хат, які ми звикли бачити в наших селах, біліли вілли, переважно в зіпсованому готичному стилі, з потугами на наслідування старовинних особняків феодалів, які зустрічались у Єгерндорфі, з гострими вежечками, з фасадами, закінченими високими трикутниками, обвиті виноградом та іншими в'юнкими рослинами. Перед кожною віллою були розбиті клумби, квітники, біля яких зараз порались жінки-селянки, власниці цих вілл: копали землю, скородили, підв'язували троянди, яких багато тепер було перед кожним домом, обрізували сухі гіллячки на декоративних і фруктових деревах.
Миколу дивувала чистота і охайність села, він заглядав у подвір'я, як правило, вистелені рівними кам'яними плитами, на яких подалі від вулиці стояли господарські будинки, всі муровані, криті черепицею, такі ж охайні, як і житлові будинки.
Зустрічав Микола мешканців села, переважно літніх чоловіків, що їхали кованими возами, запряженими парами ситих коней, з плугами і боронами, на поля. Вони були в робочих блузах, переважно з люльками в ротах, поважні, як і їх великі ситі коні. Видно було, що вони не бачили війни.
В школі Микола не застав нікого, слухачі школи були на польових заняттях. Зайшов у канцелярію, здав документи. Тут уже були попереджені про його приїзд телеграфом з Бєльська, і його, високого ростом, призначили до першої роти. Черговий по школі завів його до казарми і показав ліжко. Поки майбутні офіцери вернули з занять, він уже встиг одержати в цейхгаузі постіль і застелити своє ліжко так, як у сусідів, тобто згідно з приписом, який панував у школі. О дванадцятій годині роти повернулися з занять. Марширували повзводно, зі співами. Здалеку ще він почув співи і був приємно здивований, що майже всі взводи співали українських пісень. Школа складалася з чотирьох рот, по сто чоловік у кожній; роти ділилися на чотири взводи кожна. Взводом командував на заняттях офіцер не нижче лейтенанта, відповідав за взвод у казармі так званий унтер-офіцер за фронтом, звичайний слухач школи, який знав добре муштру, хоч не мав ніяких відзнак на комірі і був1 простим солдатом. Такого унтер-офіцера за фронтом вибирав собі сам командир взводу по симпатії. Коли учні офіцерської школи, як і всякі учні, зі сміхом і криками вбігли в кімнату, Микола дуже зрадів, пізнавши серед них Михайла Лукаша, якого давно не бачив і забув про його існування. Хлопці сердечно обнялись і поцілувались, а далі Михайло почав знайомити його з рештою товаришів по взводу. Тут були представники майже всіх національностей, що заселяли Австрію,— чехи, словаки, угри, німці, поляки, а найбільше українців. До Миколи підійшов зразу і заговорив високий, далеко старший від нього солдат, на прізвище Карп'юк, якого німець-офї-цер, як потім чув Микола, кликав Карпінк, тому що вимовити це прізвище німець не спромігся.
Карп'юк служив в армії давно, був на фронті, але через неблагонадійність не дослужився ні відзнак, ні нагород.
Його довго не хотіли відправляти в офіцерську школу і тільки вже останнім часом, коли офіцерів стало в армії обмаль, його відіслали в Єгерндорф.
— Що чувати на світі? — спитав він.
Микола сказав, що давно вже з дому, а газет не читав.
— Наша доблесна австрійська армія захоплює безборонну Україну,— сказав він, іронічно усміхаючись.— Коли там стояли з рушницями і гарматами, так скоро не посувались, а тепер полізли! — Карп'юк хмурив брови, говорив голосно, не криючись. Коли б хто почув і доніс, дісталося б йому.
— Ви дуже раді, що сюди потрапили? — спитав він по кількох хвилинах.
— Радий тому, що на півроку віддалений від фронту,— відповів Микола.
— Та то як сказати! Треба буде — заберуть і раніше. Офіцером дуже хочеться бути? — допитував.
Питання були дошкульні, злобні, і сама людина, яка ще хвилину тому імпонувала своєю безстрашністю, стала неприємною. Він відповів би йому інакше, але зачинати суперечку зразу, тільки переступивши поріг школи, не хотілось.
Щоб припинити цю розмову, він сказав, що ділитись своїми почуттями не збирається, що ніколи, зрештою, не мріяв про військову кар'єру і приймає дійсність так, як вона є. Микола не знав, кого має перед собою, це міг бути й провокатор. Пізніше Михайло пояснив йому, що Карп'юк непоганий хлопець, що це природний бунтар, можливо, належить до якоїсь партії, проте не каже, до якої, що начальство його не любить і за ним встановлено таємний нагляд.
Потягнулися одноманітні дні: уранці муштра в полі, по обіді стрільба конусами !, слухання лекцій зі стратегії, тактики, топографії, вивчення військових статутів, видів зброї.
Микола почав одержувати листи з дому: від батька, матері, писали окремо брат, сестра. Із листів він знав, що батько вже працює, що із стайні, в яку обернули були школу царські війська, знову зроблено школу і навчання іде "ніби" нормально. Одначе з цього "ніби" Микола зробив висновок, що не все там гаразд. В останньому листі, дуже сумному, батько сповіщав, що Смяловський продав ліс євреям-промисловцям на зруб і що дідові доведеться покидати насиджене місце і переходити в село. Згідно з угодою, дід має право жити у лісі ще до кінця року, а з першого січня хату займають під контору нові господарі.
"Уже своїх улюблених куточків у лісі не побачиш. Там, де зараз ще ростуть вікові дуби, там скоро буде зруб",— писав батько.
Але тепер, коли в самого становище було нелегке, новина ця не пройняла Миколи так гостро.
З нетерпінням чекав листів від сестри, сподіваючись, що вона хоч раз напише про Оксану, але даремно, сестра мовчала про неї. В одному листі він прямо попросив сестру написати йому, як живе його колишня кохана.
Сестра не забарилась з відповіддю. Вона сповістила, що живе Оксана з чоловіком погано, що вже кілька разів утікала від нього, що він усі рази повертав її з допомогою жандармів і бив, а раз вона мало не повісилась, та вчасно прийшли сусіди і врятували.
Вістка ця зробила на Миколу прикре враження. Минав рік від першої їх зустрічі, яка принесла йому тоді стільки щастя... Пригадався чудовий травневий день... Запахло раптом зрубом рідного лісу, запахло розпареною деревиною, змішаною з ароматом трав і квітів, пригадав ЇЇ на тлі лісової зелені, осяяну сонцем, чарівну, мов казкова русалка, з букетиком фіалок... Потім пролинули перед очима всі місця зустрічей і остання зустріч... Більше він не знав жінки, нічиї руки не пестили його обличчя, і його уста не знали більше жіночих уст. Аж до одного разу... Було це вже на третій місяць навчання, десь у червні. Слухачі школи мали право вечорами гуляти в селі і в місті. Найчастіше збирались
Конуси — олов'яні кульки для стрільби в помешканнях.
в сільському кафе. Являло воно собою велику залу з помостом вздовж стін, на яких стояли столики. Тут можна було повечеряти і випити пива, а внизу було місце для танців. Там і танцювали майбутні офіцери з місцевими дівчатами. Багато з вихованців школи мали дівчат, бували вже сцени ревнощів, були і бійки.
Микола не ходив туди, а як і ходив, то дуже рідко, не танцював, а тільки поглядав з підвищення на танці. Михайло Лукаш, відомий танцюрист ще з Теребовлі, пропадав на тих танцях щовечора. Він теж мав дівчину, дочку порядних людей, мешканців цього ж села, бував уже в їх домі і вважався там за свого. Берточка, пухкенька білява німочка, була в Михайла явно закохана, і він вдавав, що її дуже любить, а проте час від часу ходив вечорами до Єгерндорфа. У цьому місті було два заклади з тих, які неодмінно з'являлись у містах, де стояло військо. Персонал у всіх таких установах був виключно жіночий, відвідували ті установи переважно вночі, бо заходити вдень було не зовсім зручно, хоч містились вони, звичайно, на краю міста.
В Єгерндорфі заклади ці звались "Остенда" і "Вес-тенда", одна в східному, а друга на західному краю міста. Одну із цих установ відвідував Михайло з Кар-п'юком, спочатку таємно, а потім уже не соромлячись. Миколу вони давно умовляли піти з ними хоч тільки подивитись на це місце, де за гроші купується любов. Йому гидко було слухати, він затуляв вуха, коли вони оповідали деталі побачень, а вони сміялись, називаючи його невинним купідоном, ходячою цнотливістю.
— Ну, чому ти не йдеш? — питав Михайло.
— Гидко.
— Ти ж не був, не знаєш, чи гидко, чи ні. Хоч би з самої цікавості ти повинен піти подивитись. Там ніхто тебе не зґвалтує, не бійся. Ти можеш там випити пляшку пива і йти назад.
— Там пити пиво? — здивувався Микола.
— А чому б ні?
— Гидко.
— І знов "гидко". Кажу тобі, побудеш раз і сподобається.
І Микола дав себе вмовити. Вийшли вони з казарм втрьох, як уже добре смеркло. До "Вестенди" було кілометрів зо три-чотири, поки дійшли, зовсім стемніло. Над дверима двоповерхового будинку горіла червона елект^ рична лампа, на горішньому поверсі яскраво сяяло світло в усіх вікнах. Це був зал, там грала якась музика. Дійшовши до цього будинку, Микола спробував було втекти, але супутники тримали його за руки міцно.
— Ні, ні, — говорив Михайло, — ти дав слово, що підеш, і слова треба дотримати. Що ти за боягуз? Коли ти дівчат боїшся, що буде з тобою на фронті?
(Продовження на наступній сторінці)