— Були вчора гості в нашої Степаниди, — за вечерею оповідає мати. — Вже поїхали... І трапляється ж таке! Служив син в армії, познайомився з узбечкою — й поженились. Степани-да ніяк не нахвалиться невісткою: слухняна, й розумна, і роботяща.
Ти уважно прислухаєшся, боїшся пропустити бодай одне слово.
— Вже поїхала до себе додому, а тут зоставила дитину на літо. Метке й проворне. І чимось на Степаниду схоже, то стара тішиться...
Відтепер тобі скрізь бачиться тільки Саййора. Ось дівчинка біжить по вулиці, а слідом за нею в'ється в повітрі, струмує її довга смоляниста коса. Ось Саййора стоїть із бабою Степани дою на городі серед розквітлих маків, і її плаття схоже на велику квітку маку, що має навіть червоніші і яскравіші пелюстки, ніж справжні. Ось Саййора залізла на гілляку високого клена, вигойдується, як на гойдалці, й вигойдується немеркнуча усмішка її соковитих уст. Ось Саййора несе відро води від криниці, краплини схлюпують на бронзову засмагу її струнких, точених ніг, і сонячне проміння раз і вдруге спалахує на них миготливими зайчиками.
Тепер уже тобі не хочеться йти на вигін, не хочеться гратись ні в солом'яного діда, ні у вовка голодного, ні у жабу й бузька. Тепер тобі чомусь не так кортить до гурту дітей, серед яких верховодить вредний Шило, й ти лише краєм свідомості прислухаєшся до дзвінкого гармидеру ватаги, подекуди вирізняючи поміж голосів то задерикуваті вигуки Гнідаша, то заячі скрики Мурашка, то мало не солов'їні переспіви Катрі. Чи з обійстя, чи з грядки, чи з межі городу, чи з молодого вишняка, а тільки весь час намагаєшся дотягнутись поглядом до обійстя баби Степаниди, так і вишукуєш там своїм зором лозинисту, в'юнку постать чорнявої дівчинки. Намагаєшся побачити, як грається в затінку бузку, як скликає табун курей, годуючи їх зерном із пригорщі, як сидить на ґанку й читає книжку.
І ловиш себе на тому, що незнайоме ім'я Саййора чомусь постійно звучить у твоїй свідомості. Начебто бринить у твоєму єстві дзвінкий струмочок, і цей струмочок увесь час вимовляє: Саййора... Саййора... Саййора... Ось ти рвеш траву для кролів, а воно тобі звучить. Ось вітерець пробіг у тополиному листі, а в його шелесті причулось ім'я...
Мати цідить молоко в глечик, обв'язує білою пілочкою й наказує віднести бабі Степаниді. Мовляв, треба віддячити, бо сусідка недавно пригостила пирогами. Вечір, тіні впали від кущів і дерев, ти йдеш по вечірніх тінях до бабиного двору. Й хоч звик носити молоко по сусідах, та нині почуваєшся так, наче перечепишся об тінь від черешні чи бузини — і впадеш, і розіллєш глечик.
І тільки ступаєш на чуже обійстя, як біля погрібника стрічається тобі тоненька смаглява дівчинка в червоному платті. Зараз дивовижно схожа на розквітлу мальву, й навіть очі її темні, над якими здригаються тичинки вій, дивляться так, як могли б дивитись суцвіття мальв. Ти пильно дивишся в оті мерехтливі її пелюстки, а вони вмить займаються снопами гострих іскор, уста розтягуються в усмішці, і все її смагле обличчя грає усміхом.
— Саййора, — озиваєшся. Й відчуваєш, що в роті сухо і язик прилипає до піднебіння. — Ось мати передала молока трохи.
Простягуєш несподівано обважнілий глечик, а Саййора бере його хутко і вправно, зовсім не боячись впустити чи розхлюпати. І вже її міцні й моторні ноги застугоніли по східцях ґанку, наче цимбали заграли. І вже голосок полетів разом із нею, защебетав у хаті.
На солом'яній стрісі баби Степаниди товчеться лелека. Довгим дзьобом перебирає галуззя в гнізді, потім витягує довгу шию, приглядаючись і прислухаючись до неба й до землі. Й сухо так, різко клацає дзьобом:
"Клац-клац! Клац-клац!"
Може, сердиться, що ти опинився на чужому обійсті, а відтак потрапив і в володіння самого лелеки?
Саййора несе глечик обома руками, й на пелюстках її щік проміниться радість. Лелека на гребені хати при появі Саййори заспокоюється і знову перебирає галуззя в гнізді. Значить, має її за свою, швидко звик. У небі появляється другий лелека, плавно кружляє, знижуючись, і тепер ви обоє позадирали голови, стежачи за птахами.
— Вони торік тут сиділи й цього року знову прилетіли на старе гніздо. Знаєш, скільки вони мали пташенят? Троє. І всі повиростали, а восени подались до вирію. Лелеки селяться тільки на хатах, де живуть добрі люди.
— Баба Степанида — добра, — каже Саййора.
— Ага, — згоджуєшся. — У її ясенах найбільше горлиць туркоче.
— А в хліві є гніздечко ластівки. Хочеш подивитись?
Ви скрадливо переступаєте поріг хліва. Тут панує півтемрява, бо промені сонця ледь пробиваються крізь шпарки в стінах і дірки в стрісі. Глиняні стіни пообвалювались, по кутках сіріє павутиння. Під ногами шарудить зів'яле татарське зілля, якого баба Степанида нажала серпом біля ставу й сушить у хліві.
— Ось там, — шепоче Саййора й показує пальцем десь під бантину.
Приглянувшись, помічаєш під бантиною зліплене з жовтої глини та сірого болота кругле пташине гніздечко, з якого стримлять галузки й соломинки. І ледь-ледь над вінцями гніздечка показалась голівка з сірою шийкою, зблиснули гострі намистинки очей — і пропали вмить, бо ластівка пригнулась.
— Там і яєчка є, так? — спитала Саййора.
— якомога тихіше прошепотів.
— Висиджує ластів'ят, так? — її гаряче дихання лоскотало твою руку. — Баба каже, що скоро вже повилуплюються.
— Тоді вона годуватиме їх. Тільки й літатиме, що з хліва та в хлів.
— Ходімо звідси, щоб не сполохати.
Так само обережно ви повиходили надвір. Тепер у вас начебто появилася спільна таємниця, і ви, її знавці та охоронці, відчули просте й щире довір'я одне до одного. І, здалось, уже й лелека з хати подивився не так, як на чужого, і навіть дзьобом клацнув привітно, а не острашливо.
Відтепер ти бився над думкою, що ж подарувати Саййорі. У відповідь на сердечність, на приязнь, якою світились її очі і смагляве обличчя, ти поклав собі неодмінно ощасливити дівчинку таким дарунком, що вразив би її уяву. Перебрав свої книжки, цяцьки — нічогісінько, що було б гідне її уваги. Може, кишеньковий скла-даний ножик із перламутровою колодочкою в насічках? На цей ножик зазіхали всі хлопці, та навіщо він Саййорі? Може не прийняти, поглузує.
Надумав вирізати лозиновий сюрчок і якось півдня проваландався в лузі, намагаючись змайструвати такий, щоб мав дзвінкий посвист, щоб лунав розкотисто, сперечаючись у красі звуку з найголоснішими пташками. Саме такий сюрчок довго не вдавався; нарешті, либонь, вдався: щебетав і витьохкував так завзято, що виляски тріщали довкола, що всі пташки зачудовано вмовкали. Та знову тебе опосіли розчарування й сумніви: а навіщо цей сюрчок Саййорі, а чи не поглузує з такого подарунка, бо де це видано, щоб дівчатка бавилися сюрчками!
На миснику стояла велика глиняна миска, сяючи прозорою поливою, а крізь ту поливу сміялись намальовані по боках і на дні миски розкішні квітки. Ти став проходжуватись біля мисника туди й сюди, гупав ногами, підскакував на долівці, радіючи, що мисник здригається. Але мисник, на жаль, здригався не так, щоб із його полиці могла впасти миска, впасти на долівку — й розбитися. Саме так, розбитись, бо бажання тримати в руках її барвисті черепки раптом стало твоїм найзаповітнішим бажанням.
Навіть материної кари не боявся. Бо що таке материні гнів і кара порівняно з радістю Саййори! Адже кращих черепочків для гри в класи важко й придумати, всі дівчата їй би заздрили, і Саййора щедро могла б вділити від своїх багатств будь-кому. А які крем'яхи вдалися б із таких черепків!
На жаль, миска була важка, стояла на полиці надійно й так-таки не впала, не розбилась на дрібні друзки. Весело поблискуючи поливою, миска начебто підсміювалася з твоєї марної тупотняви.
І нарешті здогадався!.. А здогадавшись, накопав черв'яків, узяв у кориті навареної для свиней картоплі, підсмажив макухи на сковороді. Взяв полотняну торбинку, вудочку, що лежала на погрібнику, — і мерщій до Саййо-ри!
Спершу через поле, далі через вибалок, потім через шелюгу — і ви вже опинились біля річки. Ось і та місцинка, де минулого разу ти ловив рибу і на гачок клюнув срібнобокий під-лящик; ти кинув назад себе в траву, а як обернувся...
— Тільки треба причаїтись тишком-нишком, — повчав Саййору, що навпочіпки сиділа на піску.— Й тоді ти побачиш таке, чого ніколи ще не бачила.
Як і минулого разу, вода сивіла молодесеньким дзеркалом, і його відблиски постійно мінились, бо вгорі пропливали хмари. Чайка летіла над річкою, кигикаючи. Й линув лелека — чи не баби Степаниди лелека наглядає за Саййорою, щоб із нею нічого не трапилось?
Поплавець умить потонув — і скоро на гачку бився краснопір. Тремтячими пальцями зняв краснопера з гачка й кинув на зелений берег, ближче до шелюгових кущів. Тепер був певен, що затія вдасться, бо рибка ж пахне смачно, її збудливий запах далеко чути.
— Ось тільки пожди трохи, — загадково шепотів, — скоро побачиш...
— Що побачу? — так само пошепки запитувала дівчинка, і в очах її мерехтів таємничий блиск.
— Е-е, не скажу, сама побачиш...
За краснопером попався окунець — і теж полетів туди, до шелюгових кущів... Клював усякий дріб'язок, а тобі кортіло підсікти велику рибу, бо пам'ятав, що тоді саме на підлящику пощастило. Саййора спершу дивилась на воду, на чайок, а потім узяла лозиновий прутик і стала малювати на піску. Намалювала фортечну вежу, бійниці, витязів у шоломах, гостроконусні юрти, а згори — літак із зірками на крилах...
(Продовження на наступній сторінці)