І ось чи на мелодію тієї пісеньки, під яку жмуряться лисенята, чи то зачаровані їхньою грою, з річки починають вискакувати срібнопері рибки. Вони злітають над водою, над синіми хвилями, їх усе більше й більше, в повітрі мерехтить срібна злива, яку вони творять своїм захопленим польотом. Кожній кортить послухати пісеньку, поглянути на щасливу гру звірят. І вони, заохочені увагою таких несподіваних глядачів, граються й граються, і їхні розумні очі світяться мирною радістю.
І ось під горіховим кущем появляється старий лис, всідається на задні лапи й по-батьківському задоволено споглядає гру молодих лисенят. І навіть не думає рикати погрозливо, щоб загнати до нори, попереджаючи про небезпеку. Адже небезпеки немає, а є тільки захоплення: і численних рибок, які випурхують і випурхують із синьої річки, і ластівок, що вільно ширяють у теплому літньому повітрі, й навіть білооких ромашок, які всміхаються щиро.
"Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб, паляниця..." Звучить і звучить пісенька, й лисенята добре тямляться на жмурках, бо їм — так само, як і вам, дітям, — теж кортить виграти і хліб, і паляницю. І так вони славно жмуряться, так гарно граються, що тобі дуже хочеться пристати до їхнього гурту, хочеться теж разом із ними бігати й ховатись.
А срібнопері рибки не стомлюються вистрибувати з води, не стомлюються захоплено дивуватися грою лисенят, і жайворонки вгорі не перестають втішатись, і круглоокі ромашки. А старий лис поважно сидить під горіхом, пильно наглядає за своїм дружним виводком, і в його очах світяться мудрість і мир.
І раптом лунає погрозливий рик старого лиса. І від моторошної сили, якою наділено голос його, все довкола міняється вмить. Водночас усі рибки зникають у річці, й тепер ні одна не злітає над синьою водою, наче й не злітала; жайворонки пропадають, наче їхню співочу зграю геть виметено велетенською мітлою; лисенята прожогом летять до нори, пропадають у її похмурому війсті, й слідом за ними ховається і старий лис; і круглоокі ромашки зіщулюються, поникають, їхні погляди наливаються смутком та журбою.
Ти прокидаєшся й ще якийсь час не можеш позбутись відчуття справжності всього, що бачив. Здається, міг простягнути руку й торкнутись рудого лисеняти. А у вухах і досі звучить пісенька, під яку вони жмурились і грались. А в очах мерехтить срібна, летюча злива цікавих рибок над річкою... Навіщо ж старий лис наполохав малих звірят, що саме загрожувало їм?.. Ти лежав із розплющеними повіками, дивлячись у темне нічне вікно, подзьобане зорями, і тобі здавалось, що все довкола пронизане отією неясною загрозою, яку перший уловив досвідчений лис.
Саййора принесла показати свої малюнки. Вона малює фарбами, олівцями, пером. На білих аркушах зобразила те, що влітку побачила у селі.
— Заберу з собою в Узбекистан, — сміється, і на її зубах мерехтять сонячні зайчики.
— Забереш пам'ять, Саййоро, а все так і зостанеться назавжди.
Що ж вона хоче взяти з собою? На городі розквітли соняшники, й кожен із них схожий на велике золоте диво. На гребені хати завмер на одній нозі дзьобатий лелека, а з гнізда стримлять, як пучок променів, дзьобики малих лелеченят. Біля криниці стоїть баба Степанида з відром води, а біля її ніг треться кішка. Білий кінь пасеться в полі, а поряд пасеться біле лошатко.
— А ти бачив, — питає Саййора, — щоб зозуля сіла на тракторі й кувала?
— Не бачив... На вербі, на яворі, на вільсі бачив, а на тракторі — ні.
— От я хочу намалювати, як зозуля сидить на тракторі — й кує...
Й тут на подвір'ї появилась Катря, а за нею вбігли Мурашко з Гнідашем. Вони щось гуртом стали кричати, але годі було втямити. В кожного стривожене обличчя, на якому будяковим цвітом полум'яніли очі. І в кожного млинком ходили руки, наче від грозового вітру.
— Шило... погрожував... збирався...
— У полі... де лисяча нора... лисенята...
— Взяв сірники... соломою... повипалювати...
Й ви нарешті зрозуміли: Шило подався в поле до нори, щоб повикурювати лисенят. Ти схопився на ноги, а Саййора ще сиділа розгублено, та вмить і вона випросталась, облишивши свої малюнки під хатою. І скоро вже ви всі бігли. Бігли так, як міг би по селу бігти гарячий вогонь — великим клубком, хутко, настрахано. Лелека баби Степаниди зірвався з гнізда, летів над вами в небесах, а потім, випереджаючи, кинувся вперед, бо, либонь, так квапився. Викотившись із сільської вулиці, ви бурхливим потоком увіллялись на стежку, яка біліє поміж пшениці. Колоски б'ють у груди й по ногах, намагаючись перепинити. І чомусь не чутно жайворонків, начебто їхні голоси повигоряли на гарячому сонці.
Ось і море конюшини, а ген попереду, там, де горбочок із лисячою норою, і синій дим поснувався... Невже встиг викурити?
Мабуть, ви спізнились...
Шило стояв біля нори і махав до вас руками:
— Хутчій! Хутчій! Скоро вони вже тікатимуть, то ми їх половимо! А старого лиса по голові дрючком...
Ви сподівались, що Шило візьме з собою Громобоя, проте страшного кудлатого собаки поряд із ним не було. Мабуть, батько не дозволив такого вовкодава спускати з ланцюга.
— Тепер постаємо біля всіх лазів, і як вибігатимуть лисенята, будемо хапати — і в мішок.
І Шило показав чималого мішка, наготовленого на лисенят.
Біля одного лазу вже горіла солома, біля другого тільки накладено сухого бур'яну й паліччя, а третій лаз Шило засипав землею.
Насамперед ви взялись розкидати й затоптувати ногами вогнище.
Особливо старалась Саййора: солома диміла під нею, а дівчинка завзято тупцяла, лице її стало сердите, перекривлене від гніву.
— То ви гасити! — кричав Шило. — То ви лисів рятувати! Хай вони курей і курчат крадуть!.. Хай у колгоспі грабують!..
І він гайнув підпалювати бур'ян біля другого лазу. Гарячкував, і сірники не займались, та, нарешті, в його долонях затанцював жадібний вогник і скоро перекинувся на паливо. Саййора, помітивши те вперте й сліпе віроломство, кинулась до Шила й прямісінько перед кирпатим його носом стала затоптувати ще кволе полум'я. А .затоптавши, зненацька заходилась відштовхувати Шила геть — і від назбираного палива, й від лисячої нори.
Саййора в цю мить була така відважна й непримиренна, що Шило злякався її і все відступав задки, кліпаючи знетямленими очима.
Либонь, так і не міг збагнути, чому всі поприбігали в поле, чому гасять розкладений ним вогонь, чому відганяють від нори.
Лелека баби Степаниди зовсім низько пролетів над конюшиною, погрозливо махаючи могутніми крилами над головою в Шила, і той, нарешті, наче наляканий птахом, похнюплено подався до села.
Повідкопувавши та звільнивши лази, ви зостались у полі. По домівках іти не хотілось. І не тому, що сподівались побачити порятованих лисенят (а раптом заманеться котромусь вигулькнути на свіже повітря!), як стримувало побоювання: а що, як Шило сховався десь і тільки вичікує, щоб повернутися сюди й таки повикурювати звірят?
Саййора і Катря посплітали вінки й понаді-вали на голови. У польових вінках були схожі на рідних сестер.
Хоч і скільки ви ждали, та лисенята так і не появились. Вони, мабуть, не втратили відчуття небезпеки, вловлювали вашу присутність, а звідки ж їм знати, що ви їхні друзі, а не вороги!
А може, вони непомітно повтікали з нори й тепер уже ніколи не повернуться назад? І саме в цю мить десь біжать у літніх полях, шукаючи собі надійного захисту й притулку...
Невдовзі Саййора їде.
У день від'їзду вона знову показує тобі свої малюнки — і старі, й нові.
Що ж саме бере на пам'ять із вашого села? Ти мимоволі хочеш натрапити на зозулю, що сидить на тракторі й співає, та поки що такого малюнка нема. Зате довго розглядаєш малюнки, на яких гурт дітей грається то в жабу і бузька, то в голодного вовка, то в солом'яного діда. Ось ці хлопці схожі на Мурашка й Гнідаша, оця дівчинка — на Катрю... Ось — ти... стрибаєш на одній нозі, а другу притримуєш рукою. А де ж бо Шило? Його на малюнках Саййори чомусь нема, наче і не грався з вами.
Один малюнок тримаєш у руках найдовше. Впізнаєш поле, поросле розквітлою конюшиною, і горбочок із лисячою норою. Це — на задньому плані, а на передньому — граються лисенята. Вони дуже схожі на тих, яких ви колись бачили з Саййорою. Такі самі веселі, поривчасті. У яку ж гру вони граються? Мабуть, у якусь свою, що дуже схожа на вашу, схожа, й тобі навіть починає снуватись у свідомості мотив пісеньки-вилічалки: "Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб, паляниця, — хто буде жмуриться?"
Отже, Саййора хоче взяти на пам'ять польових лисенят. Такими, якими підгледіли їх погідного літнього дня.
І, наче вгадуючи твої думки, озивається:
— Мабуть, їх уже немає там, правда? Баба Степанида каже, що вони могли повтікати в безпечнішу схованку.
— Та якби вони були зовсім маленькі, то вона б їх перенесла...
— В зубах?
— У зубах. А ці вже повиростали...
— То могли й самі повтікати.
могли повтікати самі.
На малюнку Саййори вони зостануться такими, якими були в свою найщасливішу пору і якими більше ніколи не будуть.
Провести Саййору в дорогу приходять Катря й Гнідаш із Мурашком.
І кожне принесло по прощальному гостинцеві: хлопці дали їй випалені з глини свищика-півника й свищика-курочку, а Катря — вербову сопілку.
А твій подарунок — оті лисенята, які, мабуть, уже зостались тільки на радісному малюнку Саййори.
Проводжаєте її гуртом до автобуса.
(Продовження на наступній сторінці)