— Відведіть їх до отамана, хай вирішує, що з ними робити. Я не маю часу з ними бавитись. Ідіть, — звернувся він до затриманих.
Отаман не сподівався цього вечора гостей. Він недавно вернувся з лазні, випив самогону, закусив і тепер попивав квас. У хаті було тепло натоплено, затишно. Отаман сидів тільки в штанах, капцях на босу ногу і вишиваній сорочці. Біля нього в невимушеній позі в легенькій одежі напівлежала сестра-жалібниця Клава. Коли ввійшли з вістовим Андрій і Іван, він схопився на ноги і, п'яно хитаючись, втупився невидющими очима в прибулих.
Що кинулось хлопцям в очі, так це пасмо волосся на голеній голові отамана, так званий оселедець, який носили колись запорожці. Цей оселедець чимсь був напомаджений і укладений кокетливо на лобі, як у Богуна на картині.
— Хто дозволив увійти? — крикнув грізно отаман.
— По розпорядженню начальника штабу привів їх,— доповів переляканий вістовий.
— Що це, комуністи? — показав на прибулих.
— Нікак нєт! — крикнув з переляку стару солдатську фразу вістовий і, зразу опам'ятавшись, додав: — Точно не відомо.
— Що ви, самі розібратись не вмієте? — верещав отаман.— Коли комуністи — розстріляти, коли не комуністи — відпустити!
Вістовий і затримані вилетіли вмить за двері.
15
Микола Гаєвський стояв у черзі перед австрійським військовим цейхгаузом, щоб одержати солдатський мундир.
— Скидай лахи, бери мундир! — кричав капрал на вишикуваних перед цейхгаузом новобранців.
Новобранці по черзі підходили до дверей складу, скидали свою домашню одежу, зв'язували її, прив'язували дерев'яну бирку, на якій рахунковий фельдфебель 1 писав номери і їхні прізвища, а помічник його, рахівник в солдатському мундирі, видавав мотлох, позбираний з різних полків, постяганий з трупів на полях боїв: кітелі і штани, подірявлені кулями, брудні, заляпані, а деякі зі слідами засохлої крові. їх страшно було в руки брати, але протестувати в армії не можна. Кожний солдат брав чергову в'язку, в якій був кітель, штани, шапка і шинеля, і відходив, а за ним йшов другий, третій. Не краще було і з черевиками: їх видавали з купи, попарно пов'язані, не турбуючись про те, чи підійдуть вони на ноги тому, кому видавались. Новобранці самі між собою потім мінялись черевиками і підганяли їх до своїх ніг.
Микола здав свою добру зручну одежу і дістав натомість старий кітель з якогось убитого велетня, а штани з малого, бо коли одягнув їх, вони досягли йому мало не до колін. Було огидно натягати на себе одежу з чужого плеча, та ще зі свідомістю, що вона, може, стягнена з убитого. Черевики одержав обидва з лівої ноги, і коли показав їх фельдфебелеві, він довго думав, що з ними робити, а коли глянув на купу і побачив пару так званих "комотшуге", тобто кімнатних черевиків з полотняними халявками, у яких колись, до війни, ходили солдати тільки в казармі, він узяв непарні, кинув їх на купу і видав Миколі ці, "домашні".
— В них холодно буде,— спробував було протестувати Микола.
— Австрійський солдат не мерзне,— категорично відповів фельдфебель.
Того ж дня Микола написав додому листа з проханням прислати гроші на приватний мундир, бо він не має сили ходити в цій образливій, ганебній одежі. Він знав, що удома грошей нема, що батько четвертий рік без роботи, а все-таки написав, бо не міг витримати наруги, яку вчинила над ним казарма.
На виручку батькам Миколи прийшов давній друг їхній Мороз. Він мав зайвий солдатський мундир і подарував його своєму любимцеві Миколі. Але поки мундир прийшов, Микола носив казенний одяг з убитого австрійського солдата.
Тепер щодня з п'ятої години ранку до пізнього ве-
1 Рахунковий фельдфебель — ротний бухгалтер.
чора відбувалась виснажлива муштра. Як тільки новобранці навчились трохи марширувати, їх гнали на стрільбище. Австрії потрібні були нові і нові полки, вона, готувалась разом з Німеччиною окупувати Україну, Крим, Кубань, а коли вдасться, то й Донську область.
Задуми були великі, військ треба було багато. Навчання солдатів відбувалось прискореним темпом; менше уваги звертали на словесність, гімнастичні вправи, марширування; тепер учили тільки стріляти, розсипатись в цеп, уміти оборонятись від кавалерії, битись в штиковому бою, якого, до речі, завжди страшно боялись австрійці і ніколи не приймали в сутичках з російськими військами.
Зі стрільбища приходив Микола втомлений, голодний, "домашні черевики" зразу промокали від снігу, змерзались іноді так, що їх важко було стягнути. В перші дні Микола думав, що захворіє і вмре. Він не уявляв, що можна ходити цілий день, і не тільки ходити, але й лежати на стрільбищі з мокрими ногами в мороз і не захворіти, а проте не хворів.
Цивільні мешканці Бєльська діставали хліб на картки, і купувати хліба приватно було неможливо. Біля кухні на смітниках блукали голодні, з блідими лицями, запалими очима новобранці і поїдали все, що можна було з'їсти.
Одного разу він одержав на кухні в казанок пісного супу, а на верхню кришку казанка — ложку галушок. Така була, за малими винятками, щоденна їжа солдатська. З цим добром він ішов по мокрих брудних сходах на другий поверх казарми, до своєї кімнати. Біля стіни стояв незнайомий солдат з іншого взводу, як виявилось потім, з ложкою в руці. Коли Микола порівнявся з ним, солдат вхопив ложкою трохи Миколиних галушок, але так незграбно, що Микола мало не випустив з рук усього казанка, а солдатові випали ці галушки з ложки на сходи. Одначе це його не збентежило. Він блискавично зібрав їх зі сходів разом з гряззю і з'їв. Миколу так вразила ця сцена, що він віддав солдатові решту галушок, і той, божевільно усміхаючись, проковтнув їх умить.
Голод зводив з розуму, солдати раді були іти на фронт, щоб тільки одержати нову, кращу одежу і похідний пайок. У казармі чекала всіх голодна смерть.
Господарем роти у казармі був фельдфебель П'єцух, права рука командира роти. Це був не старий ще, ситий, червоний блондин з білими короткими вусиками. Закінчивши військову службу, він залишився на понадстрокову, а що умів вислужуватись і годив начальству, то скоро на його комірі з'явились дві білі зірки. Добившись звання капрала, П'єцух знущався з новобранців. Він немилосердно муштрував їх, брав від них хабарі, влаштовував за гроші відпустки, а потім приймав від відпускників подарунки, тобто забирав все те, що їм давали на дорогу і до казарми мами і батьки, сам давав вищому начальству, і скоро на його комірі забіліла третя зірка. Перед самою війною дістав ще жовтий пасок на комір, тобто відзнаку фельдфебеля — найвищу відзнаку, яку міг одержати унтер-офіцер у мирний час. За вислугу літ він одержав велику срібну медаль, одну із високих нагород в австрійській армії, і коли вибухла війна, П'єцух залишився при кадрі для вишколу новобранців і резервістів, яких забирали до війська мало не що два місяці. Діставши чин фельдфебеля і господарство роти, він оженився з підстаркуватою вдовою, власницею невеличкого будиночка недалеко від казарми, і зажив спокійним сімейним життям. Війська ворожі до його дому не доходили, на фронт його не брали, він жив і славив бога, що війна триває. П'єцух був побожною людиною, як ї личило солдату католицького цісаря. Одначе це не заважало йому обкрадати солдатів.
Одного разу, побачивши Миколу на подвір'ї, він покликав його до себе.
— Яка у вас освіта? — спитав, коли Микола підійшов і віддав йому честь по-військовому.
— Середня, пане фельдфебель,— відповів Микола. Фельдфебель помовчав.
— Вас чекає або офіцерська школа, або фронт,— сказав він по хвилині.
— Я не прагну в офіцери,— промовив Микола. Фельдфебель покрутив носом.
— В мирний час, дійсно, ваш брат, студент, чомусь не прагне до цього звання, хоч це й найпочесніше з усіх. Офіцер має право з самим цісарем за один стіл сісти.
— Але не сідає, — перебив Микола.
— Я кажу, має право. Якби кожен з офіцерів сідав з найяснішим паном за стіл, то який би то стіл мусив бути! Так от, в мирний час одне, а тепер, у воєнний час, це цілком інша справа. Перш за все навчання в школі дає на півроку відстрочку від фронту, а це щось значить.
Микола слухав і не знав, до чого веде цей хитрий мужик, що він має на увазі і чого він хоче. Він знав, що без власної вигоди фельдфебель з ним говорити не буде.
— Так ви куди хотіли б, в офіцерську чи на фронт?
Дістати відстрочку від фронту на півроку багато значило, і тому Микола спитав, що треба для того, щоб потрапити у школу.
— Що треба, що треба,— повторив фельдфебель.— Певне, що щось треба,— засміявся він.
Микола зорієнтувався, що ГГєцух хоче хабара. Не добираючи виразів, він сказав:
— Багато грошей я не маю. Якщо там треба кому купити горілки чи вина, я на це дам, а більше ні. Мій батько не капіталіст, а учитель, який три роки сидів без роботи в окупованій країні, від нього я брати не можу, а те, що маю в кишені, дам.
Так за невеликі гроші була куплена командировка в офіцерську школу в Єгерндорфі, старовинному німецькому місті в мальовничій гірській місцевості, прикрашеному готичними церквами, віллами, мисливськими будиночками, порозкиданими по уступах гір, захованими серед зелені дерев, з-поза яких виглядали де-не-де верхи червоних дахів та шматки білих стін.
Офіцерська школа знаходилась у селі Кротендорфі, що було властиво передмістям Єгерндорфа, або його продовженням. Микола приїхав на вокзал уранці і з невеличким чемоданчиком у руках пішов у село шукати школу.
(Продовження на наступній сторінці)