«Саййора» Євген Гуцало — сторінка 3

Читати онлайн повість Євгена Гуцала «Саййора»

A

    І раптом ти відчув, як її рука чіпко вп'ялась у твоє плече, і зовсім близько побачив перелякані сливові очі, що мало не пирскали іскрами.

    — Подивись! — шепотіла Саййора, зіщуливши плечі.

    Ти спершу глянув на річку, далі вздовж берега, а вже тоді кинув погляд на шелюгові кущі. Там, де сріблилась риба в траві, стояло знайоме лисенятко. Передню лапку задерло, наче вагалося ступити вперед, а мордочка ж була така хитра, така довірлива! Обоє вушок стриміли, ловлячи найменшу небезпеку. Над лисенятком видзвонювала бджола, а воно хоч би що — розумними оченятами дивилось і наче усміхалось.

    Бо й справді, золотаве сяйво мерехтіло на їхній блискучій, опуклій поверхні.

    — Не бійся, — мовив ти якомога тихіше, щоб не сполохати руденького, веселоокого пройдисвіта. — Він прийшов до нас у гості. Це молоденький лис.

    — Лис прийшов у гості?

    — .Авжеж. ІД є мій знайомий лис. Бачиш, скільки я риби наловив? Це для лиса, він дуже любить рибу.

    Саййора вже відпустила твоє плече, отямлюючись, і її недавній перестрах замінився цікавістю.

    — І часто ти ловиш для нього рибу?

    — Вдруге, — знайшов силу сказати правду. В цю хвилю ти був дуже вдячний відважному звіряті, що знову навідалось. — Думаєш, чого ми сюди прийшли? Щоб ти, Саййора, теж познайомилася з лисом.

    — А він не боїться йти до рук?

    — Авжеж, боїться. Адже він дикий, любить волю.

    — Який він славний! — захоплено вигукнула. — Так і хочеться погладити долонею.

    — Не можна привчати до людської ласки, бо тоді звір стає ручним і може загинути серед хижаків.

    — Чому ж лис остерігається брати рибу?

    — Постривай, зараз візьме.

    І ви попричаювались, тамуючи дихання. Лисеня опустило морду, легесенько ступило лапками по траві — і за якусь мить краснопір уже був у його зубах.

    — Візьми ще, — майже пошепки сказав ти.

    Лисеня майнуло в кущі, вискочило за пучками осоки — й тепер добре було видно, як воно біжить зі срібною рибкою, що поблискує на сонці.

    — До Білої Балки побігло, там у нього нора... Давай вивідаємо.

    Ви з Саййорою посхоплювалися з піску й через кущі гайнули слідом за лисеням. Його руда спинка майоріла ген-ген попереду, то пропадаючи серед лугової трави, то знову показуючись. Чи помітило лисеня, що за ним стежать, чи не помітило, а тільки не злякалось, кваплячись до свого житла. Скоро від берега звернуло в конюшину, в якій теж то потопало, то виринало, і ви з Саййорою все більше впевнювались, що не боїться, бо хіба ж можна боятися своїх друзів, які не зичать лиха, а тільки добра. Якась ворона хотіла з вишини кинутись на мале звірятко, вже й шугнула донизу, примусивши ваші серця завмерти перелякано, та не зачепила, біля самої землі зринула догори.

    Й тут, на горбочку, порослому падалішнім житом і конюшиною, Лисенятко зникло, наче крізь землю провалилось. І коли ви ще трохи пройшли по його слідах, то зрозуміли, що воно не так крізь землю провалилось, як чкурнуло в нірку.

    Біля її темного війстя було походжено й витоптано траву, а також біліли кості якихось птахів чи то дрібних звірів.

    — Ось куди воно сховалося, — сказала Саййора.

    Обстеживши горбочок, ви помітили, що з лисячої нори є ще два виходи, причому в різних місцях. Біля кожного виходу теж було поцятковано слідами й теж валялись обгризені кості, шерсть, пір'я.

    — Тут живе, либонь, цілий лисячий виводок...

    Позаглядавши у звірячі лази, поприслухавшись, ви повсідались неподалік від того входу до нори, де мало зникнути лисеня з рибою в зубах. І недовго довелось чекати, як раптом ген-ген, у похмурому отворі нори, щось наче блимнуло, ворухнулось — і вже без жодного звуку, без найтоншого шереху виткнулась гостра мордочка із тьмавою плямкою на писку, й двоє оченят-намистинок засвітились не ясними вогниками, а темними, примерхлими. В їхньому погляді не бачилось ні люті, ні сліпої жорстокості, які могли б бути у дорослого здорового звіра, а тільки допитливість. Так, це була не стара лисиця, якої ви могли б і злякатись, це з темного війстя нори визирало ваше знайоме лисенятко. Наче вірячи й не вірячи, що бачить вас перед собою. Наче радіючи вашій появі — і водночас ніяк не виказуючи своєї радості.

    — А де ж ота рибка? Бач, уже немає в зубах, — сказала Саййора.

    — Тут цілий виводок: мабуть, залишив своїм братам і сестрам.

    — Кому? — усміхнулася Саййора. — Братам і сестрам?

    — Ну, малим лисенятам, — буркнув. Сонце пригрівало землю, й лисеня якимось

    майже невловним рухом посунулось уперед, виставляючи розумну мордочку на тепло. Й тепер зовсім близько можна роздивитись майже кожну руду шерстинку, й вогкий ніс, біля якого зрідка здригались темні вусики, й гострі вуха, й виставлені вперед лапки — пухнасті, м'які. Очі посвітлішали, розніжились, проте незмигливо двома цівками й далі цілились на вас. І чим довше ви перебували в такій мирній близькості від лисеняти, тим дужче здавалось, що поріднилися з ним, що не лякатиметься.

    — Так і хочеться погладити рукою, — сказала Саййора. — Правда ^к, схоже на цуценятко?

    І не встигла вона податись тілом уперед, не встигла простягнути руку, як лисеня вже зникло. Ось щойно грілось на сонці, здавалось приязним-дружнім, а тут уже злякалось, уже пірнуло в чорну темряву землі, й не почулось найтихішого шереху.

    Шкодуючи, що сполохали пухнастого рудька, ви понахилялись головами до нори, прислухаючись. І раптом долинув до слуху слабкенький писк, наче то миші попискували в соломі, й ви здогадались: там ще є лисенята, вони чи бігають, чи бавляться. Мабуть, ждуть свою матір-лисицю, яка подалась на полювання, і, щоб не нудьгувати, затіяли гру. А оте лисеня, що приходило до річки по рибу, найхоробріше серед них і найметикованіше. Бач, уже саме навчилося здобувати собі харч! Марно ще посидівши біля нори й так-таки більше не дочекавшись жодного цікавого лисячого писку, ви з Саййорою побігли геть.

    — Коло, коло! Малюємо коло!

    Хто черепком, хто дрючком, хто цвяхом — усі малюють велике коло на вигоні. Як завжди, гуртом править Шило: довгий чуб, схожий на ячмінні колоски, розкуйовдився, вицвілі брови стирчать конопляною кострицею, а очі незмінно мерехтять жаром. Від того жару, либонь, може спалахнути зелена трава.

    — Ура! Граємо в голодного вовка!

    Шило лягає в колі, накривається старим рядном, із-під якого стирчать його босі порепані ноги. Вигнувши спину, він у такій позі й справді починає чимось скидатись на вовка, що причаївся в засідці. А в намальованому колі побіля Шила, себто голодного вовка, ходять діти з вашого кутка, себто вівці пасуться на моріжку. Серед них — і Мурашко грає ряботинням подзьобаного віспою обличчя, і Гнідаш має пачісками лляного волосся, і чорноока Катря, і Саййора, і ти. Пасучись, як вівця, ти намагаєшся триматись ближче до Саййори. Потім ви всі беретеся за руки, танцюєте довкола сплячого вовка і співаєте дружно:

    — А кожух холодний! А кожух холодний!

    Вовк, згорбившись під рядном, лежить і лежить, не зворухнеться, наче й не чує знущального співу овець. Може, й справді спить? Може, й не помишляє про овець? А вони, введені в оману вовчою байдужістю, танцюють і співають:

    — А кожух холодний! А кожух холодний!

    І тоді вовк, влучивши найнесподіванішу мить, зриває з себе рядно, схоплюється з землі, кричить страшним голосом: — А вовк — голодний!

    Очі в нього горять люттю, і в цю хвилю справді може здатись, що на моріжку — зовсім не Шило, а вовк із лісу. Біжить за вівцями, які кинулися врозтіч за межі намальованого кола. Та не всім щастить порятуватись — і ось уже першу ягничку, першу жертву тягне голодний вовк до свого лежбиська. Накриває того рядном, знову вдає сонного, а в цей час вівці заспокоюються, пасуться на моріжку, далі беруться за руки, танцюють і співають:

    — А кожух холодний! А кожух холодний!

    — А вовк голодний! — кричить Шило й женеться за неповороткою вівцею.

    він зловив і Саййору, яка тікала найпрудкіше, і Катрю, якій, видно, закортіло теж побувати вовком, і Гнідаша, і Мурашка зловив, усіх позатягував до нори. Зостався тільки ти, ніяк не даєшся Шилові до рук, а тому-то маєш пільгу: в наступній грі, коли попадешся вовкові вперше, він має тебе відпустити. І в наступній грі в ролі вовка вже виступає перша жертва.

    Перша жертва — Саййора. Тобі шкода її, бо дівчинка ще не знається на цій грі в голодного вовка: всі тікають раз і вдруге, ніхто не попадається. Й тоді ти, вдавано накульгуючи, добровільно стаєш її легкою здобиччю.

    — Не за правилами! — кричить Шило. — Сам попався. Йди з нашого гурту!

    Скривджений, ображений, хочеш заперечити, але слова застряють у горлі, й ти повертаєшся, йдеш геть. І чуєш за спиною чиюсь похапливу ходу.

    — І я з тобою, стривай!

    Це — Саййора. Дівчинка в цю мить така мила тобі, що губи сіпаються від розчуленості. Бо тепер, коли вона з тобою, гра в голодного вовка розладнується, діти розходяться хто куди, й Шило зостається сам на вигоні. Рядно в його руках вигойдується од вітру, мов крило, що силкується підхопити Шила... Як ти вдячний Саййорі!

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора