...Після невдалої гри в голодного вовка ви з Саййорою надумуєте знову податись до лисячої нори. Бо, либонь, найбільшою зараз втіхою для вас може бути зустріч зі знайомим лисеням, про яке ніхто в цілому світі нічогісінько не знає й ніколи не почує. Ви йдете по вулиці, й зрідка твоє плече торкається плеча Саййори. Дівчинка розказує про плантації бавовнику, що росте у її рідному краю, а ти чомусь ніяк не можеш собі уявити бавовник і як його збирають.
Уже на сільській околиці, між кущами калини, Саййора зненацька обертається.
— Здалось, наче хтось скрадається за нами слідом.
Ніде нікогісінько, тільки листя шелестить од вітру, й ви по стежині вибираєтесь у поле. Спершу йдете між густої пшениці, над якою гримлять жайворонки, далі опиняєтесь у пахучому морі конюшини. Високо над головами пролітає ширококрилий лелека...
— О, начебто хтось знову привидівся,— обертається вона. — За кущиком полину...
Хвилю ждете, другу — нікогісінько. Тільки ген по пшениці біжать сиві гребені, та конюшина схлюпує, сплескує. Мало що може привидітись у полі, та чи треба вже так боятись, як боїться Саййора!
Скрадливо наближаєтеся до горбочка, де вивідали лисячу нору, і, вже ставши неподалік, раптом помічаєте дивну картину.
Картина така несподівана, що змушує вас присісти в конюшині й обачно втягнути голову в плечі.
І вже згодом ви осмілюєтесь цікаво визирнути з-поміж високих стебел...
Поблизу нори гралися лисенята, їх було четверо. Схожі на випещених, добре доглянутих цуциків, вони й грались так, як цуцики, тільки їхні рухи здавались м'якшими, обережнішими. Вони ганялись одне за одним, пацались лапками, падали на землю, перевертались на спинки, схоплювались. Зчіплюючись між собою, лисенята не виявляли ворожнечі. І коли кусались, то більше вдавали, що кусаються, а насправді тільки широко розтуляли пащі, показуючи білі зуби. Й задоволено звискували. А то сідали на задні лапки, метляли хвостиками, стежачи одне за одним, і, либонь, усміхались — веселими очима й ще не страшними своїми ощиреними мордочками.
Десь серед них мало бути й ваше знайоме лисенятко, — тільки спробуй розпізнай, коли всі однаковісінькі!
Хай би плямка біля вуха чи вихорець на спині, — так ні ж, усі четверо — мов краплини живого срібла, що перекочуються на сірій землі, на траві, на конюшині.
— Та ось де ви! — пролунало грізне над вашими головами. — Я таки назирці вистежив, куди ви повіялись, не сховаєтесь від мене.
Лишенько, та це ж бо Шило! Ось хто скрадався слідом за вами, ось хто покрадьки нюшкував, нишпорив. Значить, Саййорі не привиділось...
І в цей час зовсім близько, з густої конюшини, почувся короткий рик. Заскочені зненацька тим погрозливим риком, лисенята миттю кинулись до нори. І, не заважаючи одне одному, проворно шаснули в її рятівне війстя. Ви, налякані та вражені, позводились на ноги, роззираючись по полю. І тієї ж миті побачили, як із-за смужки падалішнього вівса вискочив великий лис, скоса поглядаючи у ваш бік, і спокійно побіг до нори.
Ледь затримався біля дальшого входу, потім нахилив морду — і вже зник у потайному підземеллі.
— Це ти розігнав лисенят! — розгнівалася Саййора на Шила, що так неждано-негадано навинувся. — Вони так славно грались! Хто тебе просив?
— І зовсім не я розігнав, а старий лис. Поки я стояв, то вони ще грались, а як лис рикнув сердито — ось вони й поховались у нору.
— А чого лис рикнув? Бо лякав тобою своїх лисенят!
— А вами не лякав? — чомусь образився Шило. — Ви такі славні?
— Поки ми сиділи мовчки в конюшині, то й лис мовчки сидів.
— Бо не було тоді лиса, — здогадався Шило. — Він щойно надбіг... Давайте повсідаємось біля нори й почекаємо, вони ще повилазять гратись.
Хоч і скільки ви очікували, стежачи за трьома лазами, та жодне з лисенят так більше й не появилось на поверхні. Вони, либонь, чули присутність людини, а найперше, звичайно, Шила. Якби не Шило, то лисенята б іще висипали гратись на літньому сонечку. Ну, якщо не всі, то бодай ваш знайомий хитрунець, котрий любить ласувати рибою: адже він не з боязких.
Час минав. Співали жайворонки. В небі знову пролетів лелека, мабуть, від баби Степаниди. Птах махав крилами так, наче кликав Саййору йти додому.
Лисенята більше не появлялись, і радісне свято було зіпсовано. В Саййори чи гордість озвалась, чи увірвався терпець, і вона хутенько звелась. У її темних зажурених очах світилась досада. Не сказавши й слова, подалась геть. Гнів за ображену Саййору колихнувся в твоїй душі, і ти ладен був зараз кинутись на Шила, щоб зчепитись у бійці й відомстити за її образу.
— А де вони з нори подінуться? — зловивши твій сердитий погляд, скоромовкою пробурмотів Шило. — Сидять собі в норі та ждуть, поки їх повикурюють димом і вогнем.
— В солом'яного діда! Граємо в солом'яного діда! І ось ти — солом'яний дід — стаєш посеред
дитячого кола. Вони всі крутяться в один бік, а ти, не зрушуючи з .місця, крутишся прямо в протилежний. І поки аж закінчиться гра, ніхто не має права зупинитись, кожне повинне крутитись у своєму напрямку. Дитяче коло — Саййора, Катря, Гнідаш, Мурашко і Шило — співають:
Солом'яний дід, дід, простояв сто літ, літ. Як не скажеш, чия річ, то підеш у піч.
Ти повільно крутишся, й довкола тебе рухаються не тільки усмішки дітей, їхні лукаві погляди, рум'яні обличчя, а й вигін, а й тополі вздовж дороги й сама дорога, білі хати й садки, і жіночі та чоловічі постаті, телята на близькому пастівнику, хмари, птахи під хмарами. І в цей час, поки ти й твої товариші крутитесь у протилежних напрямках, хтось із них непомітно намагається покласти в окреслене побіля тебе коло якусь річ. І ти повинен не приспати свою кмітливість, повинен запам'ятати, щоб потім угадати.
Зрештою, всі зупиняються. Ти підбираєш із землі моторно покладені речі, випростуєшся і відчуваєш, як усе — усмішки, очі, обличчя, хати, дерева, птиці — й далі кружляють у твоєму зорі, бо так запаморочилась голова.
— Хустинка твоя, — повертаєш Катрі гаптовану хустинку. — Свисток твій... А ножик твій... Дзеркальце твоє... Пряжка твоя...
Зостається тільки червона стрічка Саййори. Але ти чомусь вдаєш, що ніяк не годен вгадати, і Саййора, соромлячися, сама зізнається:
— Моя! Моя!
— Не за правилами! Ти знову солом'яний дід! — сипле словами, як горохом, сердитий Шило, й куці бровенята тремтять від гніву. — Не вгадав!
І знову діти кружкома пливуть в одному напрямку, а ти в протилежному, й крутяться довкола тебе усмішки, погляди, явори, хати, хмари, птахи. Й знову непомітно тобі до ніг кидають усякі речі, співають у танці про солом'яного діда. Спиняєшся, а в очах твоїх пливе ота вервечка з усмішок, і хати пливуть, і дерева, бо так запаморочилось у голові.
— Значок твій... цукерка твоя... гребінець твій...
Зостається, нарешті, голубий олівець Саййори, цим олівцем вона вже змалювала собі на пам'ять чи не все у вашому селі. Але ти чомусь вдаєш, ніби не відаєш, чия це річ, а Саййора соромиться й каже:
— Мій! Мій!
— Не за правилами! — тріщить горох у роті в Шила. — Можеш іти, без тебе гратимемось! А ти, Саййоро, не йди, зоставайся з нами...
— Але ж то я порушувала правила! — сміється Саййора.
Шило навіть хапає дівчинку за лікоть, щоб не йшла, він просить, не пускає, та Саййора висмикує руку, — й ти в цю мить почуваєшся переможцем. Тим більше, що Шило зостається сам, бо інші діти теж не хочуть гратись у солом'яного діда, розходяться по домівках. Самотній Шило стоїть на вигоні, над кострицею його волосся пролетіла ластівка, мовби хотіла звити кубельце в ячмінних патлах.
— Ви знову йдете до лисенят! — здогадується. І біжить навздогін*за вами. — А знаєте, які вони шкідливі? Скільки курей крадуть? А зайців нищать? І куликів, і галок! Мій батько казав, що можуть і молоденьку кізку подужати. Ось візьму собаку, пущу в нору — він усіх ваших лисиць погризе!
— Де ти такого собаку знайдеш?
— А мій Громобій!
Громобій — чорний кудлатий собацюра, в якого довгий хвіст схожий на чималу дубову колоду. Громобій гавкає глухо, мов із бодні. Здається, то грім у небі погуркує: ось тому, либонь, його й назвали Громобоєм. Він бігає в дворі на важкому ланцюзі, кільце якого з погрозливим дзвоном котиться на натягнутому дроті.
Так, Громобій не тільки лиса не злякається, а й вовка не побоїться...
— Або пастку поставлю! — погрожує Шило. — Візьму пищика, сяду біля нори й гратиму. І старі лиси, й молоді лисенята подумають, що то миші. А вони мишей ду-у-же люблять! Ось і побіжать у пастку.
Шило, самотній, усе погрожує, а ви віддаляєтеся з переможним виглядом.
...І ось на зеленому лузі, поцяткованому білими ромашками, біля самісінької синьої річки граються лисенята. Руденькі, з лискучою шерстю, з гострими вушками, з хитрими мордочками, вони бігають одне за одним веселою вервечкою, кидаються наввипередки, а то падають на землю догори лапками, перевертаються, знову схоплюються. А то раптом одне лисенятко (тобі здається, саме те, найхоробріше, яке колись надумало поласувати зловленою рибою) починає бігати за трьома іншими, й вони моторно тікають, не даються. І ввижається, що звірята граються в піжмурки, і навіть пісенька звідкись причувається: "Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб, паляниця, — хто буде жмуриться?" Невідомо, хто співає пісеньку, а таки причувається!
(Продовження на наступній сторінці)