Солдат погодився, але до хати не пішов, а пішов до стодоли. Приятель за ним. Не хотів самого пустити, в стодолі збіжжя, чоловік міг закурити і, хоч ненавмисне, а міг все добро з вогнем пустити. Такий чоловік то вже не є здоровий, то вже такому розум мішається.
— Йому тоді не до чужого добра, — вставляє резонно хтось у темряві.
— Звичайно,— погоджується оповідач.
Кожен із слухачів уявляє на мить себе в ролі того солдата і кожен в душі розв'язує по-своєму важку проблему вірності.
— Не перебивайте,— каже один.
Маленький чоловік, задоволений, що його так уважно слухають, оповідає дальше:
— Сіли вони, закурили, приятель випитує про це, про те, про війну, а той все мовчить, не може говорити.
— Своя думка його їсть,— вставляє знову сусід.
— Що й казати, кому така річ приємна,— говорить чоловічок.—Минула, може, година, може, більше. Йде той солдат до своєї хати. Підходить нишком під вікно, слухає — гомонять у хаті, лампа світиться, чує голос жінки, чує і голос жандарма. Про що вони говорили там, не знає, але чує — сміються. Весело, значить, їм. Чоловік, може, в окопах чи в шпиталі поранений лежить, а їм весело, сміються! Вичекав той солдат, доки не погасили світло. Тільки-но погасили світло, він витягнув з кишені ручну гранату-лимонку і через вікно в хату р-р-аз!
Слухачі охнули. Такого кінця ніхто не сподівався.
— Що ж дальше? — спитало кілька голосів.
— Тих двоє вбила граната на ліжку, а солдат пішов до постерунку і зголосився сам.
У вагоні запанувала довга, гнітюча мовчанка. Страшна розв'язка спантеличила, ніхто із слухачів не чекав такої.
— Що ж йому було за це? — спитав по деякому часі якийсь голос. '
Чоловічок сподівався такого питання і заздалегідь приготував відповідь.
— А нічого не було,— сказав він.— Його посадили в гарнізонну тюрму, і мав бути військовий трибунал, а тепер, коли Австрії нема, нема і трибуналу. Бєльську тюрму розпустили солдати. Розпустять гарнізонну тюрму і в тому місті, де він сидить.
Слухачі принишкли. Кожен із них по-своєму роздумував над долею солдата, що вбив жінку і її коханця. Більшість була на боці солдата.
— А то не з вами трапилась така історія? — спитав несподівано чийсь голос.
Чоловічок обурився і сказав, що на таке і відповідати не хоче, але тепер у багатьох слухачів думки пішли іншими дорогами. Люди уявляли собі раптом, що цим месником був оцей смішний, недолугий чоловічок. Яка жінка могла з ним жити? Микола подумав про Оксану і про себе. Адже Оксана була в становищі тієї жінки, а він — в ролі її коханця, і коли б не війна, хто знає, чи кульгавий не придумав би якої помсти?
Розмови у вагоні перейшли скоро на інші теми, а Микола довго не міг позбутися думки, що вперто не давала спокою. Він намагався уяснити, що трапилось, які зміни сталися в його душі, що він вже тепер не думає про Оксану. Яка ж причина? Він ще недавно так плакав над сестриним листом, в якому описувалась сумна доля коханої, а рік тому йому здавалось, що на ІСсені світ клином зійшовся. Він любив її тоді до болю в серці, можливість втратити її доводила до розпуки. А проте живе і... почав навіть забувати. Він шукає виправдань для себе і, як кожна людина, що хоче знайти їх,— знаходить: коли б любила, не могла б так легко проміняти на кривого, огидного. Хвиля обурення підкочується до горла. Микола широко розплющує очі і вдивляється в темряву.
У вагоні тиша, Солдати утихомирились, сплять. Йому спати не хочеться, не до сну. Поїзд летить, вгризаючись З ревом у пітьму, непроглядну, як вічність. Юнакові стає моторошно. Коли б уже швидше день. Але раптом він бачить крізь віконечко вгорі якісь вогні і чує, що колеса вагона натикаються на якісь малі перешкоди, бо пропав ритм їхнього стуку, вогники щораз частіше, ось вони вже не пропадають, поїзд сповільнює ходу і нарешті зупиняється. Якась велика станція. Микола чує тупіт багатьох ніг, чує польську мову. Певне, Краків. Нарешті стук прикладів у двері і крик: "Відчиняй!" Солдати прокидаються, сідають, в першу хвилину не розуміють, що трапилось.
— Вилізай з вагонів! — чують крики. Рівночасно двері вагона, в якому сидить Микола,
ідуть на коліщатках вбік, і у вагон враз зі світлом вокзального ліхтаря вривається крик кількох глоток:
— Вилізай на перон! Вилізай на перон з усіма речами!
Кричать солдати в австрійських мундирах, з червоно-білими биндами на рукавах і картузах. Вони бігають від вагона до вагона, багато їх, всі озброєні.
—— Зброя є? —— питає якийсь високий, худий, заглядаючи у вагон, де сидить Микола. Йому відповідають, що зброї нема.— Вилазьте всі з речами для перевірки,— каже він примирливим тоном.— Перевіримо, чи нема зброї, і поїдете далі.
Люди неохоче почали вилазити. Не хотілось залишати насиджене місце, кожен уже якось улаштувався. Крім того, була ніч, холодно. Хто ближче — вискакував на перон і клав своє добро перед собою. Останнім вийшов чоловічок, що оповідав сумну історію про солдата і його зрадливу жінку. Зіскакуючи, він упав під тягарем свого клунка, що був більший за нього. Пасажирів товарних вагонів вишикували в ряд. Кожний поклав перед собою своє добро, а перед цим рядом вишикувався суцільний ряд нового польського війська в австрійських мундирах з червоно-білими пов'язками на рукавах, з рушницями напоготові. Неозброєні солдати ходили між двома рядами і перетрушували речі пасажирів, учорашніх своїх товаришів, з якими разом в окопах недавно вошей годували, учорашніх австрійських солдатів. Ніби шукаючи зброю, вони забирали всі казенні речі і відкидали набік'. Почалась бійка, метушня. Хтось вигукнув команду, солдати, що стояли з рушницями напоготові, підняли їх дулами догори і дали залп. На пероні враз втихло. Тоді почувся чийсь голос. Це був голос польського офіцера.
— Всім солдатам наказую негайно віддати добровільно все військове майно, награбоване в Бєльську. Кожен солдат може мати тільки один комплект обмундирування, а саме той, що на ньому. Решта має бути віддана державі. За непослух — розстріл на місці.
Після цього він звернувся до своїх і наказав їм відбирати речі. Тепер робота пішла легше. Перелякані залпом солдати майже не опирались, тільки просили, щоб їм залишили ту чи іншу річ, але поляки були байдужі до тих прохань...
У Миколи нічого не забрали, бо зайвого у нього не було, але чемодан переглянули. Прийшла черга до чоловічка з маленькою, як у дитини, головою.
— Ого! — крикнув польський солдат, глянувши па купу одягу, із-за якої ледве виглядала голова господаря.— Тут півскладу! Де ти, падлюко, награбував стільки?
Замість відповіді маленький чоловічок ліг на своє майно.
— Ти що, може, не даси? — спитав, усміхаючись, польський солдат.
— Не дам.
— Геть, кабане, бо вб'ю! — крикнув поляк.
— Не дам, я за це воював три роки! — кричав чоловічок.
Поляк рвонув шинелю і на шинелі перетягнув через купу одягу маленького чоловічка, що, мов кліщами, тримався за неї руками.
— Пусти, гаде! — крикнув солдат і пхнув нещасного захисника свого добра в груди.
Одначе той і тепер не випустив шинелі з рук. Тоді другий солдат, що обшукував Миколиного сусіда, поспішив на допомогу товаришеві і, поки ті два воювали за шинелю, вхопив решту речей, що тепер лежали без охорони, і перекинув за лінію озброєного війська. Чоловічок оглянувся і, побачивши, що пограбований дотла, кинувся на свого ворога, вчепився пальцями в його горло, як недавно в шинелю. Поляк заверещав не своїм голосом зі страху і болю. Тоді з лінії виступив другий солдат і прикладом по голові назавжди поклав недавнього оповідача сумної історії на землю.
Вістка про вбивство блискавично облетіла всю шеренгу.
— Безправство! Ми протестуємо! Геть грабіжників!
Солдати дали ще пару залпів і багнетами наїжились на беззбройних пасажирів ешелону.
— Сідати у вагони! — кричав офіцер. Ніхто не рушився з місця.
— Попереджаю, якщо негайно не сядете у вагони, накажу стріляти.
— Віддайте нам речі! — крикнув хтось, а за ним решта ешелону.
Офіцер скомандував, і військо заляскало затворами рушниць. По озвірілих обличчях, по ненависті, яка виглядала з очей цих новоспечених ворогів, видно було, що це не жарти, що поб'ють усіх безборонних, як того нещасного, що загинув марно майже біля порога дому.
— Сідаймо, браття,— крикнув хтось з ешелону.
— Сідайте негайно! — повторив офіцер.
Солдати почали поволі сідати у вагони. Через кілька хвилин на пероні залишився тільки мертвий чоловік з головою дитини і тоненькими чорними вусами. Він уже не був смішний. На його обличчі лежала печать героїзму. Це був героїзм перепілки, що, захищаючи дітей, кидається на мисливську собаку. Це був великий героїзм. Чоловічок лежав тихий, байдужий до всього, і тільки зчеплені конвульсійно кулаки свідчили про недавню нерівну боротьбу, що закінчилась для нього смертю.
До вагона, перед яким лежав мертвий, підійшов офіцер.
— Він з цього вагона? — спитав офіцер.
Микола, що був найближче до дверей, відповів ствердно.
— Ось що,— сказав офіцер, звертаючись до Миколи,— Організуйте похорон цього солдата. Поки не поховаєте, ешелон не від'їде. У ваших інтересах поховати його якомога швидше.
(Продовження на наступній сторінці)