Лелека баби Степаниди зривається з хати й кружляє високо в небі. Коло за колом не стомлюються малювати його крила.
На автобусній зупинці віддалік стоїть Шило. Він вбрався у нову сорочку, вимитий і розчісаний чуб світлими пасемками спалахує на вітерці. Шило обидві руки тримає за спиною, наче ховає щось.
Коли нарешті автобус із Саййорою рушає, давке яблуко досади підступає тобі до горла, й ти гукаєш хрипко:
— Прощай, Саййоро!
— Приїжджай! — кричать Катря, Мурашко і Гнідаш.
А Шило, який так і не зважився підійти ближче, ступає вслід за автобусом, вихоплює в прощальному пориві з-за спини руки, — і пишний букет півоній пломенить свіжими барвами.
Букет півоній, які так і не дісталися Саййорі.
І ще довго вона тобі згадується, пам'ятається. І ваша перша несподівана зустріч, коли діти грались на вигоні у жабу і в бузька; ти саме був жабкою, коли раптом побачив її — смагле обличчя, рівний ніс, чорні брови, зодягнена в смугасте плаття, з-під якого виглядають червоні шаровари... І як носив у глечику молоко, а Саййора надумала показати тобі гніздечко ластівки в хліві, — вже, мабуть, там вивелись ластів'ята і навчились літати... І як ти захотів подарувати їй те, до чого ніхто б не додумався, — й одного разу подався з Саййорою до річки, ловив рибу, кидав у траву, й таки прийшло на ту здобич-приманку хитре лисеня... І як ви згодом ходили до нори милуватись грою та забавками маленьких звірят, чиї ігри достоту скидались на ваші, були такі ж запальні й веселі... І як отого пам'ятного дня ви гуртом бігли в поле, щоб порятувати лисенят від несподіваної напасті, і як Саййора топтала ногами підпалену солому...
Згадуються тобі річка, поле, літо, Саййора, її малюнки, й ти чомусь не можеш повірити, що оті четверо дружних лисенят і їхня безтурботна гра зостались тільки на малюнку Саййори. Що вони стали тільки пам'яттю. А тому-то одного ранку копаєш черв'яків у бляшанку, підсмажуєш на сковороді макуху, береш вудочку-поплавчанку і йдеш до річки. Згинаєшся навпочіпки на добре знайомому місці, ловиш рибу. Ось, нарешті, клює, і перший краснопір, кинутий твоєю рукою, летить у траву до шелюгових кущів. Згодом туди ж летить підлящик, в'язьок. Вони зблискують срібними боками, підстрибують, високо злітають у траві. А ти, хвилюючись, відчуваючи журливо-радісне свято в душі, вже потай сподіваєшся на ту несподівану мить, коли, обернувшись зненацька, вгледиш раптом руде лисеня біля кущів, угледиш, як воно, з довірливим острахом дивлячись на тебе, таки зважується взяти рибу, а потім неквапно біжить по високій траві, й риба сонячною крижинкою палає в зубах звіряти...