«Великі надії» Володимир Гжицький — сторінка 48

Читати онлайн роман-дилогію Володимира Гжицького «Великі надії»

A

    Карп'юк потягнув до себе парадні двері, і на другому поверсі задзвонили електричні дзвінки. Це був знак, що новий гість підходить. Микола ще раз поривався втекти, але даремно.

    Піднялись на другий поверх. Назустріч вийшла стара огрядна жінка з фантастичною зачіскою, в яскравому платті. До Карп'юка і Михайла вона усміхнулась, як до добрих знайомих, Миколі кивнула головою і попросила гостей досередини. Говорила по-німецьки. Микола переступив поріг залу. Тут він побачив таку картину: праворуч від входу спав, сидячи за столом, обставлений порожніми пляшками, якийсь тип у цивільній одежі. Під протилежною від входу стіною стояв великий чорний буфет з пляшками і чарками, які видно було крізь шибки; ліворуч від буфета було те, що видавало з себе музику, подоба граючої шафи. Праворуч від буфета в кутку стояв столик, за столиком дві м'які кушетки, поставлені під прямим кутом, на кушетках сиділи дві дівчини, одна в рожевій і друга в зеленій, обшитих парчею, сорочках, в шовкових панчохах і лакових туфлях; третя — велика, повногруда жінка в коротенькій спідничці, як на підлітка-дівчинку, гуляла по кімнаті. Як тільки появився Карп'юк, вона з веселим вереском кинулась йому на шию і зразу повела в двері, що були в правій стіні; за дверима Микола побачив коридор і кілька дверей вздовж нього, як у готелях, тільки дверей тих було багато і дуже близько одні від одних, так що ті кімнати мусили бути дуже вузькі.

    Михайло підсів зразу до дівчини в рожевому, а Микола стояв біля дверей, не знаючи, що робити. Він найкраще втік би, але таку можливість передбачала господиня. Вона стояла в дверях, і коли Микола оглянувся, вона зобразила приємну посмішку на своєму обличчі, попросила хлопця зайняти вільне місце біля дівчини в зеленому. Не встиг Микола сісти на кушетку, як та дівчина зразу вмостилась на його колінах. Від неї йшов запах духів, пудри, поту і чогось ще дурманного, що викликало нудоту.

    Обнявши хлопця рукою за шию, міцно тулячись, дівчина шептала щось. З усієї її мови він зрозумів тільки, що дівчина просила поцілувати її або хоч купити вина. Він сидів переляканий, червоний від огиди і сорому, обпершись руками об кушетку позад себе, боячись доторкнутися до дівчини. Він не міг зрозуміти своїх товаришів, що знаходили приємність бувати в цьому притоні, що почували себе тут, як удома. Оце зараз Михайло поніс свою кралю на руках і зник за дверима коридора, і Микола залишився сам на сам з дівчиною в зеленому.

    — Купи вина, миленький! — просила "вона. Микола вийняв паперову десятикоронівку і на мить

    завагався. Ця десятикоронівка була післанцем його дому і раптом стала свідком його ганьби. На душі зробилося гидко. Хіба на це відривав батько від себе і сім'ї цих десять корон, щоб він витратив їх на продажну дівку?

    Дівчина зіскочила з колін, вирвала з рук гроші і побігла до буфета. Микола був вільний. Він вхопив картуз і кинувся до дверей. Його не могла втримати тепер жодна сила.

    — Куди ти? — метнулась до нього дівчина, але він уже гнав стрімголов по сходах.

    Опинившись надворі, витер піт з обличчя і зітхнув на повні груди. Ніч стояла тепла, тиха, на небі моргали зорі, місто спало, тільки в цьому двоповерховому будинку не спали; там люди, на очах цілого міста, чинили злочин.

    Микола згадав матір, сестру, Оксану... Він узявся в розпачі за голову. У цієї молодої дівчини в зеленому, та й у тих двох були матері, були, певне, брати, сестри. Чому ж вони мовчать, чому не кричать?

    Микола перейшов на протилежний тротуар і задивився на цей понурий будинок. В освітленому залі заграла музична шафа. Парубок повернувся і чимдуж побіг до казарми.

    16

    Незабаром після цієї події в житті Миколи цілком несподівано було оголошено наказом, що школа переходить з Єгерндорфа в Галичину, в Кам'янку-Струмило-ву — містечко коло Львова. Учні українці і поляки сприйняли повідомлення з радістю, німці, мадьяри, чехи — зі смутком. Незадоволені були й офіцери, переважно німці і мадьяри. Галичину вони вважали за дикий край; "Вагепіапсі" — "ведмежий край" — дали їй презирливу назву; говорили, що в Галичині шість місяців зима, а другі шість місяців холод.

    Завідуючий господарською частиною фельдфебель Шумахер, його помічник капрал Доскоч — українець десь із Тернопільщини, багацький син, який мріяв повернутися додому цугсфірером 1 і за цю третю зірку на комірі готовий був рідну матір продати, солдати для обслуги школи, всі ці шевці, кравці, візники, кухарі, а також канцеляристи і нижчий медичний персонал, складали речі, мундири, зброю, вантажили на підводи і везли на станцію, а через два дні подано ешелон, і школа рушила на схід, в Галичину. Другого дня вже й прибули на місце призначення. Вивантаження вагонів відбулося при допомозі самих слухачів школи. Обслуга перевозила шкільне добро на нові місця, в казарми, що під час війни стояли пусткою. Проте своїх підвід, що приїхали з ешелоном, не вистачало, автомобілів у школі взагалі не було ні одного. Треба було мобілізувати підводи селян, а тут якраз возовиця збіжжя з поля. Солдати бігали по селу даремне. Коли раптом повз станцію поїхала на своєму возі селянка — літня уже жінка — в поле по снопи. Доскоч побачив і побіг навперейми. Жінка не бачила, що за нею солдат біжить, інакше утекла б. Йому вдалося випередити підводу, схопити коня за уздечку і повернути віз до станції. Жінка почала проситись, доводити, що вона найняла підводу, щоб перевезти свої снопи, що вона тільки на цей єдиний раз дістала підводу, але капрал не хотів і слухати. Він рвав коні до себе, жінка тяга до себе, плакала, благала, та Доскоч був невмолимий. Нарешті йому набридло тягатись, він пхнув жінку у груди, і вона впала навзнак на дорогу. Слухачі школи, що стежили з цим двобоєм здорового військового капрала, який за батькові гроші ховався в тилу, і бідною старою босою жінкою, обурено закричали. Капрал люто блиснув очима. У ту ж мить Микола відділився од групи і з притаманною йому палкістю прискочив до розлюченого капрала.

    — Що ви робите? — закричав він.— Як ви смієте знущатись з жінки?

    Старшим сержантом.

    Капрал побілів від несподіванки і злості.

    — Вас так учили в школі дисципліни? Станьте струнко! — крикнув він, але Микола не слухав. Він підняв стару жінку, обтрусив на ній одежу і поміг вилізти на віз. Капрал пустив коні, і жінка поїхала в поле.

    — Вам буде дорого коштувати заступництво, пане однорічнику! — сказав капрал.— Польовий суд вас не мине...

    Капрал не підходив більше до вагонів і подався в казарми. А за півгодини з'явився конвой, і Миколу заарештували.

    Допит вів на другий день сам начальник школи, командир батальйону майор Еберль, високий гладкий німець з величезними вусами. Про нього ходили чутки, що має велику протекцію десь у верхах, мало не при самому дворі, і тому всю війну просидів в тилу, не понюхавши пороху. Майор був постійним начальником школи мало не з дня її заснування.

    Він наказав Миколі розповісти точно, як усе сталося. Микола сказав, що коли Доскоч ударив жінку і вона впала, він уявив у цій жінці свою матір, і його не могла стримати тоді вже жодна сила.

    Майор спитав, хто батьки Миколи, де мешкають, яку освіту має Микола, і сказав, що вчинок його заслуговує польового суду і розстрілу, бо це воєнний час, але він жаліє його і його батьків, не хоче позбавляти його офіцерської кар'єри, а армію — хороброго солдата, яким, сподівається, Микола буде, отже, обмежиться дисциплінарною карою, а саме — п'ятьма добами темної в'язниці і суворого посту.

    Микола не знав, що в день допиту вранці у майора була делегація в кількості чотирьох чоловік, представників від кожної роти, з проханням зм'якшити йому кару, а Доскоча, що цілу війну ховався в тилу, відправити на фронт. Російська революція, події на фронті навчили офіцерів австрійської армії прислухатись до голосу солдатів, тим більше майбутніх офіцерів. Майор обіцяв задовольнити їх прохання, і Доскоч за знущання з жінки того ж дня був відправлений на фронт. Майор давно збирався вигнати зі школи злодія, бо про його махінації, чинені разом із фельдфебелем, добре знав, тепер скористався з нагоди і відправив його. Микола відбувся темницею.

    В австрійському війську аж до розпаду Австрії існували кари далекого середньовіччя, як "anhängen" — підвішування; засудженого підвішували на кілька годин за руки на стовп, і він висів, доки не умлівав, тоді його відливали водою і знов вішали. Другою карою, трохи легшою, була "шпанга" — це сковування правої ноги з лівою рукою, і третя кара — темниця. В підвалі кожної казарми була мурована клітка з кам'яною підлогою і залізними дверима, без вікон. В клітку вносили в'язку соломи і кидали туди на кілька днів злочинця.

    Після вироку майора прийшов конвой, з Миколи зняли солдатський ремінь, ремінець, що підтримував штани, шнурівки від черевиків і повели в підвал. Відчинили залізні двері, і він опинився в темниці. Намацав в'язку соломи, розстелив її навпомацки і ліг. В камері було холодно, вогко і темно, як у домовині. Миколі стало моторошно.

    (Продовження на наступній сторінці)